— А я б вже й по чарці випила, — обізвалась Балабушиха, — мене аж за печінки тягне. Дивись, сестро, як Бонковський стрибає, — аж вуса трясуться. Бий його сила божа! Неначе скажений цап.
Вже в глупу північ почали накривати столи. На столах понаставляли багато тарілок, багато стаканів та чарок, а наїдків та напоїв було трохи, та й те панки та урядники швидко розхапали. Батюшки та матушки встали з-за столу голодними й зовсім не п'яними, проти старого весільного звичаю.
— Ой сестро, я зовсім голодна! — тихо шепотіла Марта до Балабушихи.
— Цить, сестро, бо й я голодна, — обізвалась Балабушиха, — буду довго пам'ятати синове весілля. Нехай же приїдуть до мене свати! Я їм покажу, як вітати гостей! Я їх і нагодую, й напою. Од мене не поїдуть голодними та тверезими.
— Їдьмо додому! — зашепотів старий Балабуха до жінки. — Цур йому, цьому весіллю.
— Їдьмо, — промовила Балабушиха, — бо, здається, більше вже нічим не покрепимось, — хіба танцями та музиками. Коли б лишень Терлецький не обділив і сина таким приданим, як нас оцією вечерею.
Батюшки та матушки розпрощались з господарем і виїхали. Терлецька не дуже й запрошувала їх зостатись.
Одбувши весілля, Марко Павлович поїхав до Києва й вистарався на священика. Він заїхав до благочинного й разом з благочинним поїхав в Вільшаницю, щоб вступити на парафію.
Благочинний покликав старосту і звелів одімкнути дім священика й оповістити громаді, що другого дня в неділю буде правити службу новий священик.
— Я не маю права одмикати дому, — сказав староста, — бо то дім не громадський, а покійного батюшки. Його син Харитін позамикав хати, ще й печатки поприкладав.
— А де ж буде жити ваш новий священик? — спитав благочинний.
— Де схотять, там і житимуть, — сказав понуро староста.
— То нехай громада дасть йому кватиру, — сказав благочинний.
— Не ми обібрали собі цього священика, не ми будемо й кватиру йому давати, — сказав староста. — Громада обібрала за священика сина покійного панотця, Харитона, й хоче, щоб він був у Вільшаниці священиком.
— Коли ж владика прислав вам другого священика! — сказав благочинний.
— Коли владика прислав його, то нехай владика й кватиру йому дає, — одрізав староста.
Балабуха стояв ні в сих ні в тих. Він не сподівався такої притичини, щоб йому довелось мати тяганину з громадою.
— Вже, старосто, як громада схоче, а нового священика нехай приймає, — доводив своє благочинний.
— Ба, не приймемо! Не ми оббирали, не нам його й приймати, — знов одрізав староста.
— Але ж новий священик буде в вашій церкві службу божу правити, — сказав благочинний, — він буде в вас за священика.
— Нехай правлять: то боже діло, а громада кватири не дасть, — сказав староста.
Благочинний з Балабухою заїхали на ніч до дяка й там переночували. Другого дня вони пішли ло церкви, й Балабуха одслужив службу божу. Щоб сподобатись громаді, він служив помаленьку, по-київському, по-монастирському, держав людей в церкві довго, бив поклони, знімав руки та очі до неба, падав навколішки, а в кінці служби вийшов говорити проповідь. Проповідь була довга, на давній, церковній слов'янській мові, пересипана текстами й такими словами, як: понеже, поколику, потолику. Чесна громада слухала, слухала й нічогісінько невтямила. Балабуха говорив голосно, дуже жалібним голосом. Деякі баби трохи розжалобились од того смутного тону й почали голосно зітхати. Але Балабуха заговорився, й од старого академічного звичаю з його язика почали зриватись латинські слова. Громада очі витріщила. Балабуха схаменувся, що він говорить не в академії, а в сільській церкві перед мужиками, й вдержав язика…
Служба скінчилась. Народ вийшов з церкви й почав говорити про нового священика.
— Та й довго ж держить цей піп у церкві. Вже, мабуть, і обід перестояв! — гомоніли баби.
— Що то пак він говорив? Чи про панщину, чи про щось боже? — гомоніли люди.
— Ат, верз щось таке, що й купи не держиться; ще й на кінці закувікав! — говорив титар. — Бог з ним, з цим непроханим попом. Нехай собі їде, звідкіль приїхав!
Громада зібралась коло церкви. Вийшов благочинний і почав вмовляти, щоб громада прийняла нового священика й дала йому квартиру або сплатила дім старого священика.
— Не хочемо, батюшко! Й кватири не дамо, й не сплатимо грунту покійного батюшки, — загомоніла громада, — ми будемо таки домагатись у владики, щоб Харитін був в нас за священика.
— Про мене, — як хочете, а я не маю права змінити, що постановив владика, — сказав благочинний, — новий священик зостанеться в вас на парафії.
— Воля ваша! Нехай зостається, але ми не будемо давати йому помочі.
Благочинний вговорював, вмовляв громаду й нічого не вдіяв. Балабуха зостався до котрого часу в дяковій хаті й пересвідчивсь, що йому приходиться погано. Він хрестив, ховав, вінчав, а люди або не платили йому нічого, або платили мало, а декотрі навіть носили хрестити дітей до сусідніх священиків. Громада знов нарядила посланців в Київ до владики просити за Харитона Моссаковського.
Тим часом Балабуха привіз у Вільшаницю й свою жінку. Олеся вбралась у сукню, пішла до церкви й стала поперед усіх людей перед іконостасом, а не в бабинці, де ставали старі матушки з дочками. Громада загула.
— Що це воно за пані! Прийшла простоволоса, неначе дівка. Чи надула спідниці, чи намостила обручів під сукню, що така товста; й не поважає громади, й господа зневажає: виперлась поперед усіх людей перед самі царські врата, мабуть, щоб піп на неї дивився, а вона на попа!
— Ми поламаємо на їй ті обручі! — загула громада. — Це якась чи панія, чи полька, чи, може, якась невіра!
Балабуха крутився, крутився й нічого не вдіяв. Вже він і титаря загоджував, і дідів загоджував, й говорив проповіді, котрих ніхто не розумів, — і все нічого не помогло. Громада стала гопки проти його. Люди не цілували його в руку, обминали на вулиці, а що за все гірше — не давали йому грошей. Олеся пожила з тиждень на черствім хлібі в дяковій хаті й поїхала в Хохітву до батька. Балабуха побачив, що в його руках і ключі од церкви, й ризи, і кропило, й кадило, та тільки не було чого їсти. Йому доводилось або голодати, або шукати іншої парафії.
4
Чутка про те, що Балабуха одбив вільшаницьку парафію од Моссаковського, швидко дійшла й в Чайки до Прокоповичів. Якийсь дяк був у Вільшаниці, заїхав у Чайки й передав звістку Прокоповичці. Отець Степан Прокопович одпочивав у пасіці. Прокоповичка побігла в пасіку, трохи не поперекидала уликів і вскочила в катрагу. Прокопович спав, лежачи на спині й розкидавши руки й ноги. Прокоповичка вбігла, торгнула чоловіка з усієї сили й крикнула на всю пасіку:
— Чи ти знаєш, що сталося? Чи ти знаєш, що діється?
— Га? Що? Де? Пожежа! — крикнув і собі переляканий Прокопович, схопившись і сівши на лавці.
— Чи ти знаєш, що сталося? — крикнула ще голосніше Прокоповичка й вдруге штовхнула під бік чоловіка.
— Що? Церква горить? Дзвони на гвалт! Лізь на дзвіницю! — захрипів спросоння Прокопович.
— Лізь уже ти на дзвіницю та дзвони! Вільшаниця пропала й по цей день!
— Злодії! Хтось украв Вільшаницю! Запрягай коні та доганяй! — плів нісенітницю переляканий спросоння панотець.
— Та перехрестись, та прочуняйся! — зарепетувала Прокоповичка. — Балабуха одбив вільшаницьку парафію од Харитона Моссаковського. Оце тільки заїздив до нас один дяк та й розказував нам про те.
— Та чорт його бери, коли одбив! Про мене нехай пропадає й твоя Вільшаниця, і твій Харитін! Тільки мене перелякала. Я думав, що, може, де-небудь пожежа, — сказав Прокопович.
— От тобі на! От тобі й батько! А що ж тепер робитиме наша Онися? — спитала Прокоповичка.
— Про мене, нехай плаче, нехай скаче! — сказав Прокопович і знов упав на лавку, як сніп.
— Та вставай-бо та давай нам пораду! — крикнула Прокоповичка й сіпнула чоловіка так, що той трохи не покотився під лавку, й ухопився обома руками за свою жінку.
— Одчепись, бо як дам, то й перекинешся! — закричав він сердито, знов сівши на лаві. — Дай мені доспати, а там кричи хоч до вечора.
— Вставай! Он архієрей приїхав! — гукнула Прокоповичка.
— Авжеж! Піддуриш! Піддури свого батька дурного, — сказав Прокопович і перекинувся до стіни та й захріп.
Жінка вже боялася його зачіпати, бо знала, що він спросоння б'ється. Вона пішла в хату до Онисі на пораду.
Онися походжала по світлиці та лузала насіння, неначе нічого такого страшного й не трапилось. Мати примітила байдужний вид. Її взяла злість, що всім байдуже про те лихо, а їй самій прийшлось бідкатись за всіх.
— Походжай, доню, та насіннячко лузай! — промовила Прокоповичка ласкаво, але з отрутою в словах.
— А що ж маю робити? Хіба сяду та буду сльози лити? — сказала байдужним тоном Онися.
— Лучче сядь та плач! — крикнула Прокоповичка.
— Я, мамо, не з таківських, що плачуть, — сказала Онися й все собі походжала та насіння лузала.
— Як не з таківських, то про мене йди заміж за карапишанського дяка, бо тепер попадею не будеш.
— То й піду! Оце велике лихо! Хіба дяк не чоловік?
(Продовження на наступній сторінці)