Сприймає його за курча — і не більш.
Я — з'ява страшніша. Я — з кості твоєї
І шкіри.
Колись величавсь песимізмом і вельми
Цінивсь,
Так ти ж мене зраджував стільки, що,
втративши віру,
Я з жовчю злигався. І маєш нащадка —
Цинізм.
………………………………………………….
— Невже ж ми всі, — я вже волаю в пам'ять.—
Невже не той обрали шлях і брід?
Невже ж діди, конаючи на палях,
Не виправдали на землі наш рід?!
— Ти знов хитруєш утекти
Від сповіді в дідівську славу?
Так то ж вони дістали право
Людьми назватись, а — не ти!
Хіба ж не я… хіба ж не ми
У рукопашному стремлінні
В космічні гони безгомінні
Ішли одчайно проти тьми
Непізнаного, щоб пізнати
Таїнь світів надсвітлових,
і умирали, як солдати,
В ядрі розлущуючи атом
задля живих!
–Задля живих?! — Він звивсь,
як вурдалака,
і в божевільнім реготі осів:
— Спасибі ж вам за попіл Нагасакі
Від імені грядущих Хіросім!
Та хто ж вам видав дозвіл, волохатим,
Що ледве злізли із дерев на твердь,
Лапищами терзать невинний атом
І, в зраненому, розбудити смерть?!
Нездарні лад навести в рідній хаті,
Ще не пізнали таїнства огню,
А вже до нього тягнетесь, рукаті,
Щоб землю з небом випалить на пню!
Чи вам одним земля — у нагороду
Що ви й прибрали всю до рук?
На неї мають право від природи
Роса і сарна, соловій... і крук.
Трощіть себе до атомного пилу,
Гребіть судомно золото до ям,
Та не тягніть же землю у могилу
Вона дарована не тільки вам!
(Квітка стояла так граціозно. Ніжка
в грайливім па.
— Тільки ж чому це під віями сльози? —
Я запитав у панни.
–Хто вас образив? Де ваша хустка?
Тихо торкнув мізинним.
...Скрипнула жерстю синя пелюстка.
Сухо розпавшись тліном.
Божа коровка — мов короговка,
Радість яка малечі!
А придивився — лиш оболонка
Мертвої порожнечі.
Сів на травинку коник, як поні.
Вусики пружать в парі.
Мав упіймати диво в долоні —
Ніжки сухі відпали.
Клени на майське вибрались віче
Похизуватись клечанням.
А придивився: жовті, як свічі,
В присмерку поминальнім.
— Хто ж це накоїв? — стиснуло горло.
Сиво мовчало груддя...
Вдарив у скроню каменем ворон:
— Люди!)
...Отямився.
Зв'язав уривки ниті
Розмови.
Повернувсь від забуття:
— Ти змішуєш в одне усе на світі, —
І нас, і їх женеш під каяття
Однакове
Але ж не ми підпалювали хату
У Хіросімі з ядерних трутів.
Чому ж ми мусимо покутувати
Чужі гріхи?..
Він люто протруїв
Мене пекельним оком.
і цинічно
Уже й не каркнув — змієм просичав:
— А хто ж мене, сліпого, научав,
Що всі ми — люди? і права довічні
На рівність нам природа воздала,
Яка б у тебе шкіра не була, —
Нам важитъ тільки те, що ти —
Людина,
Що спільний дім усім —
земля єдина.
І нам за неї, як за матір дітям,
Щомиті звітувати перед світом
Без позирків на раси й кольори,
На гербові печаті й прапори.
Куди ж ти дививсь,
коли діти твоєї надії,
Руйнуючи спокій іще праслов'янських
пластів,
Заклали реактор, як міну повільної дії,
Під саму колиску твоїх однокровних братів!
Невже ти хотів ошукати природу закляттям,
Що в нас пак і смерчі ласкавіші,
ніж за бугром?
Отямся ж нарешті!
Нещадний однаково атом
Що в них над Гудзоном,
що в нас над билинним Дніпром!
Однаково ділиться він до межі рокової.
Чи відаєш ти, що за нею гряде з пелени,
Коли над планетою виросте гриб сатани,
Посіяний сліпо з твоєї гордині людської?!
Та є ще страшніше, ніж вибух ракети
нещадний,
Коли без удару, нечутно, немов з-під поли,
Повзтимуть крізь тебе у жили невинних
нащадків
Зловісні потоки з отруєної золи
Кульгавих реакторів, ще не доношених вченим, —
Нездарних калік, що поквапно пішли в серіал,
Вони прогризають наскрізно бетон і метал
Ножем променевим і вирок підписують генам.
О, як ця омана купує!
Бо все — як було:
І ночі, і дні пропливають
у звичному плині.
І сонце щоранку підводить античне чоло,
І місяць щовечір гойдає колиску дитині,
Нуртує загал у робочій, крутій товчії,
Будуються плани житейські на завтрашній вечір.
І жони несуть з магазинів у вулик сім'ї
Наїки, вгинаючи емансиповані плечі.
І збори киплять, наганяючи переполох
Вітрами оновлені на вигаслі душі і гасла.
І маску нову приміряє старий демагог,
Слизьким язиком натискаючи ревно
на гласність.
І кожному світить своя, доморосла, мета,
І кожен, як може,
утверджує в ній особисте:
В димах Запоріжжя доварюють предки метал,
Яким добивають в екстазі стільці
їх сини-металісти...
Життя — як життя. Не спинить його
коловорот.
і кожен по-своєму радий маленькому щастю:
Скрипить на негоду стареча застояна плоть,
І скрикує плоть молода у зеніті зачаття.
Кого ж ви зачинаєте... на смерть,
Коли у вашому спадковім коді
Вже перетято сув'язь родоводу
Ножем радіаційним до осердь?!
Чи відаєте, сотворивши плід,
Чи знаєте, що з вашої утроби
У світ полізуть виродки безлобі,
Яких ще не родив донині світ?!
І вас пожеруть,
і наплодять своє страхолісся,
Де замість чола і обличчя
розверзнеться рот.
І женщини ваші,
уже від народження лисі,
Народять химер,
що зжують навіть слово "народ".
І риби триокі повзтимуть в отруєній масі.
І птиці безкрилі гієнами в ніч прокричать.
І ляже тотального розпаду брезкла печать
На твій біовид,
що недавно людьми називався.
І мова, якою діди дивували світи,
І пісня твоя —
заніміють безгубо на камінь.
і все, що надбали тобі покоління віками, —
Умре за межею, якої вже не перейти!
Він каркав і тіпався,
як в пропасниці,
Аж тліла на кігтях руда роговиця,
І темні, як ніч, його демонські крила,
Здавалось, і сонце навіки закрили.
І тільки над Прип'яттю, дужо і владно,
Якесь нетутешнє вставало свічадо,
І сяйво його пробивалось уперто
Крізь темінь і крила, во злобі простерті,
І лики якісь, як сузір'я, вогніли.
І їх було шість...
І мене осінило!
5
— Одринь, сатано! загримів я у світ
троєкратно.
Я ледь не повірив у хиже пророцтво твоє,
Та шестеро в робах, як в ризах, із праху
встає,
І в сяєві їхнім апостольськім меркне реактор.
Встають і відходятъ в легенду
Пророки завітів нових.
І ризи у них із брезенту
і каски, як німби, у них.
І в тисячу сонць їх зіниці
Таку світлосилу несуть,
Що навіть свинцеві гробниці
Не в змозі‚ їм шлях перетнуть.
Поглянь у їх лики!..
Він вперше сахнувся, мов тхір:
— Ти ж знаєш, підступний, що я від
народження світу
Не можу дивитись на сонце.
А ці... твої світятъ
Ясніше, ніж тисяча сонць, і випалюють зір.
Ти знову подвижників поперед себе
Женеш, затуляючи власні гріхи.
Невже ти хоч нині не втямив, лукавий,
Що ними ти сам же себе побиваєш!
Подвижники — виняток, їх — Одиниці.
А виняток правило стверджує ще раз:
Як низько в загалі скотилися ви!
6
Усе ще шалів, але очі поволі вгасали,
І крила, як стяги поразки, хилилися вниз,
Бо там, де окреслювавсь обрію синій карниз,
Ясніше від тисячі сонць
пробивалось проміння списами.
Воно струменіло могутньо від ликів шести.
І гостре його неземного зачаття світіння
У все прозирало до первісної наготи
Від формули крові до стронцію душ
і коріння.
І видно було, як в магічнім кристалі, до тла:
Від червів, що точать пожадно живу бадилину,
До жінки, що суне в пелюшках за "трьошку"
Дитину
З похмілля,
бо матір в собі вже давно пропила,
до сина чийогось, — у нього ще й вус
не зійшов, —
А він уже корчиться в гиблім чаду кокаїну,
Зіжмаканий, наче папір з-під брудних
підошов,
Де стоптано пам'ять — останню опору
людини.
До тих янголят, що в сирітських будинках
Ячать.
І в кожне жіноче обличчя вглядаються, чулі.
А їхні відреченці, наче данайські зозулі,
У гніздах сусідніх розбещену плоть веселять...
Те світло не зна ні кордонів, ані заборон.
Воно проникає під кітель, і шкіру, і попіл
І важко іде в споночілий від горя Чорнобиль,
Як віск, прошиваючи у саркофазі бетон.
І перст його грізний вказующе застеріга
Межу, що встає за четвертим до розпачу
зримо:
Там привидом білим гойдаються ядерні зими,
Де вмерзне у кригу останнього звіра нога,
Коли чоловіцтво і далі...
від себе повзтиме.
— Тримайтеся, люди! — гримить з рокової
версти.—
(Продовження на наступній сторінці)