Вітька (махає рукою). А!.. Ні в які моряки мене все одно не візьмуть… Я… Я, мабуть, злодієм стану…
Нінка. Вітько! Дурень! Яким злодієм?
Вітька. Професійним.
Нінка. Вітько! Що ти мелеш? Злодії — це ж… це…
Вітька. То ти просто не в курсі… Злодії… не сявки, звичайно, не шістьорки… "в законі" — це особистоті… Сір Френсіс Дрейк теж, до речі, був піратом… Але до того ж і великим мореплавцем. І на його честь назвали протоку. Досі так і називається — протока Дрейка.
Нінка. Вітько! Ти що — серйозно?.. Дурний! Я твоїй мамі скажу.
Вітька (зневажливо). Ех ти!.. Ну йди! Капай! Всі ви однакові! Правий Батя! Тільки й знаєте — мораль читати. Всі хороші! Чистенькі! Зверху! А всередині — брехня! Ненавиджу!
Нінка. Дурний… я… Я ж по дружбі…
Вітька. Не треба мені ніякої дружби. У мене є друг. Тільки він один мені друг. Справжній! Не на словах, а на ділі. А ви всі тільки вмієте обіцяти, язиком ляпати. А він… Він за мене горло перегризе! Він мені останнє віддасть!.. А ви всі — покидьки! (Вибігає.)
Нінка (розгублено). Вітько!.. Мене ж до тебе прикріпили… Як же це?.. Магеллан…
Затемнення.
Світло. Засідання комісії в справах неповнолітніх.
Василь Васильович (до Нінки). Чому ж ти мовчала? Чому ж тоді зразу, розумієш, не… Ех ти!..
Класний керівник. Нічого мені не сказати!.. Ми ж тебе спеціально прикріпили! Спеціально!
Нінка (похиливши голову). Ну… ну як я могла?.. Він же сказав не говорити. Хіба я могла… Це ж… нечесно.
Класний керівник. Нечесно!.. А куди привела твоя "чесність"? Бачиш?
Нінка. Я ж не знала…
Класний керівник. Ну чому?! Чому ви всі вважаєте, що класний керівник ваш ворог?! Хочеш же, щоб було якнайкраще, стараєшся, всю душу їм віддаєш, а вони…
Василь Васильович. Ну що ж… давай, Вікторе, продовжуй… доповідай… розказуй, як було далі…
Затемнення.
З правого боку сцени висвітлюється тахта в квартирі Шнобеля. На підлозі біля тахти магнітофон. Біля магнітофона сидить Вітька — слухає пісні Висоцького. На тахті Батя і Шнобель. П’ють вино, курять.
Шнобель (простягає Вітьці склянку). На! Сьорбни "біоміцинчику". Привчайся, Маг.
Батя (одводить руку Шнобеля). Не псуй мені пацана! Встигне ще… отруїтися цієї гидотою.
Шнобель. Ну й панькаєшся ти з ним, Батя! Як з принцом… Бу-га-га!..
Батя. А що!.. Це ти починав у дванадцять років з денатурату… І хто ти зараз? Порхавка. Тебе пальцем тицьни — і ти впадеш. (Штовхає Шнобеля, той перекидається на спину.) А нам здоров’я треба. Правда, Вітьок?
Вітька. Ага.
Батя. Нам, може, півсвіту об’їхати треба. І на Тіксі мотонути, і на Мурман, і в Бухару, до чучмеків, і на Кавказ шішлік пакушіть… а?..
Вітька (усміхається). Ага!
Батя. А для цього, крім піастрів, треба здоровий корпус. А то заберуть прямо з поїзда в лазарет. (Підносить склянку.) Твоє здоров’я, Вітьок! Щоб ніколи не хворів, браточок! (П’є.)
Вітька. Спасибі… Слухай, а… а чого ти весь час у рукавичках?
Батя (зітхає). Руки, Магеллане… М-мерзнуть. Відморозив. На Колимі. В таборі. Але — нічого! Цими руками ще можемо… кому треба…
Шнобель. Точно… Бу-га-га!..
Батя. І в "яблучко" поціляємо за сто метрів… Слухай, Вітьок, а ти з пушки стріляв коли-небудь?
Вітька. З пушки?
Батя. Ну, з… пістолета. Справжнього.
Вітька. Нє-а.
Шнобель. Та він в руках ніколи не держав. Бу-га-га!
Батя. Хочеш? (Опускає руку під тахту, дістає загорнутий у поліетиленовий мішечок пістолет, розгортає, дає Вітьці.) На! Пограйся!
Вітька (бере, з захопленням). Ух ти! Бойовий!
Батя. Аякже, Макарова.
Вітька. Де взяв?
Батя. Де взяв — там уже нема.
Вітька (підносить пістолет до ока, цілиться). Ках-ках!.. Ань-ань!
Батя. Обережно! Заряджений!.. Дай!.. (Бере пістолет, показує.) Оце, Вітьок, обойма… Вставляється… Досилається патрон… Готово… Хочеш стрельнути?
Вітька. Зараз? Отут?.. А можна?..
Батя. Нам з тобою все можна! Зроби магнітофон на повну, щоб сусідів не лякати. І отуди, в стінку… Нічого їй не буде, капітальна. Давай!
Вітька, витягнувши вперед руку і одвернувшись, стріляє
Вітька (після паузи). Ух ти!.. Смикає як!.. Сила!
Батя. Якось поїдемо в ліс, я навчу тебе стріляти. А поки що на сьогодні досить. (Забирає у Вітьки пістолет, акуратно загортає в поліетиленовий мішечок, кладе назад під тахту.)
Шнобель. Стінку мені всю розкурочив… принц… Роби тепер ремонт…
Батя. Нічого, Вітьок, не тушуйся!.. Як треба — зробимо. Ми не дешеві, правда?.. Твоя мати сьогодні в рейсі?
Вітька. Ага.
Батя. Добре. До приїзду, може, сюрприз їй приготуємо. У неї пальта, здається, нема, ти казав?
Вітька. А що?
Батя. Нічого. Треба, щоб було гарне пальто. Маму, Вітьок, треба шанувати, поки жива. Другої мами не буде… Зробимо їй пальто.
Вітька. Як?..
Батя. От підеш сьогодні — побачиш.
Вітька. Куди?
Батя. Діло буде.
Вітька. Яке?
Батя. Сказав — побачиш…
Вітька. Що?! Та я… я… У мене уроків на завтра… багато.
Шнобель. Бу-га-га! Відмінник який!
Вітька. Та нє-а… просто… я… Я просто не зможу сьогодні, мабуть…
Шнобель. Що — злякався. Маг? Бу-га-га!..
Вітька. Та нє-а… Просто… чого сьогодні?.. Чого обов’язково сьогодні?
Батя. Там сигналізація якраз зіпсувалась… Треба, поки не полагодили. Не тушуйся, Вітьок… Я розумію, перший раз якось… незвично… Але тобі нічого не доведеться. Просто постоїш, подивишся… Не тушуйся, браточок, все буде о’кей!..
Затемнення.
З лівого боку сцени висвітлюється телефонна будка, в якій Володя набирає номер.
З правого боку сцени висвітлюється столик з телефоном, етажерка, дзеркало в квартирі Руденків. На столику деренчить телефон. Підходить Наталка.
Наталка. Алло.
Володя. Добрий вечір. Це я.
Наталка. Добрий вечір.
Володя. Знаєте, а мені тільки що дірку пробили в талоні. Першу в житті.
Наталка. За що?
Володя. А я став біля таксофона, щоб подзвонити, і не помітив, що там знак: "Зупинка заборонена".
Наталка. От бачите. Уже постраждали через мене, може, краще не дзвоніть…
Володя. Та хай навіть права одберуть, я все одно дзвонитиму!
Наталка. Можна подумати!
Володя. Я просто вже не можу вам не дзвонити, розумієте… Якщо я не буду вам дзвонити, я… я в аварію попаду. Якщо я не почую вашого голосу, я… я не знаю що… Мені це зараз просто потрібно… я без цього уже…
Наталка. Слухайте, ви й справді, дивіться, їздіть там обережніше, а то…
Володя. Ну ви — як моя мама… Вона завжди мене попереджає… Не хвилюйтесь. Я їжджу, як бог!
Наталка. Не хваліться.
Володя. Слухаюсь. Більше не буду… А як ваш Магеллан?
Наталка. Ой, не кажіть!.. Пішов до якихось дружків магнітофон слухать. Вже он пізно як — досі нема. А я навіть не знаю, де його шукати. Зовсім од рук одбився.
Володя. Нічого! Я думаю в неділю взяти його все-таки з собою на лінію. Думаю, вмовлю. Хочу з ним поговорити. Я сам був колись важкий.
Наталка. Це видно.
Володя. Зараз я якраз легкий. А от ви… Наталко, ви любите Блока?
Наталка. Люблю.
Володя. І я. Дуже. Знаєте, у мене зараз весь час крутяться в голові рядки з блоківської "Незнайомки":
И каждый вечер, в час назначенный
(Иль это только снится мне?)
Девичин стан, шелками схваченньїй.
В туманном движется окне.
И, страшной близостью закованньїй,
Смотрю за темную вуаль
И вижу берег очарованный
И очарованную даль…
І знаєте, Наталочко, можете сміятися, але при цьому я уявляю собі… вас…
Наталка. Справді смішно.
Володя. Зовсім ні. Ви — таки для мене Незнайомка… Я балакаю з вами, я… я… І не можу з вами зустрітися.
Наталка. А хто вам винен…
Володя. Що?!
Наталка. Те, що чули!
Володя. Наталко, а що — можна побачитися з вами?!
Наталка. Вам потрібен офіційний дозвіл? Може, в письмовій формі?
Володя. Наталочко! Коли?! Кажіть швидше!
Наталка. Ви хочете, щоб я ще призначила вам побачення? Це вже занадто!
Володя (хвилюючись). Ні!.. Але!.. Добре!.. Сьогодні я вночі чергую. Заїзд у мене о шостій ранку. Поки я помию машину… Ну, скажімо, о сьомій, о пів на восьму я вже вільний. Ви коли встаєте?
Наталка. Та ви що! Після чергування вам треба спати.
Володя. Яке там спати! Хіба я зможу спати!
Наталка. Ну, не вигадуйте!.. Це — раз. По-друге, підете спати. А… Після школи мені треба приготувати обід, нагодувати мого Магеллана, — мама у поїздці,— ну, а увечері, так годині о сьомій…
Володя. Наталочко, я з шести… ні, з п’яти стоятиму під вашим будинком…
Наталка. Не кажіть дурниць. А то я передумаю.
(Продовження на наступній сторінці)