«Це було в Києві (збірка)» Всеволод Нестайко — сторінка 10

Читати онлайн збірку оповідань Всеволода Нестайка «Це було в Києві»

A

    – Двадцять третє, по-моєму… А що? – я здивовано поглянув на Катю – для чого це вона питає?

    – Забув? Еге? – тихо, майже пошепки спитала вона. – Адже завтра… День… Червоної Армії…

    Я почервонів: я й справді забув про це. Знаєш, якось все тоді змішалося в голові, і всі дні були одноманітні– тяжкі, страшні, похмурі.

    Катя зітхнула і якимсь дивним, дорослим голосом сказала:

    – Це було батькове свято. Наче день народження. Ми з мамою завжди поздоровляли його в цей день… І гості були… Батько дуже любив цей день… А справжній свій день народження ніколи чомусь не святкував… Тільки оцей…

    Запала напружена тиша.

    Катя пильно подивилася на мене і спитала раптом:

    – Ти… піонер?..

    Я схилив голову і не відповів. Я не був піонером. Мене не встигли прийняти. Але мені стало якось дуже ніяково – ніби я винен у цьому.

    – Ну… нічого. Це нічого… – сказала Катя.

    Очі її, опушені довгими-довгими віями, глибокі і тьмяні, раптом спалахнули і загорілися таким яскравим іскристим вогнем, що я навіть здригнувся.

    – Ти допоможеш мені? Ти не боїшся, Миколо?..

    Я ще не знав, що вона хоче, але відчув якийсь невиразний страх.

    Катя нахилилася до мене, оглянулася на всі боки, немов боялася, щоб хтось у кімнаті не почув її слів, і, затинаючись, прошепотіла:

    – Давай… напишемо… листівки…

    У мене затремтіли коліна. Я теж лякливо оглянувся на всі боки. І через силу, ледве чутно сказав:

    – Ага!..

    Катя одразу повеселішала. Вона навіть, за звичкою струснула головою забувши, що в неї немає кіс.

    – Це буде здорово! От побачиш!.. Ну, давай зошит. Чорнило є?

    За хвилину ми вже сиділи поряд за столом і думали. Нам ще ніколи не доводилось писати листівок. Ми думали довго і, нарешті, вирішили написати просто:

    "Хай живе наша Червона Армія! Ми все одно переможемо!"

    Дев’ятнадцять листівок написала Катя і шість я. Більше у нас невистачило паперу. Катині листівки, звичайно, вийшли красивіші. А в мене почерк був поганенький, кульгавий і нерозбірливий. Але Катя похвалила мою роботу.

    Мені чомусь особливо запам’яталася одна листівка, яку я писав. Сторінка була не повністю чиста. Вгорі – два рядки, кінець задачі з арифметики, яку я колись розв’язував. І під цими рядками стояла жирна п’ятірка, написана червоним олівцем, і підпис учительки.

    Я спочатку хотів відірвати цю частину сторінки, але Катя не дала:

    – Хай буде так. Так навіть краще. Ти нічого не розумієш…

    Так і лишилась – листівка з п’ятіркою.

    Наступного дня, у роковини Червоної Армії, ми з Катею "розповсюджували" наші листівки. Ми розтикали їх, де тільки могли: засовували під двері будинків, в яких жили німці; непомітно кидали в кузови вантажних машин; просто "губили" на тротуарі. А мою листівку з п’ятіркою Катя примудрилася покласти на сидіння легкової німецької автомашини, коли шофер зайшов у двір. Катя запевняла мене, що це, безперечно, машина якогось генерала.

    Ох, Сергійку, як це було страшно! Здавалося, нас от-от схоплять і вб’ють. І разом з тим – гарно. Важко передати це почуття. Але я вперше відчув тоді повагу до себе і навіть гордість.

    …Так я подружився з Катею Коршуновою.

    Катина тітка не вставала з ліжка вже два місяці: в неї були паралізовані ноги.

    Катя старанно доглядала її. Вони дуже бідували. І Катя, дванадцятирічна дівчинка, обманюючи тітку, майже всю їжу віддавала їй.

    Коли моя мати взнала про це, вона почала потроху допомагати їм, але що вона могла зробити – ми самі голодували.

    Пам’ятаєш, я сказав, що в Каті були дуже довгі, неприродно довгі вії. Так це – від голоду. Згодом, через багато років, я випадково довідався, що, виявляється, від сильного голоду чомусь виростають дуже довгі вії…

    Весною Катина тітка померла. Катя залишилася зовсім одна… І Катя почала жити з нами, з мамою і зі мною. Вона стала моєю сестрою.

    Стривай, я зовсім забув тобі сказати. Ще раніше я помітив якось, що у Каті з-за вирізу кофточки випадково визирнула червона шовкова смужка. І Катя відкрила мені свою таємницю. Під кофточкою, просто на тілі, вона носила піонерський галстук. Вона не знімала його ні вдень ні вночі… Я заздрив Каті. Як я шкодував, що не встиг стати піонером і не маю піонерського галстука! Він так був мені потрібен тоді!

    Катя втішала мене: "Скоро прийдуть наші і зразу ж приймуть тебе в піонери".

    Але наші ще не прийшли…

    І ми з Катею продовжували боротися проти фашистів. Може, це занадто гучне слово "боротися". Проте…

    Одного разу ми шилом прокололи шину в німецькому автомобілі. Іншого разу вибили з рогатки вікно в квартирі фашистського офіцера. Потім якось перерізали ножицями провід…

    І нарешті…

    Це було восени 1943 року. Фашисти відступали. По шосе тяглися нескінченним потоком забризкані грязюкою машини, танки, гармати, що безнадійно і похмуро опустили свої жерла…

    Вже чути було далекий наростаючий гул нашої артилерії – немов безугавний лункий гуркіт грому…

    Ми з Катею сиділи на горищі, припавши до розбитого слухового вікна. Звідси добре було видно далекий обрій з синьою вузенькою смужкою лісу. Ми, не відриваючись, дивились туди і, затамувавши подих, прислухалися до розкотистого грому. І нам іноді навіть здавалося, що ми бачимо на обрії спалахи і димки. Це, звичайно, лише здавалося – ми ще нічого не могли бачити…

    Раптом Катя цупко і боляче схопила мене за плече:

    – Миколо, дивись! А що, якби… Ех, якби можна було… Дивись, он!..

    Я подивився туди, куди вона вказувала. І за кілька будинків від нас побачив великий асфальтований двір, огороджений високим парканом. По всьому дворі були розкидані купи сіна, стояли залізні бочки з бензином і стосами лежали дерев’яні ящики. Це був якийсь німецький склад.

    – Ех, якби ми могли… підпалити… – прошепотіла Катя, ще міцніше стискаючи моє плече.

    Мене ці слова так злякали, що я деякий час не міг поворухнути язиком, щоб сказати що-небудь. Адже це вже була справжня диверсія, за це вже напевне вб’ють, як спіймають. Це не якісь там дитячі листівки або стрільба по вікнах з рогатки. Це вже серйозна партизанська справа.

    Нарешті я через силу промовив:

    – А… як?..

    Катині очі горіли якимсь божевільним вогнем.

    – Я знаю як! "Сопілкою". Мені дід колись розповідав, як вони до революції панів палили "сопілкою". Миколо, тільки для цього соняшничина потрібна. Розумієш? І пороху трошки або сірки від сірників…

    … Того ж таки дня ми взялися за виготовлення "сопілки". Соняшничину дістати було неважко: за сусіднім подвір’ям, на пустирі, був город, і там їх стирчало безліч. Порох теж: позеленілі гвинтівкові патрони валялися всюди – це ж війна була.

    Ми робили "сопілку" там же, на горищі. Це була проста і нехитра штука–"сопілка". Брався відрізок соняшничини завдовжки півметра або трохи більше. З одного і другого боку видовбували "сало" – серцевину– сантиметрів на п’ять. Потім у стрижні дротом пробивали дірку, канал, – щоб тяга була. З одного боку насипали порох, з другого – клали жарину. І той і другий кінець нещільно затуляли корками. "Сало" поступово починало тліти, а коли вогонь доходив до пороху, порох спалахував, і соняшничина загорялася.

    Ми зробили дві пробні "сопілки". Вони діяли безвідмовно. "Сало" жевріло близько двадцяти хвилин. Цього було цілком досить, щоб встигнути втекти.

    Нарешті ми зробили третю – "бойову"…

    Надвечір ми вийшли з дому. Катя держала в руках "сопілку", ніби звичайнісіньку паличку. З "сопілки" курився ледве помітний синій димок, не більше, ніж від цигарки.

    Ми підійшли до паркана з боку пустиря, на якому вранці брали соняшничини.

    Тут ми заздалегідь намітили місце, де в паркані відставала дошка і можна було пролізти.

    Катя відхилила дошку і раптом нахмурилася. По той бік паркана, майже зовсім закриваючи прохід, стояла велика залізна бочка. Між нею і парканом лишалася тільки вузька щілина, в яку навряд чи могла пролізти Катя. Вона все-таки спробувала, але нічого не вийшло.

    Катя розгублено подивилась на мене.

    Я був на два роки молодший і значно менший і худіший за неї, хоча вона теж була дуже худа.

    Катя дивилася на мене і мовчала. Вона вагалася. Вона ставилася до мене, як до молодшого брата, і все найстрашніше завжди робила сама – і шину проколювала, і провід перерізувала… А тут…

    Із "сопілки" курився тонкий тремтливий димок, нагадуючи про те, що з кожною секундою вогонь все ближче й ближче підбирається до пороху…

    І я, несподівано для самого себе, сказав:

    – Давай!..

    Вона хотіла щось заперечити, але я вперто повторив:

    – Давай!.. І мовчи!.. Я зараз!..

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора