— Чом же ти не поїдеш? Чи тобі була яка недогода в мене, чи я тобі їсти не давала, чи що? Сором тобі, дівко, так робити, — говорила Онися.
— Коли в вас важко служити, — тихо обізвалась Маруся.
— А ти б хотіла гроші брати, руки згорнути та посиденьки справляти! Вдягайся, не гай мене й себе, — нічого тобі не поможе, — кричала Онися.
Маруся стояла коло печі, як тур — дівка здорова, огрядна, тілиста й свіжа на виду; її здоров'я тільки дражнило Онисин апетит.
— Не поїду й служити в вас не хочу, бо в вас лягаєш, як перші півні заспівають, — сказала Маруся,— а встаєш, як і другі півні ще не співають.
— Куди ж пак! Мабуть, через те й стільки сала придбала на моєму хлібі, що в двері не потовпишся. Де твоя свита? Вдягайся та сідай на віз, — сказала Онися й кинулась до жердки шукати Марусиної свити.
— І свиту надаремно шукаєте, бо я до вас не поїду, — сказала Маруся.
— Як не поїдеш, то я тебе потягну в стан, — крикнула Онися.
— Хоч мене й в тюрму закиньте, а я з вами не поїду, — сказала Маруся.
— Як ти смієш мене кидати? Як ти наважилась тікати? Соромилась би, дівко, таке навіть говорити: ти така молода, а вже вивчилась швеньдяти по світу. Вчись, дівко, ззамолоду бурлакувати, то вивчишся на старість ще й з гусарами втікати…
Онися обернулась і прикусила язика: в одчинених дверях стояв Балабуха, а за ним в сінях стояла Олеся й насмішкувато дивилась на всю ту справу та справдовування.
Темне Олесине лице спахнуло; в неї почервоніли вуха й лоб. Балабуха причинив двері в пекарню, щоб до Олесиного вуха часом не долетіли ще гірші й щиріші речі.
Довго кричала Онися, довго справдовувалась та сперечалась Маруся. В пекарні клекотіло, неначе окріп в золійнику.
— Коли сама не підеш, то тебе приведе до мене поліція. Зараз поїду до станового! — крикнула Онися.
Двері з пекарні неначе бурею одчинило: Онися вибігла, — неначе метіль дмухнула.
— Прощавайте, отець благочинний! Спасибі вам за вашу послугу. Я од вас цього не сподівалась. Це, мабуть, ви одбили в мене наймичку за колишнісь гарбузи. Добрі господарі так не роблять, — так робить тільки той, в кого хата ликом вкрита, в кого кішки нема в господарстві та хто вітає гостей таким хлібом, що після його зуби три дні болять…
Балабуха й Олеся тільки дивились на Онисю.
Онися кивнула до їх головою, скочила на віз, чогось стала на возі, трохи постояла, мало не достаючи головою до стріхи, й виїхала з двору. В станового вона впіймала облизня, — він насміявся з неї, й вона з тим вернулась додому.
Отець Харитін вернувся з похорону й ніяк не міг догадаться, куди поїхала Онися. Але незабаром загуркотів віз надворі. Онися увійшла в хату. В неї очі блищали, лице аж пашіло.
— Чи не поламалось часом щось коло воза? — несміливо спитав отець Харитін.
Онисія Степанівна мовчала й тільки сопла. Отця Харитона взяла цікавість.
— Де це ви, Онисіє Степанівно, були? Чи на поле їздили, чи, може, до татуня в Чайки?
— Ат, одчепись! Їздила до того пузаня, до благочинного, — лаятись за наймичку, — одрубала Онися.
— Ой боже мій! До благочинного лаятись! — крикнув отець Харитін.
— Атож! Ти думаєш, я йому в зуби подивлюсь? Нехай благочинна не одбиває в мене наймичок, — одрубала з злістю Онися.
— Ой, бодай же вас бог любив! Що ж це ви наробили!…
— А те, що треба було! Яке тобі діло до моїх наймичок? Не ти їх наймав, не тобі за їх і клопотатись. Ось у мене голова ходором ходить без наймички. Я таки прочитала добру молитву й благочинному, й благочинній.
— Ой господи! Яку ж ви там молитву їм читали? — говорив отець Харитін з страхом.
— Яку вміла, таку й прочитала, — вилаяла на всі боки та й поїхала, — сказала Онися.
— Ой, чого ж це ви наробили! Коли б з того не вийшло якого лиха. Були помирились з благочинним, а це коли б знов не полаятись. Добре вам, Онисіє Степанівно, в запічку сидіти та пиріжки їсти, а мені оце знов буде біда. Бачите ті книги… Ой бодай же вас курка вбрикнула!..
Не встиг він сказати тих слів, як рипнули двері й в хату ввійшов посланець од благочинного й подав батюшці лист. Отець Харитін прочитав і зблід на виду.
— А що там пише Олеся? — спитала Онися. — Мабуть, розгнівалася на мене?
"Ваша Онисія Степанівна за свою наймичку Марусю наговорила нам такого, що сором і в листі писати, — писав Балабуха, — вона кричала й лаялась, як бублейниця на базарі; казала, що в нас у хаті й кішки нема, що після нашого хліба в гостей три дні зуби болять, ославила мою жінку перед слугами, ще й їздила до станового нас позивати. Прошу вас, передайте своїй жінці, щоб вона більше ніколи не приїжджала до нашої господи…"
— Ой господи, спаси нас і заступи! Що це ви, Онисіє Степанівно, наробили? Чи вам треба було їздити до благочинного? А бодай же вам жаба на ногу наступила, — кляв отець Харитін свою жінку, ходячи по кімнаті.
— Бублейниця! Я бублейниця! Його жінка бублейниця, а не я, бо тікала з гусарами. Я за це поїду та кочергою їм вікна повибиваю. Так і напиши благочиній од мене! — крикнула Онися.
— Пишіть уже самі, — буде з мене й цього. Та тепер же мене благочинний з'їсть без солі, втопить в ложці води! Ой чого ж ви оце натворили! Сиділи б у запічку та їли пиріжки.
— Я тобі як дам пиріжків, то й не потрапиш кудою втікати з своїм благочинним. Пошлеш титарем два вози горшків: сунеш благочинному в зуби горшка, а благочинній макітру, то запхнеш пельку й благочинному, й благочинній!
— Ой, бодай же вас миші перелякали. Тепер хоч іди до церкви та прав молебень Іванові Воїнові. А ви, Онисіє Степанівно, їдьте до благочинного та перепросіть, бо вже мені не жити на світі, — вже й горшки не поможуть. Тепер сип та й сип карбованчики.
— А бодай він не діждав, щоб я його перепрошувала! Нехай Олеся приїде та мене ще перепросить, — сказала Онисія Степанівна.
Тиждень ходив отець Харитін як сам не свій, тиждень раділа Онися, що таки зігнала злість на Олесі. Коли це пройшла чутка, що митрополит переводить старих, простих священиків з великих парафій на малі, а великі оддає "вченим", цебто молодим семінаристам. Одного сусіда, старого священика, вже перевели з великого села в мале. Отець Харитін зовсім зажуривсь.
— Треба їхати до благочинного на поклін, — сказав отець Харитін Онисі, — він напише в клірових відомостях, що я "поганого поведенія"; напише, що і ви, Онисіє Степанівно, "поганого поведенія", — тоді буде нам біда.
— А яке йому діло до мого "поведенія", — сказала Онисія Степанівна, — от нехай напише, якого "поведенія" його Олеся! Оце буде гаразд.
— Коли він за свою жінку не напише, а за вас напише. От приїдуть, возьмуть вас та й посадять в Лебединський монастир на місяців два або три, — будете черницям груби топити та воду носити.
— Ет, дурний! Не знати що верзе! Де це чувано, щоб попадь садили в монастир. Як мене посадять в монастир, то я посаджу Олесю в тюрму! Я сама її зашлю на Сибір, — сказала Онися, — бо ти, мов та плохенька курка, — тобі хоч і на хвіст наступи, то й не гавкнеш.
Минув тиждень. Пройшла чутка, що вмер богуславський протопоп, а через два тижні Балабуха став протопопом. Як почув за це отець Харитін, то й охолов, — в його неначе грім ударив.
— От теперечки ми пропали! — крикнув отець Харитін. — Ой, моя лиха година та нещаслива! Треба їхати перепросити Балабуху, поки само лихо не прийшло в хату. Згадає він тепер і ваші гарбузи, й вільшаницькі громадські вибори; згадає він усе.
Отець Харитін загадав запрягти коні й поїхав в Богуслав. Балабуха саме тоді сидів в кабінеті, й згадуючи за візит Онисії Степанівни, складав в своєму щоденному діяріушеві вірші "О прелютой жені". Отець Харитін увійшов у гостинну й почав стиха кашляти; Балабуха вийшов до його.
Отець Харитін поздоровкався з ним і поздоровляв з протопопством. Балабуха гордо обійшовся з ним, але все-таки попросив сісти.
— Отець протоєрей, вибачайте, будьте ласкаві… Тут моя Онисія Степанівна приїздила до вас за наймичкою…
— Може, й ви приїхали за наймичкою? — перебив його Балабуха.
— Борони боже! Я приїхав просити заздалегідь вибачення за свою Онисію Степанівну. Мене тоді дома не було, а вона взяла та й поїхала. Їй же богу, я її не пускав! А вже де жінка вмішається, то й пропаще діло. Їй-богу, я ні в чому не винен…
— Ваша жінка приїхала сюди й наговорила нам сім мішків гречаної вовни та чотири копи гречки. Ви дуже розпустили свою жінку; та й самі ви з мужиками поводитесь за панібрата; мужики до вас ходять в гості, п'ють у вашому домі… В метриках в вас нема ніякого ладу. Ви чоловік простий, — глядіть лишень, щоб вам хоч вдержатись на парафії. От, може, приїде до вас столоначальник з правленія на ревізію.
— Їй-богу, отець благочинний, то не я…
— От мої парафіяни ходять до вас хрестити, а ви й хрестите.
— Їй-богу, більше не буду, і в хату, й в оселю кумів не пущу.
— От я приїду подивитись на вашу церкву. Та глядіть, щоб перед новим роком ваші книжки, ваші метрики були справні, а то з вас духовне правлєніє ще й здере штраф, — сказав Балабуха на прощанні.
(Продовження на наступній сторінці)