Тим часом на доріжці з'явилась якась немолода панія. Ольга швидко покинула Радюкову руку й оступилась трохи од його. Вони обоє чули, як панія наближалась, шелестіла одежею, як ступала ногами, чули кожний її ступінь. Ольга знов втупила очі в зелений глибокий яр, де дзюркотіла з гори вода, збігаючи ринвою між кущами та вербами під місток на шосі і в Дніпро. Вона ніби хотіла розпитать і вислухати пораду в тієї тихої води, котра одним одна подавала голос серед тиші природи. Вона знов дивилась, як по шосі внизу ніби пересовувались люди, мов ляльки в вертепнім театрі. А молодий Радюк все дививсь на чорний бір, де то спахало полум'я сонця на вікнах далекої церкви, то пригасало. Вже й та панія пішла собі давно, й шелестіння її ходи затихло, а вони обоє все дивились та дивились, неначе хотіли випитать в природи собі пораду. Радюк бачив, як згасло полум'я на вікнах, як воно жевріло на хресті, потім зачепилось на кінчику хреста й тліло, наче жарина, ніби якесь огняне око того чорного бору. Він все дивився на його, доки воно погасло, і думав, чи не хоче Ольга йти заміж за Кованька? Чи не має вона кого іншого на приміті? І що станеться з ним, як вона одкинеться од його? І яка притичина могла б бути, коли вона любить його щиро, але про заміж і не думає.
Довго ще вони обоє стояли мовчки й думали. Ольга дивилась і нічого не бачила. На кілька год молодша за Радюка, вона була серцем на кілька год старша за його. Вона вже вміла одрізнять в своєму серці любов, а в своїй думці — заміжнє життя, і не могла вже йти тудою, куди повело б її серце. Вона сказала неправду, що не думала про заміжнє життя: вона давно думала і вже думала зовсім інакше. Не такого чоловіка для себе, який був молодий Радюк, вона часто уявляла собі в своїй дівочій кімнатці і навіть ще в інституті. Перед нею стояв тепер Радюк, правда, гарний, і молодий, і моторний, але не блискучий своїми чинами, своєю вартістю в громадянському житті.
На темний бір спала ще чорніша тінь. На небі блиснула зірка. Од Шато лились музичні мелодії; з-за дерева свиснула ракета, луснула й розсипалась м'ячиками всіх кольорів веселки. В Шато шуміла гулянка. Проз Радюка й Ольгу пройшло багацько людей, цілий веселий гурт. Кілька осіб пролетіло верхом на конях. Все те перервало думу молодої пари. Вони обоє оглянулись на людей і помаленьку, мовчки, разом пішли назад.
— Мабуть, батько турбується, дожидаючи нас, — тихо промовила Ольга.
— Мабуть, — одказав Радюк.
І мовчки вони йшли, мов тіні. Дашкович сидів на тій самій лавці, де вони його покинули. Вони прийшли й сіли поруч з ним, а він і не подивився на їх та все щось думав. Коло його так багато людей і сідало, і вставало, що він мав їх за якихсь сторонніх людей.
— Чи не час нам, тату, додому? — спитала Ольга в батька.
— О! чи ви вже тут? А я вас жду та жду.
— Ми вже давненько тут! Час нам додому. Мама нас, мабуть, давно жде.
І всі вони встали й пішли через Шато.
Публіки в Шато було повнісінько. Здається, весь Київ хапався вдихнуть с себе останній раз тепле повітря вмираючого літа. На згір'ї були наготовлені фейерверки. Але Ольга й Радюк і не думали зоставаться. Вони перейшли через Шато й попростували до брами. Ні Ольга, ні Радюк, ні Дашкович не чули навіть тієї музики, що гриміла на весь садок, не бачили тих огнів, що горіли на пригорках. За брамою Ольга почала прощаться з Радюком.
— Одвідуйте ж нас якнайчастіше! Не забувайте нас! Приносьте мені книжок, коли ласка ваша, — просила Ольга Радюка, не випускаючи його руки з своєї.
— Буду приходить, коли ви дозволите, — промовив Радюк і пішов на Хрещатик длявою, тихою ходою.
Ольга пішла з батьком на Поділ і цілу дорогу коли б слово промовила до батька. Вона все думала за Радюка.
— Де це ви длялись? Пішли на Хрещатик, а досиділи трохи не до півночі! — такими словами стріла їх Степанида Сидорівна.
— Ми були в Царському садку, — промовила дочка.
— То це й ти волочився в Шато! — сміялась жінка з Дашковича.
— Та то нас затяг туди Радюк, і не так мене, як Ольгу.
— Радюк? А він був тут недавно й приніс тобі, Ольго, якісь книжки. То він таки знайшов вас? — спитала Степанида Сидорівна.
— Як пішла Ольга з Радюком, то я сидів, сидів, все передумав, та й то обридло сидячи, — сказав Дашкович.
— Чи не просив він часом твоєї руки? — спитала Степанида. Ольга вся почервоніла й зашамоталась. Вона нічого не сказала матері.
— Радюк давно до нас ходить; він, певно, хоче свататься. Як тобі здається, дочко? — питала мати.
— Не знаю, мамо, як мені здасться. Я Радюка так мало знаю. Не знаю, якого він роду, які його батьки; не знаю, що він має, як він служить і де він служить.
— Коли ти не знаєш, то я все дочиста знаю! Він має батька й матір, має дві менші сестри. Вони люди не з великих панів, але доволі заможні, мають село Журбані...
— Чи багацько ж тих Журбанів? — перебила її Ольга.
— То таке село.
— А я думала, що то кілька сіл... а воно тільки одно! Чи багато ж він має доходу?
— Не багацько й не мало, а так саме добре для молодого урядовця на перший раз. Але він стоїть на добрій дорозі, — казала мати.
— Авжеж, він стоїть на добрій дорозі! — обізвався батько. — Розумнішої за його й пильнішої людини трудно й знайти. Він не кидає науки, і я знаю, що він буде колись моїм товаришем на університетській кафедрі.
— То університетська кафедра, цебто, найвища для його кар'єра? — спитала Ольга, придивляючись до батька.
— Які ви, жінки, чудні! Чого ж вам більше треба? Людина розумна, не без пуття, любить науку, не гуляє, все читає, ще й тобі книжки приносить, любить свій народ. Він націонал, не говорун, не пройдисвіт якийсь...
Ольга витріщила очі на батька, її інститутські погляди були такі не схожі з батьківськими, що вона аж здивувалась. Всі ті, по-батьківському, високі, прикмети були для неї доброго слова не варті. Вона дивилась на жовте, заниділе батькове лице, на його запалі щоки, на гострий ніс і сиве волосся і злякалась, думаючи, що колись такий достоту буде й її чоловік, що він на цілий вік закопається в кабінеті в книжки, як у домовину, й забуватиме на цілі дні за неї, молоду. Як батька, вона такого чоловіка шанувала й чтила, але як свого такого чоловіка — вона заздалегідь вже боялась.
— Чи можна ж його засобом держать по-людській жінку? — спитала в матері Ольга.
— А чому ж не можна? Само по собі, не можна розкошувать, а по-людській можна жить, і жити добре. Але він не сидітиме ж на одному місці!
Ольга пригадала собі урядницьких жінок, їх скупеньку одежу, їх небагату обставу, їх чоловіків над паперами в канцелярії й за картами ввечері. Все те зовсім не припадало їй до смаку.
А мати все хвалила Радюка, все говорила про його Журбані, не згадуючи про те, що на ті Журбані мали право ще дві Радюківни. Їй хотілось мерщій видать дочку заміж, поки не підросли менші дочки.
— Люди живуть і бідніше, і живуть же якось! — закінчила мати тими словами свою розмову.
— Люди живуть якось, а мені не хотілось би так жити! — тихо промовила Ольга й почала ходить по залі, згорнувши руки.
"Тільки й подобається мені в Радюкові, що його гарна врода: чудові очі та брови, свіже лице та його літа молоді, — думала Ольга, — яка його любов тепла, молода, пахуча! Як би я кохалась з ним!"
І вона уявляла себе з Радюком, ніби пару голубів, ніби пару тихих горличок, для котрих весь світ тільки в їх милуванні та цілуванні. Вона почала думать про себе, як про таку горличку, і сама з себе засміялась. Вона закинула голову на плечі й швидше почала ходить по залі. Чорні розпущені коси впали на плечі й укрили їх зовсім. Ольга бачила себе всю в дзеркалі, що висіло якраз проти неї, і подумала: "Ні! я не голубка, не горличка. Мені не до вподоби життя тихої горлички! Таке життя не вдоволить мене; такого щастя буде мені мало".
І вона пригадала собі, як стояла недавно з Радюком над горою, пригадала його вид. Вона ніби бачила його всього в чорному, навіть в чорних рукавичках. Він здававсь їй таким не блискучим, таким темним, таким вченим, простим в словах! Його становище в суспільстві здавалось для неї таким нікчемним, незначним, що вона засоромилась і почервоніла, поставивши себе рядом з ним як його жінку! Вона ще вище підняла голову й дивилась на стелю. Чорні коси одхилились од плечей і гойдались на повітрі, як густе руно.
— Що ти, Ольго, все думаєш? — спитала мати, сидячи на софі й дивлячись на неї.
— То се, то те думаю, а більше нічого, — одказала Ольга.
— Ти щось бачила в садку? Щось таке чула, та не хочеш мені сказати? Еге, так?
— І не чула, й не бачила нічого такогої — промовила Ольга і знов задумалась.
(Продовження на наступній сторінці)