— Як ти засмутила нас своєю "Думкою"! — сказала Ольга, може, й не рада, що на її щасливе серце невесела мелодія навела смуток і скаламутила почування першого щасливого кохання.
Вже було пізно. Радюк почав прощаться, а за ним і Кованько. Марта Сидорівна з дочкою пішла додому слідком за ними. Ольга зосталась з матір'ю й довго дивилась на обидві книжки роману, що лежали рядочком на столі.
— Котру книжку будеш читати? — спитала мати дочку.
— Оцю! — сказала Ольга, осміхаючись, і прикрила рукою Радюкову книжку.
— І я так думала! Не знаю, як твій батько думає?
— Для батька, здається, за все це — байдуже! — сказала Ольга, сміючись.
Тимчасом, як Ольга сміялась, Катерині було зовсім не до сміху. Вона вернулась додому й довго думала, сидячи за своїм роялем, її пальці самі почали ту "Думку", котру вона недавно грала. Ті самі мелодії викликали в її серці те ж саме почування, ті самі думи, тільки що передумані. Вона любила щиро і знала, що любить без надії, що для неї треба навік забуть того, кого вона так дуже й щиро покохала, навіки задавити в серці таке високе, таке миле щастя!
Довго грала Катерина, сидячи за роялем, і дала волю своїм сльозам. Батько її вже спав, мати вешталась у другій кімнаті. Вона одна на самоті награлась і наплакалась, бо не знала, чим вона винна, що доля не дала їй таких чорних брів, таких блискучих очей, які мала щаслива Ольга.
Тим часом почалися екзамени. Радюк думав, що його кохання буде заважать, і боявся, що не буде на екзаменах мати поспіху. Але він помиливсь. Ніколи він не почував в себе стільки завзяття, стільки охоти до науки!
Здавши дуже добре екзамени, Радюк думав зостаться в Києві при університеті. Але такого місця тоді не було. Радюк мусив напитувать собі місця в губернській канцелярії. йому трапилось навіть добре місце; і в тій сфері його ждала непогана кар'єра.
Напитавши місце, Радюк зараз-таки написав до батька. Він писав, що дорога скатертю стелиться перед ним, що доля його збирає колоски на багатій ниві. Він згадував в листі й про Ольгу, хвалив її, не знаходив слів, щоб похвалити її. Лист дихав таким щастям і такою любов'ю, то батько сам ніби вдруге почав жити минувшим, а мати аж заплакала на радощах.
"Сподіваюся, тату, що моя Ольга вишиє мені навіть таку мережану сорочку, яку ви бачили колись на мені", — писав син до батька.
Маючи Ольгу за свою наречену, Радюк почав марить про те, щоб поділиться з нею добутим знанням. Перший час гарячого кохання вже минув. Йому здавалось, що любов, не сліпа, не животинна, а людська й розумна, повинна зміцниться чимсь трохи вищим, повинна одуховнитись однаковістю поглядів, пересвідченнів, рівністю обох в науці й розвиткові. Скінчивши свої справи, Радюк зайшов до Ольги, щоб одібрать од неї деякі свої книжки. Йому здавалось, що настав час однести для неї дещо краще од романів. Він одніс Ользі наукову книжку. Радюк просив перечитать її до того дня, в котрий мали збираться до Дашковича студенти на вечір.
Ольга розгорнула книжку й почала читати. Вона думала знайти там щось таке, що стосувалося б до її любові. Читаючи романи й повісті, вона все ставила себе на місце молодої героїні, а Радюк доконечне займав місце молодого щасливого героя в її думках. Вона думала знайти щось таке й в тій книжці. Дуже легка мова й поетичний колорит трохи втягував її в читання. Перегорнувши кілька лисгків, вона почала нудиться й згорнула книжку, позіхнувши двічі разом.
Настав вечір. Ольга знов розгорнула книжку й почала читаїи, але, не звикши до наукових книжок, вона швидко втомилась од напружування своєї голови. Та книжка пригадувала їй лекції, котрі огидли їй ще в інституті. Ольга позіхала, плющила очі так, що аж сльози виступили на її очах, і перестала розуміть, до чого все те стосувалось. А тим часом вона знала, що Радюк вже безпремінно заговорить з нею про те капосне писання. Пригадуючи те, що прочитала, вона ледве згадувала п'яте через десяте й кинула книжку на стіл.
— Що буде, то буде, а вдруге читать не буду! — промовила голосно Ольга, позіхнувши. Коли це в кімнату вбігла Катерина і вхопила ту книжку, що лежала напохваті.
— Що це ти читаєш? — спитала Катерина.
— И сама не знаю, що читаю! Це мені накинув Радюк.
— Дай мені! і я прочитаю.
— Бери, голубко, читай, та й мені розкажеш і розтовмачиш, бо я стала така лінива, що аж сама собі дивуюсь, — сказала Ольга.
Катерина вхопила книжку й побігла додому. Вона зараз сіла й прочитала всю "од дошки до дошки".
Швидко настав і вечір у Дашковича. Студентів зібралося мало, що аж Ольгу дуже вразило те, що на той вечір зібралось дуже мало студентів, багато менше, ніж збиралось колись передніше. Дашкович тепер постарівся й дуже змінивсь. Він тепер зовсім звернув на іншу стежку й почав забувать свої Сегединці, свій народ, свою літературу й чогось вчепився до чистої науки та до слов'ян, неначе в їх було все щастя України, все щастя українського народу.
Тимчасом, як Дашкович балакав з студентами, котрі вже слухали його розмову більше якось офіціально, щоб не скривдить професора, Радюк пішов до Ольги й почав розмовлять з нею за ту книжку. Ольга почервоніла, як мак, і все одбувалась загальними фразами, хвалила гарний стиль, поетичність писання, його правдивість і говорила все те, що може сказать кожний чоловік, не читавши книжки, але знаючи, за що там написано. Радюк догадавсь, що вона або зовсім не читала книжки, або тільки перегляділа. Ольга так нудилась од тієї розмови, що Радюк замовк і задумавсь. Тоді Катерина почала вмикуваться в їх розмову й заговорила дуже розумно. Радюк підвів на неї очі. Катерина побачила, що його очі заблищали, дивились на неї прихильно, і душа її взрушилась, як птиця, під його поглядом. Вона так близько сиділа коло його! Його очі так близько світились коло її очей! А Радюк знов одхиливсь од неї й почав безперестану верзти Ользі ту нісенітницю, в котрій так багато тями тільки для того, хто її говорить або слухає. Радюк почув, що сила тієї животинної любові, котрої він так не поважав, тепер задля його стала вище од усякої ідеальної, духовної, високої любові. Він почував, що в той час для його молодого серця сила чорних очей і свіжих уст була дужча од самої вищої просвіченої любові, хоч би вона була любов'ю янголів неба!
Тим часом між Дашковичем й одним палким чорнявим сербом почалась дуже цікава спотичка. Дашкович якось ненароком зачепив національну честь сербів: не похвалив Сербії. Опришкуватий серб так і спалахнув, як порох, і почав сливе репетувать.
— Ми не нікчемні! Ми не дурні, хоч ми й побиті ворогами! Ми не оступимось од своєї національності нізащо в світі! — репетував молодий палкий серб і схопився з місця.
Його очі ніби горіли; руки складались в кулаки. Він кричав та приступав все ближче до стола. Дашкович устав і собі й не знав, що й почать, викликавши таку мару.
— За честь свою, за честь свого народу й національності ми ладні тричі вмерти! Ми не попустимо, щоб з нас хтось кепкував і глузував! Ми ненавидимо наших ворогів турків за те, що вони гнітили нас і потоптали нас ногами! — аж верещав серб, і його здорові очища страшно блискали. Ввесь віковічний гніт, вся ненависність виявилась в тому дикому погляді його очей.
— Ой, я боюсь! Який він став страшний! — промовила Ольга до Радюка.
— Який він гарний! — скажіть лучче; дивіться, яким огнем блищать його очі; яка палка його розмова! яке завзяття, яка свіжа сила! Отакий не піддасться ворогам! — сказав Радюк.
В залі всі замовкли, тільки дзвенів голос палкого, аж трохи дикого серба. Професор стояв ні в сих ні в тих.
Тим часом Степанида Сидорівна, побачивши, що крикливий студент так присікався до її чоловіка, прожогом кинулась на поміч.
— Коли ви так поводитесь в моїм домі, то вибачайте на цім слові!
Степанида наступала на серба так суворо, з такими блискучими очима, що він втихомирився й почав оступаться назад. До неї на поміч прийшла і Марта Сидорівна.
Обидві сестри так присікались до молодого серба, що купа студентів кругом його так і розсипалась по залі, неначе од куль з рушниць та гармат.
Кованько торкнув ліктем Радюка й промовив: "От комедія! Ото є на що дивиться! Дивись, дивись, як той серб роз'ярився! А Дашкович! їй-богу, в його душа тепер аж труситься. Славна комедія! Є чим натішиться. Ій-богу, часом за поганшу платять гроші".
— Кованьку! перестань-бо дуріть по-школярській! — сказав йому Радюк пошептом.
Радюк похопився одійти од Кованька, бо його брав острах, щоб він часом і справді не встругнув якоїсь школярської штуки.
Тим часом гості почали прощаться й вийшли з покоїв. Радюк зостався й довго ще балакав з Ольгою.
— Чи принести вам ще якихсь книжок? Тепер вийшли дуже гарні книжки по природних науках.
Ользі дуже хотілось сказати, щоб він більше не приносив їх, та вона того не сказала, і сам язик промовив, щоб він якнайшвидше приходив і приніс ті книжки.
(Продовження на наступній сторінці)