Інструктор. Що ж, загалом правильно. Це робить вам честь. (Дивиться на годинник.) О, вже пів на третю. Треба йти. От ваші запрошення. О третій у мене засідання.
Затемнення.
З лівого боку сцени висвітлюється стелаж з секретером, крісло. У кріслі сидить Галина Володимирівна. Плечі накриті пледом. Перебирає у папці папери. Стукіт у двері.
Галина Володимирівна. Будь ласка!
Входить Вітька.
Вітька. Драстуйте!
Галина Володимирівна. А-а… "подруг"…здрастуй…
Вітька. Ви що… хвора?
Галина Володимирівна. Та щось мотор підводить. Перебої… Час на запасну путь. А не хочеться. Слава богу, громадська робота є. З вашим братом. Вистачає…
Вітька. Скажіть, а… а ваш Ігор скоро приїде?
Галина Володимирівна (зітхає). Ні… На жаль, не скоро. Якраз учора я дзвонила. Відпливає у спецрейс, в район Фолклендського архіпелагу. Це десь…
Вітька. Знаю. На схід від Магелланової протоки, навпроти її атлантичної горловини. Фолклендський, або, як його ще називають, Мальвінський, архіпелаг.
Галина Володимирівна. Ти диви!.. А я й не знала… Молодець! Недарма тебе Магелланом прозвали…
Входить Інспектор дитячої кімнати з господарчою сумкою.
Інспектор дитячої кімнати. О! У вас гості. Драстуй!.. (Галині Володимирівні.) Я вам тут сосисок, яблук, картопельки принесла.
Галина Володимирівна. О! Спасибі! Це — найголовніше!.. "Здравствуй, милая картошка-тошка-тошка! Пионеров идеал…"
Вітька. Ну… Я піду… (Виходить.)
Галина Володимирівна. Бувай здоровий!.. (Інспектору.) Сина, Ігоря, питав… В нього всі хлопці закохані…
Затемнення.
З правого боку сцени висвітлюється стіл у кімнаті Руденків. За столом, похиливши голову на руки, сидить мати. Наспівуючи, вбігає Наталка, збуджена, весела. Побачила матір, застигла.
Наталка (з болем). Мамо!.. Що з тобою?.. Мамо!
Мати. Не можу… Не можу! (Плаче.)
Наталка. Мамочко! Ну не треба!.. Не треба!.. Мамочко!..
Мати. Ех, доню-доню! Що ти знаєш?! Кінчилося моє життя! Нема життя… нема… Все! Кінець!.. Не дай тобі боже це пережити, доню!.. Щоб тебе покинули… Не дай тобі боже відчути, цю таке… самотність. У сорок п’ять років. Не дай тобі боже!.. І.. Запам’ятай, доню! Ніякого кохання в житті нема. Нема ніякого кохання, чуєш! Пропаща я… Нещасні ми… І я… І ви зі мною… Дітки мої. Нічого я не можу вам дати. Нічого!.. Ти хоч ще… А Вітька… йому так батько потрібен… Так потрібен батько!
Наталка. Ну перестань, мамочко! Ну перестань, заспокойся! Ну ходімо, я тебе покладу! Ти втомилась, тобі треба відпочити. Ну ходімо!.. Ходімо!.. (Обнявши матір, підводить її, веде.)
Затемнення.
З лівого боку сцени висвітлюється такий самий стіл, тільки в іншій квартирі — у квартирі Катерини Захарівни і Володі. За столом сидить Катерина Захарівна. Входить Володя з тацею, на якій тарілка з обідом. Ставить перед Катериною Захарівною, сам сідає на стілець проти неї.
Катерина Захарівна. А, ти? Чому не обідаєш?
Володя. А я не хочу.
Катерина Захарівна. Отаке!
Володя. Я недавно перекусив. Чесно. Я просто посиджу з тобою. Можна?
Катерина Захарівна. Посидь. Я так рідко тебе бачу. То я на роботі. То ти… баранку свою крутиш… Як там у тебе?
Володя. Та нічого. Вожу клієнтів. Лаюся у таксопарку з нехорошими дядями…
Катерина Захарівна. Може, подзвонити… Завгару, начальникові колони?.. Якщо справа серйозна, принципова…
Володя. Ні в якому разі! І так дехто вважає, що я користуюсь якимись привілеями, як твій син.
Катерина Захарівна. Ну, як хочеш. Може, й справді краще самому… Так що ж у тебе?
Володя. Та нічого…
Катерина Захарівна. Ну гаразд уже… Викладай. Ти ж хочеш розказати. Я ж бачу. По очах.
Володя. Та нічого. Просто… Пам’ятаєш, я тобі говорив про дівчину-художницю, яка годинами мерзла на березі біля свого мольберта?
Катерина Захарівна. А-а… Ти з нею познайомився?
Володя. Ні… Тобто я хотів, але вона не захотіла… Але це не має значення… Тобто це якраз має значення… Знаєш, ма, я… я їй навіть вдячний, що вона… не захотіла… Я так і думав, що вона не захоче… Це, може, дурниця… ти, може, не зрозумієш., але… Сьогодні я йду на вечір. У Жовтневий палац… Вона буде там, я знаю… І хоча, я ж тобі сказав…, може… може, вона буде з якимось хлопцем… я все одно… іду — як на побачення…
Катерина Захарівна. Ні. Я тебе розумію… І навіть… трішечки заздрю…
Володя. Слухай, ма. Я давно хотів тобі сказати… Минуло вже п’ять років, як загинув тато… Ти в мене така гарна… І така молода… Виходь заміж. Не можна все життя… Розумієш… Життя дано людині для щастя… Життя мусить будуватися на позитивних імпульсах. Серйозно…
Катерина Захарівна. Ні, сину… Твій тато був надто хороший, щоб можна було… Не будемо про це… Коли у людини трапляється велике горе, особисте горе, єдиний вихід — це знайти в собі сили жити для інших. І бачити в цьому сенс життя… О, вже під’їхав Сашко. Треба йти… Спасибі за обід, сину!.. Куця ти моя дорога!.. (Лагідно куйовдить його волосся, обіймає.) Я сьогодні увечері їду у відрядження. На три дні. Певно, не побачимось. Бувай здоровий! (Цілує його.) Дивись їздь обережніше, я тебе дуже прошу! Вчора знову була аварія. На Садовій…
Володя. Ма! Я ж шофер першого класу!.. До речі, статистика свідчить, що переважна більшість людей вмирає у власних ліжках. Так що — не лягати в ліжко?..
Катерина Захарівна. Ну дивись!.. У мене ж, крім тебе, нема нікого. Дивись!.. Ти ж мій єдиний!.. Розумієш!..
Затемнення.
Василь Васильович (нахмурившись). Товариші, зробимо перерву… Хвилин на п’ятнадцять…
Завіса.
2 часть
Засідання комісії в справах неповнолітніх. Катерина Захарівна вже опанувала себе, сидить з безсторонньо спокійним лицем.
Василь Васильович. Продовжимо, товариші. Давай, Вікторе, більше розкажи, розумієш, про своїх дружків… Про цього Батю і Яшку, як його там… Як ти з ними заприятелював, розумієш…
Вітька. Це… це коли я гроші загубив…
З лівого боку сцени висвітлюється лавка у парку. На лавці Вітька. Уткнувшись лицем у лікоть, плаче. Входить Батя.
Батя. О! Магеллан! Що таке? Хто скривдив? Тільки скажи — ми йому зараз так дамо по організму, що він все життя лікуватися буде!..
Вітька мовчить, тільки шморгає носом
Батя. Що — вкрали щось? Чи загубив?
Вітька. Ага… за… загубив… гроші… Оті двадцять карбованців, пам’ятаєш… Носив-носив… думав спортлото купить…
Батя. Ти диви! Розбагатіти вирішив?.. Діяч! Фінансист! Драйзер! Ха-ха-ха! Ех ти! Наївняк! А нашо тобі гроші? Мотоцикла купити хочеш? Чи моторного човна?
Вітька. Нє-а.
Батя. А що?
Вітька. Та… Та… мамі… на подарунок… У неї пальта нового нема… А в нас з Наталкою лише двадцять карбованців… було…
Батя. А пахан що — не може підкинуть?
Вітька. Нема па… пахана…
Батя. Помер?
Вітька. Нє-а.
Батя. Кинув?
Вітька. Ага.
Батя (зітхає співчутливо). Ех! Знайома картина, Вітьок. Нас теж пахан кинув. Через нього й Мати на той світ без пересадки. Ех, Вітьок, Вітьок! (Гладить його по голові.)
Вітька. І Наталка ж не хотіла. Казала — кофточку… Що я їй тепер скажу? Вона не повірить, що загубив… (Схлипує.)
Батя. Не плач, Магеллан. Гроші — зола. Через гроші плакати — останнє діло. (Дістає з кишені і розправляє пожмакані асигнації.) На от — двадцять три кербе. Все, що є. Пробач, було б — дав би матері на пальто. Зараз нема. Тимчасові труднощі.
Вітька. Ти що!.. Та не треба!.. Не треба!..
Батя. Бери, кажуть. Ну! (Пхає гроші Вітьці в кишеню.) Потім віддаси. Коли будуть. Віддаси, ну!.. Адресу пам’ятаєш? Космонавтів, шість, квартира сімнадцять. Ну, покеда! Спішу!
Вітька. Спа… спасибі!.. Я віддам, обов’язково… А три карбованці забери. Не треба, не треба!..
Батя (бере троячку.) Ну, це як хочеш. Хай лишається. На розвод. Гуд бай!
Затемнення.
З правого боку сцени висвітлюється етажерка з книжками, столик з телефоном, дзеркало (квартира Руденків). Наталка, стоячи біля етажерки, поспішливо гортає книжку.
Наталка. Де ж вони? (Трусить книжку.) В "Хоттабича" ж поклали. Я точно пам’ятаю. (Дивиться на годинник.) Ех! Через півгодини закривається магазин. І вона не стане тримати. Продасть. (Враз завмирає від раптової думки.) Ні… Невже Вітька!.. Взяв-таки…
З лівого боку сцени висвітлюється телефонна будка. В будці Володя набирає номер. Деренчить телефон на столику біля Наталки.
Наталка (знімає трубку). Алло.
Володя. Наталочко?
Наталка. Я.
Володя (весело). Здрастуйте!.. Це я… Володя.
Наталка. Який Володя?
Володя. Ну той же, з яким ви не хочете познайомитися. Нахаба і пройдисвіт.
(Продовження на наступній сторінці)