«В країні Місячних Зайчиків» Всеволод Нестайко — сторінка 2

Читати онлайн повість-казку Всеволода Нестайка «В країні Місячних Зайчиків»

A

    Залита місячним сяйвом надхмарна вершина гори Селенга являла собою казковий квітник прекрасних нічних квітів. Ви, мабуть, знаєте, що є квіти денні, які розквітають удень при сонці, а на ніч стуляють свої пелюстки. А є квіти нічні, які навпаки розквітають уночі, а вдень закриваються. Одна з найпоширеніших нічних квіток — це матіола, або, як її ще називають, нічна фіалка. Ви її добре знаєте, від її духмяних пахощів увечері у вас завжди, я певен, радісно перехоплювало подих.

    Місячні зайчики, як і сонячні, мешкали у квіткових будиночках, тільки будиночки ті були, як ви розумієте, з нічних квітів.

    Посеред країни височів чудовий срібний палац. Коли Нуся спитала Олелька, що це таке, він пояснив, що то Палац Несподіваних Радостей. Місячні зайчики вважають, що найбільша радість з усіх радостей — це радість несподівана, та, якої не чекав, а вона прийшла. Несподівано, раптово, неждано-негадано. І кожен місячний зайчик намагається принести комусь із дітей саме несподівану радість. Або уві сні. Або й наяву — підказавши через сон батькам чи комусь із дорослих якусь ідею. Щоб — прокинулась уранці дитина, а на стільці коло ліжка лежить якийсь подарунок — шоколадка, іграшка, квиток у цирк абощо.

    Той місячний зайчик, якому це вдається, наступного дня вшановується привселюдно, а точніше привсезайчиково у Палаці Несподіваних Радостей. І те, що він зробив, записується у Срібну Книгу і навічно потрапляє до постійно діючої Виставки Несподіваних Радостей, щоб молоді місячні зайчики дивилися і вчилися, що і як треба робити.

    На площі біля Палацу Несподіваних Радостей збираються місячні зайчики й тоді, коли треба вирішити якесь важливе державне питання, що стосується всієї Країни Місячних Зайчиків. Відбувається так звана Велика Місячна Рада.

    От і зараз Олелько кудись на хвилинку зник, залишивши Нусю серед порожньої площі біля Палацу. І враз звідусюди на площу почали збігатися місячні зайчики. І незабаром уся площа була вже заповнена.

    Олелько вискочив на балкон Палацу і звернувся до присутніх:

    — Дорогі зайчики-братики! Подивіться на цю дівчинку і скажіть, хто з вас приносив їй учора вночі сон. Це дуже важливо.

    Нуся завмерла.

    Але площа мовчала. Ніхто не зголосився.

    — Чи всі зайчики-братики тут? — спитав Олелько.

    — Всі! — вигукнула площа.

    — Гм! Дивно! — хмикнув Олелько і повернувся до Нусі.— То ж не був кошмар?

    — Ні. Нормальний сон. Я не боялася,— сказала Нуся.

    І раптом здаля, з краю площі, почувся тоненький голосок:

    — Ой! Не всі! Не всі! Немає братика Сяйвика.

    — А де ж він? — спитав Олелько. Ніхто цього не знав.

    Братик Сяйвик не повернувся в Країну. Хоча давно мав повернутися.

    Всі стривожилися.

    — Оголошується всесвітній розшук! — сказав Олелько. І вмить площа спорожніла. Місячні зайчики розбіглися шукати свого несподівано зниклого побратима.

    — І ми з тобою будемо шукати Сяйвика,— сказав Нусі Олелько.— Це він приносив тобі той сон. Тепер уже немає сумніву. І твій сон, і зникнення Сяйвика, я думаю, пов'язані між собою.

    — Яким чином? — здивувалася Нуся.

    — Я думаю, що перервався твій сон не сам по собі. Перервав його хтось з команди пана Морока.

    — Нащо?

    Бо той дідок мав сказати щось таке, чого розголошувати, на думку пана Морока, не можна було. А братик Сяйвик, який приніс тобі сон, теж став для пана Морока небезпечний, бо міг знати, що було у сні.

    — Вони його вбили? — жахнулася Нуся.

    — Ні. Місячні зайчики, як і сонячні, незнищенні, безсмертні. Але захопити у полон і тримати в неволі їх можуть.

    — Що ж робити?

    — Треба шукати.

    — А де?

    — Поки що не знаю.

    І тут у розмову втрутилася сова Софія Павлівна, яка досі мовчки спостерігала за тим, що відбувалося, сидячи разом з пугачем Ухом Степановичем на зубчастій стіні палацу.

    — Нещодавно нічні кошмари заснували свою країну — Страхолюндію. Туди й могли вони затягти Сяйвика,— сказала сова.— Там такі підземні лабіринти з усякими жахами, що й описати неможливо.

    — А де це? — спитав Олелько.

    — У Вражому Лісі за Чорним Озером. Як не боїшся, можна було б там пошукати.

    — Як ти? — обернувся Олелько до Нусі.

    Нуся, хоч і була дівчинка, проте не з боязких.

    — Треба ж знайти Сяйвика,— тихо сказала вона.

     

    Розділ IV

    У ВРАЖОМУ ЛІСІ

    У Вражому Лісі на березі Чорного Озера, в якому віддзеркалював .рогатий місяць, сиділи троє — лісовик Трісь, водяник Бульк та польовик Уу.

    У Тріся була мохова борода, зелені очі, кострубаті, з сухої гілляки руки й ноги, а на голові бриль.

    У Булька була зелена борода з водоростей, голубі водянисті очі і на голові шапка з латаття.

    У польовика Уу борода була хвилясто-ковилова, очі — щілинки, наче примружені од вітру, і на голові засмагла облуплена лисина.

    Кожен тримав в одній руці березовий келих, в якому горів синім полум ям міцний шмурдяк, а в другій — велику золотисто-прозору тараню.

    — Будьмо! — сказав водяник і перехилив келих.— Бульк!

    Пальовик і собі перехилив келих і скривився:

    — Уу!

    Лісовик теж скривився, перехиливши келих, і вломив, закусюючи, тараню:

    — Трісь! Хвилину помовчали.

    І саме в цю мить верховіття дерев поривчасто зашуміло од вітру.

    Польовик Уу підніс догори палець:

    — О! Важливе оперативне повідомлення! Вітрюган-хуліган Катастрофа доповідає, що з Країни Місячних Зайчиків летять сюди пугач Ух та сова Софка. Несуть якусь дівчинку. Супроводжує їх місячний зайчик Олелько. Що робитимемо, хлопці?

    — Гм! Уже летять...— роздумливо мовив водяник Бульк.— Треба щось робити.

    — Передусім треба нейтралізувати того місячного зайчика Олелька. Це головне,— сказав лісовик Трісь,— Інші нам до лампотури.

    — Правильно! — кивнув Уу.— А як?

    — Дуже просто,— сказав Бульк.— Хай твій Катастрофа надмухає сюди швиденько нічну хмару Чорнару. Вона затулить на небі місяць. І місячний зайчик зникне, як булька на воді.

    — Правильно! — сказав Трісь.

    — Чув, Катастрофо? — глянув угору Уу.— Давай виконуй, дорогий!

    — Даю-у-у! — прогуло над верховіттям дерев.

    І за хвилину нічна хмара Чорнара вже гасила на небі зірки й насувалася на місяць. Мить — і темрява огорнула ліс.

    — О! — сказав Бульк.— Тепер і Олелько нам до лампотури! Хай прилітають банькаті з тією дівчинкою.

    — Хай! — сказав Трісь.— Ми її трошки полякаємо. Га-га-га! Го-го-го! Гу-гу-гу!

    — Тільки якщо ви думаєте, хлопці, що я тут довго стоятиму, ви помиляєтесь,— сказала з неба хмара Чорнара.— Мене вже лоскоче-піддуває вітер Вітя. Ще трохи, і я не втримаюсь — відлечу.

    — От уже той вітер Вїтька! — з досадою сказав польовик Уу.— Ніяк не можу його прибрати до рук. З Катастрофою жодних проблем. Вітрюган-хуліган, а слухається, як першокласник. Що загадаєш, те й зробить — рушить, ламає, перекидає... Одне слово — Катастрофа. А Вітька віялом помахує, у спеку прохолоду навіює, у негоду теплим подихом зігріває. А щоб дах з будинку зірвати, дерево зламати абощо — годі й думати. Зараза! Якщо силове що й робить, то тільки мені в пику, на зло.

    — Хлопці! — відчайдушно загукала згори Чорнара.— Швидше щось робіть, бо от-от виштовхає мене Вітька.

    — Давай, Уу, лети мерщій до Гургура та його жінки! Оно вони за Чорнарою, як завжди, лаються,— сказав лісовик Трісь.

    — Правильно! — мотнув головою водяник Бульк. Польовик підскочив і злетів у небо.

    За Чорнарою на брудних грозових хмаринах-перинах сиділи й лаялися грім Гургур Петрович та його дружина блискавиця Блисьблись Іванівна. Товстун Гургур Петрович раз-у-раз бив себе здоровенницькими кулачищами по пузатому животу-барабану, а худюща нервова Блисьблись Іванівна хвиськала вогненним батогом.

    — О! Ну чого ти знову вискочив?! — верещала вона.— Я ще не блиснула, а ти вже гуркочеш!

    — Набридло! Набридло! Набридло! — бубонів він.— От кину тебе й повіюся світ за очі!

    Кому ти потрібен, балабон!

    — Не хвилюйся! Онде мене вже кілька малих підприємств запрошували. У відділ реклами.

    — Тьху! Комерсант пузатий!

    Польовик Уу підлетів до них, привітався й сказав:

    — Панове! Велике до вас прохання нашої корпорації — відженіть, будь ласка, від Вражого Лісу пугача Уха Степановича та сову Софію Павлівну, коли вони підлетять. Ми у боргу не залишимося.

    Гургур Петрович та Блисьблись Іванівна перезирнулися.

    — Завжди обіцяєте, а тоді ходи до вас вибивай по півроку обіцяне. Бюрократи! — буркотнув Гургур Петрович.

    — От-от! Тут я з ним згодна. Сперечатись не буду,— підтакнула Блисьблись Іванівна.

    — Чесне гемонське! На цей раз не підведемо! — бухнув себе кулаком у груди польовик Уу.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора