— Який він чоловік! Будеш цілу зиму боса ходити та горщиком воду носити!
— Аби не дірявий горщик, то й носитиму, — сказала Онися, дивлячись у вікно та лузаючи насіння.
— Хіба ж ти думаєш за його йти заміж? — крикнула Прокоповичка.
— Атож! А хіба що?
— А те, що він попом у Вільшаниці не буде! А яка ж друга громада вибере такого дурня за попа?
— Харитін не дурень. Я його люблю й за його піду заміж, хоч би я навіки зосталась дячихою, — сказала Онися, заглядаючи у вікно.
Якби Онися не дивилась у вікно, а глянула на матір, то мати, може б, стала м'якіша й спокійніша. Байдужість доччина дражнила її.
— То ти підеш за того дяка, за ту чехоню? Ба не підеш! — крикнула мати
— Ба піду й за чехоню! — тихо сказала Онися, здержуючи гнів.
— Ба не підеш, бо ми тебе не оддамо!
— Я й сама піду! Хіба я маленька, щоб ви мене оддавали?
— То ми тобі нічого не дамо. Підеш до його хіба пішки в Карапиші!
— То й пішки піду, — це мені не заважить.
— Пху на того дурного дяка! Та він же обміняв святий хліб, а до тебе й слова не промовив. Ото знайшла розум!
— Тим він мені й сподобався. Якби в його був язик такий довгий, як в мене, я б йому наклала повний віз гарбузів, як вашому академістові. Я й сама наговорю за трьох.
— Як ти йому не накладеш гарбузів, то я йому накладу не то в віз, а в його голову. Бо в його голова така заврозумнішки, як гарбуз.
— І, вже ваше минуло. Не час вам гарбузувати. А я Харитона люблю й більше ні за кого не піду заміж, окрім його, хоч би до мене приїхало двадцять академістів.
Прокоповичка тяжко зітхнула, хрьопнула дверима й знов побігла в пасіку. Отець Степан хріп, обернувши лице до стіни; тільки одна брова стриміла з-за лоба, неначе кінчик котячого хвостика.
Прокоповичка подивилась, боялась зачіпати чоловіка, а тим часом, пробігавшись по садку, трохи прохолола й заспокоїлась. Вернувшись до хати, вона не втерпіла й заглянула в світлицю. Онися походжала по світлиці та все насіння лузала.
— Хто його зна, що це за люди! Той хропе в катразі, а ця насіннячко лузає. Нема їм діла ні до чого. Сама за всіх бігай та клопочись, та й годі, — сказала Прокоповичка вже спокійніше.
— За мене, мамо, не клопочіться. Я сама за себе поклопочусь, — сказала Онися.
Тільки що Онися промовила ті слова, надворі загавкали собаки й заторохтів віз. Онися ще й у вікно не подивилась, а вже впізнала, чий віз заторохтів. Впізнала й Прокоповичка. Моссаковського віз торохтів якось так, неначе зубами клацав.
— Хто то приїхав? — спитала мати з кімнати.
— Вгадайте! — обізвалась, не обертаючись, Онися.
— Певно, карапишанська чехоня, бо віз торохтить, як розбитий горщик! — сказала з злістю Прокоповичка. — Крутись же з ним, бо я не буду коло його панькатись.
Не встигла Прокоповичка сказати ті слова, як двері в світлицю одчинились, і на порозі став Моссаковський в чорному довгому жупані, в пасових чоботях, в широких білих викладчастих комірчиках. Його біле лице аж сяло. Сині очі блищали тихим радісним світом. Під його пахвою біліла паляниця.
Прокоповичка кинула на Моссаковського через поріг злими очима, причинила двері й стала за дверима.
Моссаковський вглядів Онисю серед світлиці, й на його матовому делікатному лиці розлився легкий рум'янець. Онися почувала, що вона злякалась цього тихого смирного чоловіка. Вона чула, як у грудях забилось серце, як її руки й ноги неначе охололи.
— Добридень вам! З неділею будьте здорові! — тихо сказав Моссаковський і поцілував Онисю в руку.
Онися нахилилась і поцілувала його в щоку. Вона почутила, що кров разом кинулась їй в лице, а руки й ноги були холодні, неначе вона держала їх в холодній воді.
— Доброго здоров'я! Спасибі вам! — тихо обізвалась Онися.
Моссаковський поклав паляницю на столі, став і руки склав на поясі. Онися попросила його сісти.
Моссаковський мовчав, і Онися мовчала. Обоє навіть не сміли подивитись одно одному в вічі. Мати стояла за дверима й слухала.
— Правдива чехоня! Не вміє навіть з дівкою побалакати й пожартувати. Мій отець Степан не так поводився зо мною, як був моїм женихом!
Довго молоді сиділи й мовчали. Онися знала, що Моссаковський ладен мовчати й до вечора та дивитись на неї. Вона почувала свою незвичайність і просто заговорила про те, що в їх обох було на душі.
— Ви, Харитоне Петровичу, може, думаєте, що я не піду за вас заміж після того, як ви втратили вільшаницьку парафію? Не думайте так…
— Ні, я… нічого не думаю… — насилу обізвався Моссаковський і сказав правду: він тоді нічого не думав, тільки був ладен дивитись на Онисю хоч і до вечора.
— Я піду за вас заміж, хоч би ви й зостались дяком в Карапишах, — сміливо сказала Онися.
— Спасибі вам, Онисіє Степанівно! Які ви добрі! — обізвався Моссаковський.
Мати за дверима так крутнула головою, що намітка на її плечах настовбурчилась вище од голови.
В Моссаковського лице ніби засяло, очі заблищали. Він був ладен кинутись Онисі в ноги, але… й очима не поворушив.
— Я піду за вас заміж, хоч би мій панотець і паніматка не пристали на те, — знов сказала Онися й при тих словах скочила з місця й пересіла на стілець, котрий стояв коло Моссаковського; Моссаковський не видержав, вхопив її руку й поцілував. Онися чмокнула його в щоку.
Мати, почувши цмокання, сіпнула дверима й вскочила в хату. Молоді сиділи, спустивши очі додолу. В Прокоповички очі горіли, як жар. Вона аж зблідла на виду.
— Оце гарно! Їй-богу, гарно! Я не хочу, щоб ти, панно, до весілля цмокалась з паничами.
— Їй-богу, я ні в чому не винен, — тихо промовив Моссаковський, схопившись з стільця й цілуючи Прокоповичку в руку.
Прокоповичка не знала, що робити, крутнулась по світлиці сюди-туди, аж намітка на їй затряслася, вискочила в садок і побігла в пасіку.
— Ваша паніматка на мене чогось сердяться, — сказав Моссаковський, — вони не оддадуть вас за мене.
— Як не оддадуть, то я сама піду, — сказала Онися, дивлячись сердито на двері в кімнату.
Вони замовкли й ждали старих, як кари.
Тим часом Прокоповичка прибігла в пасіку. Прокопович вже встав і походжав по пасіці. Жінка накрила його мокрим рядном.
— Йди вже до хати та говори з тим дяком. Вже приїхав, мабуть, по мою душу! — крикнула Прокоповичка.
— От і добре, що приїхав: буде з ким з нудьги по чарці випити, — сказав Прокопович.
— Тобі тільки по чарці! Ти ладен і свою дитину пропити! Спить собі, а я одна клопочусь та бігаю.
— Вже правда, що розбігалась, як курка з яйцем,— не дала гаразд і виспатись. Чого ти прибігла в пасіку гвалтувати? Що там трапилось?
— Балабуха одбив Вільшаницю од Моссаковського. Видавай тепер дочку за дяка!
— А дочка що каже?
— А дочка здуріла! Піди ще ти побалакай з нею. Там цілується з тим дурним дяком, і сорому нема дівці.
— Гм… гм… круту кашу заварили… Треба щось робити,— промовив Прокопович, прямуючи з жінкою до хати.
Тим часом Моссаковський розказав Онисі, що вільшаницька громада не прийняла на парафію Балабухи і що владика таки оддав йому Вільшаницю, як того бажала громада. Онися знала, що в такім разі її старі батьки зараз прохолонуть і заспівають іншої.
Прокопович з жінкою увійшов у світлицю. Моссаковський привітався, поклонився низенько. Прокоповичка сіла на канапі, надулась, дивилась на стіну й мовчала. Прокопович, одначе, був ласкавіший до Моссаковського й, не обертаючись до жінки, звелів Онисі принести горілки та закуски.
— Та наріж, Онисю, тієї паляниці, що лежить у хижці з самого верху, — сказала Прокоповичка сердито.
Онися осміхнулась. Зверху лежала черства паляниця. Онися нарізала свіжої пухкої паляниці з останнього печива й винесла пляшку з горілкою.
Випили по чарці. Моссаковський мовчав. Прокоповичка мовчала і все дивилась на стіну. Прокопович пробував розмовляти, але спросоння тільки позіхав на ввесь рот. Він глянув на жінку,— жінка сиділа насупившись і не думала рота розтуляти.
— Чого це ти, паніматко, так пильно дивишся на стіну? Чи мухи лічиш, чи що? — спитав Прокопович у жінки.
Прокоповичка зирнула на чоловіка сердитими очима й почала вже дивитись на грубу, неначе там була намальована якась дуже гарна картина.
В хаті знов стало тихо. Прокопович знов позіхнув і перехрестив рота. Всі мовчали. Прокопович почав гніватись на жінку.
— Отже ти, паніматко, закохалась в грубі. Дивишся та дивишся на неї й очей не зводиш, — знов зачіпав жінку Прокопович.
— Говори вже ти, — мені нема чого говорити, — сердито обізвалась Прокоповичка, не зводячи очей з груби.
Онися сміялась не устами, а очима. Моссаковський дивився на діл.
— Випиймо ще по чарці. Може, з чарки добудемо розмови, — сказав Прокопович до Моссаковського, наливаючи по другій.
Випили по другій, й язики справді зараз розв'язались. Прокопович став розпитувати Моссаковського про Вільшаницю, але здалеки. Він неначе совістився питати за те, що Балабуха одбив од Моссаковського вільшаницьку парафію. В його думці висло трудне питання, й він обминав його навкруги.
(Продовження на наступній сторінці)