Ми з Явою перезирнулися. Дурять чи ні? Невже дурять? Але який їм сенс? А хоч би просто так… То що ж робити? А що ж ти зробиш?
— Боїтесь? — презирливо прижмурився Будка. — Ну, якщо боїтесь, як хочете. Годинник ваш, а не наш… Самі ми, звичайно, не підемо, нащо нам треба…
— Гаразд, — сказав я. — Ми прийдемо.
Якби це був справді мій годинник, я б ще подумав, іти чи ні. Але ж ви знаєте, що то був за годинник!
— До зустрічі, — весело сказав Будка. — Глядіть не проспіть?
Розділ XІІ
Козацькому роду нема переводу. Кошовий Карафолька. Лист запорожців. Ніч на кладовищі (спогад)
Вечір Одинадцята година Ми лежимо на широченній, як Хрещатик, тахті біля відчинених дверей балкона.
Лежимо тихо, не ворушачись, — удаєм, що спимо. Ми чекаєм, поки поснуїь дядько з тіткою, щоб можна було нишком вийти.
Немає, мабуть, нестерпнішого чекання, ніж отаке, коли лежиш без сну, нерухомо і ждеш. Та ще ждеш, не знаючи, що тебе жде. Коли тобі треба опівночі йти кудись у страшну безвість до могил…
У голову насчирливо лізуть різні темні думки і спогади.
Спогади! Я, звичайно, не Вольф Мессінг, я не вмію читати чужих думок на відстані, але навіть не дивлячись на Яву, який лежить поряд зі мною, я ладен заприсягтися, що він згадує зараз те саме, що й я… Певен на всі сто процентів! Він просто не може зараз згадувати щось інше. То було теж уночі, і теж могили. І так само шерхло у горлі, і стискалося серце, і терпли ноги.
…Це було торік, восени, у вересні, якраз після "робінзонської" історії. Несподівано до нас у село приїхали археологи. Ціла експедиція, кілька чоловік. Тобто, може, й не зовсім несподівано, бо двох з цієї експедиції ми добре знали. То були київські мисливці, які щороку приїздили до нас на полювання та риболовлю і яким ми з Явою ото ловили коників. Ми завжди ставилися до них трохи зверхньо й насмішкувато, як майже до всіх городян, що такими непристосованими відчувають себе в селі. Ми посміювались, коли вони над силу підводилися вдосвіта на полювання, коли вони перекидалися в плавнях у наших човнах, коли вони невміло. кривавлячи руки, чистили рибу. І ми не могли собі уявити, що вони такі розумні дядьки і так багато і такого цікавого знають.
І от же ж як буває: їздили вони до нас на полювання і не думали ні про які розкопки, ні про яку свою археологію, просто собі відпочивали, а тоді якось після вечірнього перельоту, сидячи при вогнищі за кулешею, розговорилися з нашими мисливцями — дідом Варавою та дідом Салимоніом — про наше село Васюківку, про його історію. І вмить забули і про кулешу, і про полювання, і про все па світі…
Другого ж дня поїхали в Київ (хоч обидва були у відпустці і збиралися полювати цілий місяць). А невдовзі приїхала археологічна експедиція.
Виявилося, що край наш дуже історичний і село наше теж страшенно історичне і дуже стародавнє. Те, що воно стародавнє, ми знали, але те, що історичне, якось навіть не задумувалися. Аж виявляється, мало того, що Васюківка наша лежала просто тобі на знаменитому "путі з варяг у греки", за який ми одержували у школі двійки, то вона ще була й на самісінькому перехресті походів славних запорожців.
І під старезним дубом, що ото на околиці Васюківки, зупинялися перепочити в холодочку хто тільки хочеш: і Володимир Мономах, і цариця Ольга, і Богдан Хмельницький.
Роззявивши рота, слухали ми розповіді археологів про Запорізьку Січ, — про легендарного ватажка козацького Івана Сірка, якого п'ятнадцять разів обирали кошовим отаманом, чого не заслужив жоден кошовий в історії Запоріжжя, і якого "вороги боялися більше вогню, більше бурі, більше пошесті світової"; про останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського, якого цариця Катерина ІІ заслала до Соловецького монастиря, де він просидів у сирій темній холодній ямі аж двадцять п'ять років, але не скорився, не зрікся козаччини і, незважаючи на нелюдські муки, прожив на світі сто дванадцять років — такий був богатир.
Ми ловили кожне слово…
Оце да! От які були наші пращури!
Того ж дня експедиція почала розкопувати козацьку могилу, що була в степу за два кілометри від села. І, звичайно ж, ми, хлопці, до смерку пропадали там, на розкопках. І коли археологи відкопали козацьку зброю (шаблі, пістолі), та ще й гранчасту пляшку з-під оковитої (хоч і порожню), та ще й дерев'яну люльку, на якій перлами було викладено слова: "Козацька люлька — добра думка." — ми трохи не попадали в яму. То було незабуінє видовище! Археологи спершу обережно копали, потім розгрібали землю руками, а тоді, намацавши щось, зовсім уже тендітно розчищали спеціальними щіточками… Ми дивилися мов зачаровані. З землі з'являлися різні речі, що пролежали в ній понад триста років.
Археологи сказали, що в могилі поховано якогось славного запорожця з війська Івана Сірка. Бо саме туг отаборювагся Сірко, як повертався з Криму, розбивши кримського хана біля Сиваша. І, видно, помер туї од ран отой запорожець і тут його й поховали. А за звичаєм запорозьким у могилу козакові клали зброю його, речі, люльку і обов'язково пляшку горілки — щоб і на тому світі, мовляв, було йому весело.
Ми довго роздивлялися ці речі, а надто пістолі та шаблю, піхви якої були оздоблені сріблом, а руків'я — з слонової кістки.
Ява зітхнув і прошепотів мені на вухо:
— От якби знаття! Ми ж самі могли одкопати!
Крім могили, експедиція вела розкопки біля дуба. Правда, викопали один тільки іржавий кухоль з кришкою, але казали, що то кухоль мало не самого Івана Сірка.
Потім археологи ходили по селу, подовгу розмовляли з найстарішими нашими дідами та бабами, — цікавились легендами, переказами, а також нащадками козаків-запорожців. Особливо довга була розмова з сголітньою бабою Триндичкою.
— Скажіть, будь ласка, бабусю, ким були ваші батько й дід? — ніжно питав її опецькуватий археолог Папуша (той, що колись утопив у плавнях рушницю).
— Ага… були, синку, були… — радісно кивала Триндичка.
— Ким же вони, бабусю, були?
— Ага, — кивала Триндичка.
— Козаками були, запорожцями?
— Ага, — кивала Триндичка.
— Чи, може, просто мужиками, гречкосіями?
— Ага, — кивала Триндичка.
— Гречкосіями? — розчаровано перепитував Папуша.
— Сіяли гречку, сіяли… — радісно кивала Триндичка. — І просо, і овес… А попід хатою мак…
Так нічого від баби й не добилися.
Дуже цікавилася експедиція також найстарішими у селі хатами — тими, що під стріхою, що аж у землю вросли, що мохом взялися, їх було вже небагато, і археологи кожну з них облазили згори донизу, в усі закапелки зазирнули. І тут сталася прикра для нас несподіванка. Оглядаючи хату, де жив Карафолька, Папуша раптом зчинив такий радісний гвалт, наче знайшов золото. На сволоку, під крейдою, він виявив напис: "Цю хату збудував 1748 року 10 квітня козак Титарівського куреня Гаврило Карафолька".
— Дивіться, дивіться, — захоплено кричав Папуша. — Це ж історія! Це ж архітектурна пам'ятка… Бережіть, люди добрі, бережіть цю хату… Відсьогодні ми берем її на облік… Це ж така рідкість…
Вся сім'я Карафольчина була приємно здивована — вони самі не знали, в якій знаменитій хаті живуть. Того ж дня з'ясувалося, що й дід Салимон — праправнук запорізького сотника, і голова колгоспу Іван Іванович Шапка — нащадок запорожця, і вчителька Галина Сидорівна козацького роду.
У нас завжди поважали старих людей, але такого успіху вони не мали ніколи Цілими днями вони не сгуляли роти — згадували. Дідів і прадідів, бабусь і прабабусь… І як послухати, то всі ці бабусі, як правило, були неймовірні красуні, а діди такі силачі, що ой-ой (один бугая колись зборов, другий підводу з картоплею підняв, третій дуба з землі вирвав…). Плюгавих, кволих, кривих, кислооких, горбатих предків не було ні в кого. Різниця тільки в тому, що одні красуні й силачі були козацького роду, одні — мужицького. І тут нічого не вдієш. Предків не вибирають і не замовляють. Кузьма Барило був козацького роду, Вася Деркач —козацького, Гребенючка — козацького. А ми… Особливо ми не могли пережити, що Стьопа Карафолька, староста класу, відмінник і взагалі позитивний образ, який нам щодня ставили за приклад і якого ми через це терпіти не могли, Стьопа Карафолька, в якому не було ні на стілечки нічого козацького, — був прямий, безпосередній нащадок славного запорожця. А ми… у мене ще хоч був десь далеко по материнській лінії якийсь козак-заброда, а в Яви — анічогісінько, самі за себе гречкосії.
— Діду, невже ж ото у нас у роду не було жоднісінького запорожця? — з надією питав Ява свого діда Вараву.
— Не… щось не пригадую.
— От іще! — сердито одвертався Ява (наче дід був винен).
— Дурень ти, — спокійно казав дід. — Та що там ті козаки без гречкосіїв варті були… Хто б їх годував? З голоду повмирали б… А як була земля наша в скруті, тоді не лише козаки, а й гречкосії йшли її боронити, брали коси, брали вила і незгірш козаків били ворога.
Але на Яву дідова агітація не впливала. Бурмочучи: "Та-а… Не могли хоч би на бабі козацького роду оженитися…" — похмурий Ява ішов геть.
(Продовження на наступній сторінці)