— Хіба ж я не будила? Штовхала тебе та торсала, а ти тільки ногами дригав та махав руками. Мій панотець, Марку Павловичу, має поганий звичай: б'ється спросоння, хоч такий з себе непоказний. Ось телепнув мене спросоння по руці так, що аж рука горить і синяк виступив.
— Сідайте ж, академісте, в моїй господі, — сказав отець Степан, присовуючи до стола ослона, — сідайте, та вип'ємо по чарці: може, я сон прожену.
Отець Степан позіхнув, хрестячи широкого рота.
— Ой затуляй-бо рота, бо ще бджоли влетять: подумають, що улик, — сказала матушка.
— Оце ж таки, улик! Може, подумають, що вічко, — сказав батюшка.
— Еге! Добре вічко. Як вийде рій, то ще, борони боже, ввесь влетить тобі в рот: не треба буде й збирати, — бо ти ротом збереш його, — сказала матушка, сміючись.
Отець Степан налив чарку, поздоровкався й випив до Балабухи, а потім подав чарку Балабусі.
— Ми вже з паніматкою випили по чарці, сказати правду. Не знаю, чи пити, чи не пити, — сказав Балабуха.
— Та пийте! Тільки недобрі люди не п'ють, — сказав батюшка.
Балабуха випив і закусив пирогом. За першою чаркою пішла друга, за другою третя. Швидкий, проворний, говорючий панотець розговорився, випиваючи чарку за чаркою; а Балабуха все поглядав через пасіку в зелений садок, чи не з'явиться там на стежці Онися. Онисі не було видко в садку.
— От ви вчитесь там в академії все по-латинському, все пишете вірші, а чи вчать пак вас там співати на гласи: на "Господи возвах", і на "Бог господь", і "Явися нам"? — спитав отець Степан.
— А чом же? Вчать, — сказав Балабуха згорда.
— А чи вмієте ви співати "Господи возвах", глас третій, а заспівайте? — несподівано спитав батюшка.
— Та годі, годі, старий. От і вигадує ні се ні те. Де вже щоб в академії цього не вчили, — сказала матушка, постерігаючи, що старий хоче екзаменувати зятя.
— Цц! — цмокнув батюшка. — От і не вмієте, хоч і вчились в академії: ануте на "Бог господь", глас восьмий?
Балабуха засміявся, одначе затяг на глас восьмий. Він знав, що старі батюшки люблять екзаменувати паничів, а при тому й почванитись своїм хистом.
— Так, та не зовсім, — сказав отець Степан.— В нас на селах ось як співають! — сказав батюшка і зарипів низьким басом на ввесь садок: "Бог господь" на глас восьмий.
— Ануте, заспівайте на четвертий глас, — знов сказав батюшка, наливаючи чарку.
Балабуха затяг на четвертий глас. Отець Степан підтягував, щоб показати силу своєї гортані. В пасіці піднявся такий дует, що заглушив гудіння бджіл.
— Добру гортань маєте! От за це люблю! І горілку добре п'єте! І за це люблю! — сказав отець Степан, цілуючи в губи Балабуху. — Коли б ви знали, Марку Павловичу, як я очепурив та опорядив свою церкву! Які я образи поставив в церкві! Та ви і в Києві таких не знайдете! От ходім, голубчику, я вам покажу!
Отець Степан схопився жваво з місця, вхопив за руку Балабуху й потяг з катраги. Матушка пішла слідком за ними. В пасіці кругом їх сновигали бджоли, набились в бороду батюшці. Одна бджола вдарилась в його щоку і впустила жало; він навіть не скривився й тільки скинув її пальцями та все не випускав руки студента, неначе боявся, щоб він не втік. Стежечка йшла до хвіртки в цвинтар. Отець Степан потяг Балабуху в хвірточку й привів до церкви. Церква була одчинена. Сторож замітав і прибирав у церкві.
Ступивши на поріг церкви, отець Степан випустив руку Балабухи й перехрестився. Слідком за ним пішов Балабуха з матушкою.
Церква була невелика, дубова, з неширокими банями, з вузькими вікнами. Вікна були високо од землі. Серед ясного дня в церкві було темнувато, тілько гарячий промінь прорвався в віконце, простягся через усю церкву, як золоте полотнище, і впав на іконостас, на старинні різані квітками та виноградом рами, позолочені й помальовані золотисто-зеленим та червоним кольором. Уся церква була обставлена образами, як і світлиця в отця Степана; навіть в банях між вікнами висіли образи. Отець Степан ходив од образа до образа й показував пальцем. В бабинці висів здоровий образ страшного суду, на которому внизу намальовано було червоне пекло. В пеклі світились вищирені здорові зуби якоїсь страшної кінської голови, а між зубами сидів на престолі сатана, з рогами, з білими зубами. В його на руках сидів Юда, неначе маленька дитина. Голова неначе хотіла проковтнути сатану з престолом та з Юдою, але вдавилась, і сатана застряг у самій пельці, зачепився за горлянку високим троном і не міг пройти далі. До голови йшли рядками голі грішники: ткачі з клубками в руках, кравці з ножицями, мірошники з камінням на мотузках, перекинутих через плечі, розпатлані голі відьми, писарі з перами й здоровими каламарями в руках; за ними купа жидів з пейсами, а позад усіх поганяли грішників нагайками рогаті та хвостаті чорти.
— Дивіться! — сказав отець Степан. — Це я видумав, а маляр намалював.
— Ой господи, господи! — сказала матушка, важко зітхаючи.
— Ось ідіть лишень сюди! — сказав отець Степан, вхопивши Балабуху за руку. — Ось я вам покажу образ. У вас у Києві такого нема.
Отець Степан привів Балабуху в правий притвір. На стіні висів великий образ Покрови. Отець Степан став і згорнув руки перед образом. Серед образа був намальований амвон, неначе дві перекинуті сковороди, накладені одна на другу. На амвоні стояв молоденький диякон з розпущеними кісьми, як маленька панна в широкому криноліні. Він був на зріст якраз попід руки всім постатям. На самій голові в диякона, в хмарах, стояла богородиця, вдвоє більша од його, з омофором в двох руках. Кінець омофора стримів, неначе вирізаний з бляхи. По один бік диякона стояв Андрей юродивий, спустивши з одного плеча червону хламиду. Голі груди були повні, а круглий живіт з пупом стримів осторонь од його наперед, неначе білий гарбуз, прибитий до Андрея кілком. Андрей підняв угору кулак, з котрого стримів здоровий палець, неначе притика; зморщивши густі чорні брови, він грізно дивився на сивого діда й неначе говорив: "Ей, стережись, старий, бо як телепну, то й зуби визбираєш!" Дід стояв боком до Андрея й неначе просився: "І батечку, й голубчику, не бий мене, бо я не винний!" По другий бік диякона стояв цар в зубчастій короні; він обернувся до архієрея набік головою й гордо на його поглядав скоса, заклавши назад руки. Архієрей не вважає на царя, стоїть рівно, як святий, з таким хрестом в руках, неначе він витяг його на кладовищі з могилки. На архієреєві була одежа, неначе вирізана з бляхи, а спереду висів омофор, як дошка. За архієреєм виглядали ченці з чорними бровами, з білими бородами, неначе вони попідв'язували бороди білими хусточками, а там далі виглядали якісь фізіономії, не то дівки з розпущеними кісьми, не то парубки. Один неначе позакладав за щоки кислиці, в другого неначе бешиха рознесла одну щоку, в третього неначе сів чиряк під бородою, а очі були такі завбільшки, як його кулаки. Внизу на рамі було підписано великими слов'янськими буквами: "Сей образ соорудили раби божі чайківські баби. Року божого 1817".
— А що, Марку Павловичу, гарний образ? — спитав отець Степан.
— Хто його зна… Диякон дуже малий, неначе дівчина, а Андрей чогось неначе дуже лютий, неначе хоче битись, — сказав несміливо Балабуха. От вигадали! Тим вченим скрізь недогода! Такі образи хіба в Лаврі знайдете, — сказав гордо отець Степан. — От подивіться ж ще на цей образ!
На образі Ілія тікав на небо на страшних баских конях з огнястими червоними гривами. Іскри сипались з рота в коней, а з ніздер та з вух летів клубками дим. Червона одежа падала на землю просто на Єлисея, котрий перекинувся на спину, задравши догори руки й ноги.
— Щось тут багато вже вогню, неначе в казках розказують про якихсь коней, що дишуть вогнем, — сказав Балабуха.
— Ет, Марку Павловичу! Я думав, ви нас похвалите, а ви ні се ні те говорите, — сказав отець Степан з досадою, махнувши рукою, й побіг хутчій з церкви. За ним вийшла матушка й Балабуха.
— Хотів вам показати "Неопалиму купину" в олтарі, та вже не покажу. Ви нас осмієте, — сказав отець Степан, прямуючи через цвинтар в садок.
Тим часом як старий Прокопович показував Балабусі образи, Онися встругнула й справді Балабусі штуку. Вона посадила погонича в пекарні полуднувати й послала дівчат на город вирвати два гарбузи. Дівчата, ладні на такі штуки, побігли на город і принесли два здорові гарбузи, ще й кілька маленьких.
— Підіть, дівчата, та вкиньте цьому паничеві в віз оці гарбузи, та добре замостіть в сіно, в задок, на самісіньке дно, — сказала Онися.
— Ми, Онисю, вкинемо в віз одного гарбуза паничеві, а другого для погонича почепимо під возом, під передком, — сказали наймички.
— Про мене, й почепіть, та тільки добре прив'яжіть, щоб додому довезли, — сказала Онися, сміючись.
Дівчата достали мотузка, оперезали кругом білого гарбуза й понесли до воза. Одна наймичка помостила гарбуза в задку, на самому дні під сіном, ще й маленьких гарбузів накидала, а друга полізла під віз і причепила гарбуза до підтоків. З реготом вони побігли до хати, нагинаючись попід тином, ще й принесли два маленьких гарбузці, як двоє яблучок. Онися побігла в сіни й поклала ті гарбузці в кишеню Балабушиної хламиди.
(Продовження на наступній сторінці)