Після такої штуки Онися накрила в світлиці стіл і поставила полудень. Сінешні двері од задвірку рипнули. В сіни ввійшли Прокоповичі з гостем. Проти їх з світлиці вийшла в сіни Онися, червона, як маківка, з веселими, блискучими, насмішкуватими очима.
— А я, мамо, вже полудень зготувала, — сказала Онися до матері.
— Добре зробила, моя доню! Бо вже час полуднати, — сказала Прокоповичка.
— О, з вас добра господиня буде, — сказав поважним тоном Балабуха, поглядаючи на Онисю як на свою будущу господиню. — Мабуть, ви через те господарювання й не вийшли до нас у пасіку.
— Коли бджіл боюсь, — сказала Онися, ледве здержуючи сміх.
— Вас і бджоли не покусали б: подумали б, що ви квітка, — сказав комплімент Балабуха.
Увійшли в світлицю й сіли за полудень. Знов пішла кругом чарка. Печена курка й пироги пощезали з тарілок. Після полудня Онися винесла на тарілці пляшку наливки. Прокоповичі частували гостя дуже привітно, як свого зятя, й просили частіше навідуватись до їх. Матушка розвела розмову про своє господарство, перелічила воли, корови, вівці, навіть свині, перелічила улики в пасіці й навіть натякнула на сотню карбованців, заховану в спряту — в скрині. Балабуха слухав, розправляючи високі коміри, й скоса водив очима за тонким станом Онисі, котра бігала то з кімнати в світлицю, то з світлиці в кімнату.
Перед вечором Балабуха почав прощатись. Прокоповичі випровадили його в ганок. Матушка винесла на ганок на тарілці пляшку з наливкою. Ще випили по чарці на ганку, й Балабуха розпрощався. Візок загойдався й залушав під ногами академіста. Коники рушили з двору. Балабуха з-за двору ще раз зняв картуза й низенько поклонився просто до Онисі. Онися закрила губи рукавом і насилу здержала сміх, а наймички виглядали в вікна з пекарні й реготались так, що на їх очах повиступали сльози.
Надворі було тихо. Жара спадала. Од садків, од верб лягли тіні й наче повівали на шлях холодком. Балабуха їхав улицями, попід високим гіллям садків, котрі виглядали з-за тинів.
"Музо моя, богине моя! — думав Балабуха, пригадуючи собі Онисю. — Яка ж ти гарна! Які поетичні думи ти навіваєш на мене!"
Балабуха почутив, ідо під ним лежить щось тверде й таки добре муляє.
— Але як же оце ти погано вимостив! Я чогось усе з'їжджаю на один бік, — сказав Балабуха до погонича, пересовуючись з ями на другий бік.
"Діана, щира Діана! Висока, рівна, стан тоненький, ніжки маленькі, пальці класичні, тонкі, довгі. Ой муляє ж, бий його сила божа!" — І Балабуха знов підсунувся вище й почав вгнізджуватись, як квочка в гнізді.
— А що, паничу, мені здається, що ми тут не оженимось, — сказав понуро погонич.
— Чому ж так? Певно, ти не оженишся, але я оженюсь.
Ба й ви не оженитесь! — сказав сумно погонич. Та чому ж так? — сказав Балабуха, осміхнувшись.
— Бо мене чорт зна як нагодували, — і чарки горілки не дали. Я зовсім голодний.
— Ну, це ще невелика біда. Зате мене нагодували й напоїли, аж у голові гуде.
Край села стояла корчма. Візок котився до корчми.
— Паничу, купіть оселедця та чарку горілки, бо, їй-богу, їсти хочу! — сказав погонич.
— Добре! Спиняй коні! Я й сам ладен випити чарку,— сказав Балабуха.
Погонич спинив коні. Балабуха гукнув на жидівку і звелів їй винести оселедця, паляницю та горілки.
Тим часом свині збіглись до воза й чогось усе лізли під віз. Погонич махав та стьобав по їх спинах батогом, а вони уперто таки лізли під колеса.
— Якого це дідька вони лізуть під віз? — крикнув Балабуха.
Погонич пополуднував. Випили по чарці й поїхали. Всі свині кинулись бігти за возом, як собаки.
— Що це за напасть! Свині біжать за возом, — сказав Балабуха, протираючи очі.
Балабуха згадав, як він в академії з студентами пив три дні й три ночі й до того допився, що за ним увечері по Братському монастирі ніби все бігали свині й хапали його за поли. Згадавши ті страхи, Балабуха трохи стривожився.
— Чи то свині, чи собаки біжать за возом? — спитав він у погонича.
— Авжеж свині, а що ж більше, як не свині, — сказав погонич, обертаючи голову.
— Що воно там в нечистого муляє? Чи не вкрав ти часом чого та сховав під мене? А стань!
Погонич спинив коні. Балабуха підвівся, почав розгрібати сіно й вглядів щось кругле та здорове.
— А бач, украв, та не вмів сховати, — сказав докірливо Балабуха.
— Хто? Я? — крикнув погонич і скочив з козел. — Та нехай мене святий хрест поб'є, коли я що вкрав.
Погонич прибіг до воза, засунув руки в сіно й витяг гарбуза. І панич, і погонич пороззявляли роти і тільки дивились на те диво.
— От вам і гостинець! Я ж казав, що нам більше не їздити до цієї панни, — крикнув погонич і хрьопнув гарбузом об землю, аж з його кишки вискочили.
Свині кинулись до гарбуза, а люди коло шинку зареготались.
— Сідай швидше та поганяй! — крикнув Балабуха на погонича.
— Постривайте, ще визбираю маленькі гарбузці, щоб додому не везти.
Погонич вибирав з сіна гарбузці й викидав на шлях. В Балабухи душа неначе вмерла. Він зблід, потім почервонів, потім знов зблід. Погонич сів і погнав коні.
"Ой ви, Єви! Ой ви, спокусительки! Це не Діана, — це фурія, аспид, василіск! Чом же ти мені просто не сказала, що не підеш за мене?" — Гордий студент обидився на смерть. Уся любов його зникла, неначе погонич викинув її з гарбузами на шлях.
— От тобі на! Поїли свині нашу коляду! — промовив сам до себе погонич. — А я думаю, чого то наймички регочуться, аж на комин спинаються, та все на мене скоса поглядають. Та й прокляті ж тут в Чайках дівчата.
— Що прокляті, то правда! — обізвався Балабуха.
Вже сонце заходило, як Балабуха доїжджав додому, до села Хильок. Те сільце неначе хто вкинув в глибокий яр. Кругом яру стриміли круті гори й тільки розступились трошки в одному місці, де блищав ставочок. На дні тієї щілини був мочар, росла осока та очерет, так що ніяк не можна було тудою прокласти шлях. В Хильки треба було спускатись з невисокої, але дуже крутої гори.
Тільки що віз почав спускатись, з-під воза обірвався гарбуз і покотився рядом з возом з гори, неначе наввипередки.
— Паничу! Знов гарбуз ганяється за нами! — крикнув здивований парубок, тикаючи на гарбуз пужалном.
Балабуха глянув і не пойняв би віри своїм очам, якби на гарбуза не показував погонич. Коні вбігли просто в царину в одчинені ворота, а гарбуз за возом покотився й собі через ворота.
— Паничу, загубили гарбуза! — крикнув непоміркований царинник і побіг ловити гарбуза, щоб догодити своєму паничеві.
— О єхидна, о мегера! О породіння сатани! Це не Венера, — це сам сатана в плахті! Побий тебе громокидач з Олімпу стрілами, з твоїми чорними бровами. Ой відьма ж! Певно, родима відьма! Умудрилась причепити під возом гарбуза!
Балабуха приїхав додому неначе вбитий. Мати вибігла на ганок стрічати академіста. Балабуха став у ганку й почав трусити свою довгу шинелю. З кишені повипадали маленькі гарбузці.
— Що то, сину? Яблука повипадали, чи що? — спитала мати, достаючи рукою з землі гарбузця. — Та це ж гарбузець!.. Гм… гм… Що це таке? Чи не дала тобі часом Онися гарбуза?
Син тільки рукою махнув і пішов в садок. Мати важко зітхнула.
— От тобі й Онися! От тобі п'ять корів і сто карбованців,— сказала вона, вдарившись об поли руками.
Син пішов в садок і довго ходив по стежках, поки зовсім смеркло надворі. Він перебрав в думці всі події дня, передумав усе: і як стрів Онисю, і як говорив з нею; він неначе й тепер бачив її чорні, тонкі та густі брови з гострими кінцями, бачив осміх, трошки підняту верхню губу, з-під котрої й тепер в темряві неначе блищали перед його очима білі верхні зубки, дрібні та тоненькі. Кохання заворушилось в його душі бурливо та шумливо, кипіло, ніби міцне пиво; але він нагадав гарбузи… його гордість заколихалась до самого дна серця й викинула, як бурлива хвиля на берег, те почування. Той гарбуз бачили люди в Чайках, бачив царинник в Хильках, бачив погонич. Про його будуть говорити скрізь в околиці: його обсміють.
— Постривай же ти, червона запаско! Хіба вмру, що тобі не оддам за своє! Я знайду таку красуню, що тобі й не снилась, і не привиджувалась. Хіба ж я не філософ, не академіст?
Мати покликала сина вечеряти, а син не схотів їсти й вже пізно увійшов у хату й впав на постіль.
2
Харитін Моссаковський не діждав і сороковин по батькові. Справивши дев'ятини, він прибрався, підголився, надів нові, але прості чоботи, підстриг трохи кучеряві коси, запріг поганенького коня й поїхав в Чайки до Онисі Прокоповичівни.
На тім-таки тижні був в Богуславі ярмарок. На ярмарку були старі Прокоповичі. Вони стрілись з сусідами, і сусіди розказали, що їх дочка накидала крадькома гарбузів Балабусі в віз, ще й почепила на мотузку одного гарбуза під возом. Прокоповичі, приїхавши додому, накрили Онисю мокрим рядном, а батько трохи не попобив її.
— Гарбузуй, гарбузуй, дочко, та й міру знай. Їздили до тебе женихи, то й перестануть, — репетувала мати, — а нам не роби сорому перед людьми!
(Продовження на наступній сторінці)