Я взяв у неї з рук "сопілку" й поліз. Я насилу протиснувся крізь щілину і опинився по той бік паркана. Один, без Каті, на території німецького складу! У мене темніло в очах, і ноги були, як дерев’яні. Пригнувшися, ховаючись за бочками та ящиками, я підкрався до найближчої купи сіна, сунув у неї "сопілку" і кинувся назад… Протискуючись знову крізь щілину, я раптом застряв. В мене обірвалося серце, і я ледь не скрикнув – мені здалося, що я вже не зможу пролізти назад. Катя схопила мене за руку і щосили сіпнула. Я вискочив, і ми кинулись бігти.
Ми прожогом влетіли на горище і забилися в куток.
Ми лежали на підлозі, міцно притулившись одне Д9 одного, і тремтіли, і цокотіли зубами, і чули, як швидко-швидко стукотять наші серця. Кілька хвилин пролежали так.
І от раптом відчули, що на темному горищі стало світліше, на чорних кроквах забігали жовті метушливі зайчики.
– Ой! Горить! Миколо! Горить! – зойкнула Катя і кинулась до слухового вікна. Я – за нею.
І справді, внизу, на асфальтованому дворі німецького складу ніби хтось розпалив величезне багаття. Палали дерев’яні ящики, сіно і бочки з бензином В синє вечірнє небо високо злітали жовтогарячі пелехаті язики полум’я. І на тлі цього полум’я металися темні, маленькі і безпомічні тіні фашистів. Чулися відчайдушні крики й лайка…
– Миколо! Та… знаєш… Та, знаєш… – враз почув я схвильований шепіт Каті.
Вона розстебнула комір кофточки, швидким рухом зняла свій піонерський галстук, з яким ніколи не розлучалась, і не встиг я опам’ятатися, як вона вже пов’язала його мені на шию.
– Це тепер твій галстук, Миколо! Ти тепер піонер! Справжній! Розумієш… І все…
Я спантеличено подивився на неї і розгублено зашепотів:
– А ти… Як же ти?
– Нічого… Я вже давно. Я все одно піонерка!..
Я ніколи в житті не забуду цієї хвилини.
Ось так, Сергійку, я став піонером…
Дядько Микола замовк. Сергійко добре пам’ятає, що дядько Микола довго мовчав після цих слів. Обличчя його було задумливим, а очі раптом стали суворі й сумні-сумні…
– А через два дні, Сергійку, – нарешті сказав він, – а через два дні сталося нещастя. Це відбулося на моїх очах. Я бачив це так близько, як зараз бачу тебе…
Наші були під самим Києвом. Гармати били десь зовсім близько, аж дзвеніли вікна. Німецькі машини йшли по шосе вже в два ряди безперервним потоком, всі в один бік, на захід… Гітлерівці тікали…
… В той день я і Катя вийшли у двір і, сховавшися за кам’яною огорожею, дивилися на вулицю, проводжали очима сірі, запорошені і якісь пошарпані, жалюгідні машини, на яких сиділи такі ж пошарпані, обідрані, побиті фашисти. Серце сповнювала радість – нарешті, нарешті вони тікають!..
Вулицею йшли танки з чорними хрестами на баштах. Вони йшли швидко, здіймаючи куряву, наповнюючи вулицю оглушливим гуркотом і брязкотом.
Раптом з підворіття сусіднього будинку вискочив маленький п’ятирічний хлопчик. Ми зразу впізнали його. Це був Славик Карпенко. Він часто до війни приходив з мамою гратися в наш двір.
Тиждень тому фашисти на очах у Славика вбили його матір. І хлопчик збожеволів: щовечора він виходив на балкон і протягом кількох годин тоненьким пронизливим голосом, ні на хвилину не змовкаючи, кликав маму…
Славик вибіг на середину тротуару, зупинився і, щось вигукуючи, почав сваритися кулачком у бік німецьких танків.
Все, що трапилося потім, відбулося так блискавично, що я не встиг опам’ятатися. Один з фашистських танків, не знижуючи швидкості, звернув на тротуар і, ламаючи посаджені вздовж панелі молоденькі деревця, помчав просто на Славика. Славик чомусь не став тікати. Він упав на асфальт і закрив голову руками… Ми завмерли.
І раптом… Катя рвонулася вперед і кинулася навперейми танкові.
Вона піднесла руки і несамовито закричала:
– Стій! Стій, проклятий!..
Але – танк не зупинився. І не звернув…
Я не пам’ятаю, що було потім – я знепритомнів…
Коли я прийшов до пам’яті, – я… у мене не було друга, найкращого друга в житті…
Ну… ну, от і все, що я хотів тобі розповісти, Сергійку…
Потім минули роки. Я став комсомольцем, а згодом вступив до Комуністичної партії. Але всі ці роки я свято зберігав Катин піонерський галстук – мій галстук!
А тепер підріс ти. І вступаєш у піонери. І я вирішив подарувати тобі цей галстук.
Я вірю, що ти носитимеш його з честю і ніколи не заплямуєш. Правда?!
"ЗЛОЧИН" ЖОРИ ГОРОБЕЙКА
Вітя Деркач приніс незвичайну новину: Жора Горобейко бавиться ляльками!
Якби це сказав не Вітя Деркач, ніхто б не повірив. Але ж Вітя ніколи в житті не брехав. Про це всі знали.
А діло було так. Учора Вітя пішов до Жори спитати, що задано з арифметики (Вітя два дні хворів). Підходить вже майже до самого Жориного будинку.
Ви ж знаєте, де живе Жора Горобейко – на тій старій кривій Митрофанівській вулиці, де самі лише маленькі одноповерхові будиночки, обгороджені дерев’яними парканами. Якась "дореволюційна" вулиця!
Так от, підходить Вітя до самого дому і раптом чує за парканом Жорин голос. Але не в Жориному, а в сусідньому дворі. Вітя вже хотів гукнути, покликати Жору, та передумав: вирішив спочатку подивитися, що він там робить. Зазирнув у шпарку між дошками і… Чесне слово, краще б він не заглядав! Те, що побачив Вітя, було неймовірним.
Жора сидів на землі, тримав у руках огидну кирпату ляльку з витрішкуватими голубими очима і одягав на неї білий фартух. "Зараз, Машо, готуватимеш обід. От-от прийдуть гості, а ще нічого немає. Ай-яй-яй, який скандал!"
Вітя на власні вуха чув, як Жора промовив ці слова. І у відповідь… залунав писклявий дівчачий сміх. Крім Жори, Вітя нікого не бачив – заважали кущі. Тому він точно не знає, скільки там було дівчисьок, одна чи багато, Але були, це факт!
Жора Горобейко, воротар футбольної команди третього "Б" класу, грався з дівчиськами в ляльки! Вітя не хотів вірити своїм очам. Та, на жаль, очі його не зраджували. Вітя хвилин десять стояв біля паркана і дивився. А потім… Ви ж розумієте, що Вітя не став відривати Жору від цього "захоплюючого" заняття. Він плюнув і пішов. Яка може бути арифметика, раз такі справи!
Хлопці похмуро мовчали. Оце так новина! Адже навіть дівчатка з їхнього класу вже давно не граються в ляльки.
І тут хлопці згадали, що Жора взагалі останнім часом поводився якось дивно. Після школи поспішав додому, часто пропускав тренування, а одного разу навіть не прийшов на матч… Тепер зрозуміло! Поспішав гратися з дівчиськами в ляльки. Проміняв футбол на ляльок. І хто б міг подумати! Ну, коли б це був, скажімо, якийсь мамин синок, тюхтій – тоді зрозуміло. А то ж справжній, нормальний хлопець. Кращий воротар в усій школі!..
– Якщо дізнається хтось із третього "А", ми пропали! – сказав Митя Шульга, на прізвисько Вареник.
– Це точно! – погодилися хлопці. – Якщо дізнається третій "А", буде скандал. По всій школі зразу піде плітка, що хлопці з третього "Б" граються ляльками і що їм не в футбола грати, а соску смоктати.
Третій "А" вічно суперничав з третім "Б". Він не міг погодитися з тим, що в третьому "Б" краща успішність, краща дисципліна, а найголовніше, краща футбольна команда, і від заздрості завжди розпускав про третій "Б" різні погані чутки.
І, звичайно, якщо хлопці дізнаються про випадок з Жорою, добра не жди.
– По-моєму, це з Жорчиного боку просто злочин, – з запалом сказав Вареник. – Зрештою, коли йому вже так закортіло погратися з цими дурними ляльками, замкнувся б собі десь у темній кімнаті, щоб ніхто не бачив, і грався б хоч і цілий день. А то – у дворі та ще з дівчиськами. Раз Вітька побачив, значить, міг побачити і Льонька Косий з третього "А". Він якраз на Митрофанівській живе… Пропоную оголосити Жорці бойкот!
– Ну й що? Що це дасть? – спокійно заперечив Вовка Вовченко, капітан команди і найавторитетніша людина в класі. – Бойкот – дурниця! Треба зробити так, щоб він просто кинув гратися в ці… ляльки.
– А як? – спитав Вареник. – Сказати йому – не грайся? А він скаже: пішли геть, я ніколи й не грався, це Вітька все вигадав. Спробуй докажи!
– Дуже просто. Треба його спіймати на гарячому. Підстерегти й застукати. І висміяти так, щоб він на все життя забув це діло!
– Правильно! І сьогодні ж!.. – загукали хлопці.
Розмова відбулася на великій перерві у шкільному дворі.
Після уроків мало відбутися дуже відповідальне тренування футбольної команди. Через тиждень – фінальна зустріч з третім "А".
Коли пролунав останній дзвінок, Жора підійшов до Вовки Вовченка:
– Тренування буде?
– На жаль, ні. Відкладається з технічних причин, – і Вовка, примружившись, багатозначно глянув на Жору. Але Жора не звернув на його погляд жодної уваги. І навіть не спитав, що це за такі "технічні причини". Попрощався і побіг додому.
– До ляльок побіг! Ну, зажди, будуть тобі ляльки! – прошипів йому вслід Вареник.
(Продовження на наступній сторінці)