— То чого ж ти мовчиш! — вибухнув Женя. — Вони ж мені отак-о, — він черкнув себе долонею по шиї, — потрібні! Це ж такий типаж! У мене ж завтра масовка! Я мріяв про таких хлопців! Старики, я вас дуже прошу! — він притис руки до грудей. — Я вас просто благаю! Я пришлю по вас машину! Завтра… о дванадцятій годині на зйомку… сюди в студію… Я домовлюся з вашими батьками… Всього на один день… Яка ваша адреса? — він уже витяг з кишені блокнота.
Все це було так раптово і так швидко сказано — як з кулемета, — що ми тільки розгублено кліпали очима. І адресу я сказав машинально, ще не розуміючи, що воно й до чого.
— Якщо ви зможете, приводьте ще одного-двох хлопців… — говорив він, записуючи адресу. — О пів на дванадцяту по вас приїде мій асистент… Домовилися… Прекрасно, прекрасно… Привіт! До завтра…
І тільки коли він одбіг, я нарешті второпав, що нас — мене і Яву — запрошено зніматися в фільмі, що завтра, буквально завтра, ми станемо кіноартистами і наші мордяки побачить весь Радянський Союз, а може, навіть і весь світ, що, коротше кажучи, як у казці, здійснюється те, про що ми могли тільки мріяти… Ой! Бугульбульбуль! Щось радісно забулькотіло, загуло й засвистіло у мене всередині — так гуде й свистить, закипаючи, самовар… Ще трохи — і в мене з носа піде пара від бурхливої радості… Я глянув на Яву — такого радісно-дурного обличчя я ще не бачив ніколи.
— Ну от! Я вас вітаю! — весело сказав Максим Валер'янович — Бачите, що таке кіно! Виявляється, режисерові евгену Михайловичу ви були отак о потрібні. І завтра вже будете зніматися… Кіно — це, братця, велика штука…
— Найважливіше з мистецтв! — сказав Ява.
— …Що належить народові! — сказав я. О господи, і чого це щастя робить людей такими дурними!
— Яка я рада за вас! — тонким, тремтячим голосом сказала Валька. Вона заздрила, вона шалено заздрила нам. Ніколи вона, мабуть, ще не обливалася так у душі сльозами, що вона дівчина, а не хлопець. Горе тим дівчатам!..
— Нічого, а іншим разом будуть потрібні дівчата… От побачиш! — сказав я тоном, яким говорять з маленькими дітьми або з хворими. Я був великодушний…
У душі моїй пурхали метелики…
Ми звернули ліворуч у маленькі дверцята й опинились у величезному гігантському темному залі. Ми довго петляли майже напомацки серед якихось перегородок і риштувань, перечіплюючись об товсті гумові кабелі Нарешті вийшли на яскраво освітлений майданчик. Го!.. На майданчику стояв літак!.. Тобто не весь літак, а шмат літака. Передній салон розрізаного уздовж Ту-104… Але все справжнісіньке, і крісла, й ілюмінатори, і все-все (я ж літав, я знаю!). Оскільки зйомка ще не почалася, і пасажири, і стюардеса, і пілоти спокійно походжали собі по майданчику. Біля великих прожекторів на підставках метушилися робітники у спецівках. А по рейках, що тяглись уздовж літака, парубок у картатій сорочці повільно пхав візок, на якому стояв кіноапарат. До апарата прилип дядько в чорному халаті.
— Вимкніть четвертий діг! — гукнув він якраз, коли ми підходили. Щось клацнуло, і один з прожекторів, що стояв нагорі на якомусь містку, погас…
Ох, цікаво ж тут!.. Та ще й літак! І тому, що це був саме літак (наче на студії було відомо, що я — майбутній льотчик), мене огорнула хвиля нової бурхливої радості… Все тут було таке надзвичайне і святкове. Так відчуваєш себе тільки на власних іменинах, коли гості вже зібрались і сідають до столу.
Я не міг устояти на місці. Я весь час крутився. І солодке передчуття, що зараз почнеіься найцікавіше — кінозйомка, — не давало спокою…
— Де Вася? — зціпивши зуби, проказав "Поцілуйте мене, друзі!". — Знову запізнюється?.. Ну що ж, сядемо й будемо його чекати, — він рвучко сів на стілець, вперся руками в коліна і закляк з кам'яним обличчям. Та не минуло й хвилини, як на майданчик вибіг із темряви захеканий юнак у формі льотчика:
— Вікторе Васильовичу, вибачте! Вибачте! Годинник… зупинився… Я не винен… Забув завести…
"А я! — раптом подумав я. — Я ж теж не заводив. А треба ж регулярно заводити… Тато он теж щодня заводить… А то ще зіпсується… Треба завести…"
Я сунув руку в кишеню…
Мені здалося, що величезний прожектор-діг падає на мене… Я похитнувся… Годинника в кишені не було!
Розділ Х
Де годинник? Ми йдемо у вороже лігво
— Зараз почнеться! Зараз почнеться! — збуджено говорить Ява. — А той довгий у хуражці — викапаний Філіппов… Скажи!
— Яво… — кажу я мертвим і далеким-далеким, наче з іншої планети, голосом.
— А може, то справжній Філіппов… От було б здорово познайомитись… А чому ж ні — підійти й сказати: "Здрастуйте, ми завтра теж знімаємось… хочемо порадитися".
— Яво!
— Хлопці від заздрощів аж луснуть! — захлинається Ява. — От же пощастило? От пощастило…
— Яво…
— Я ж тобі казав, що ми будемо артистами… А ти — "льотчиком, льотчиком"… Як той папуга…
Я хапаю його за руку і силоміць тягну у темряву за перегородку.
— Що таке? — намагається вирватись він.
— Годинник…
— Га?
— Нема…
— Що?
— Годинника нема…
— А де?
— От був у… кишені. І… і… нема, — я вивернув кишеню, хоч у темряві він все одно б нічого не побачив. Ява мовчить, приголомшений.
— А зараз після зйомок знайдуть хазяїна і… — з відчаєм кажу я.
— Це під час бійки! Точно! Коли ви по землі качалися, він і випав!.. Ходімо! Ми ще встигнем, поки зйомки будуть… Я тільки гукну Вальку!
Він між людей прослизнув до Вальки, зашепотів їй на вухо Вона рота бубликом: "Ох!" — і за мить вони удвох були вжебігія мене Ми почали обережно, щоб не привертати уваги пробиратися до виходу. На зйомочному майданчику панувало таке пожвавлення, що було не до нас. Тільки якась огрядна жінка у білому халаті помітила наші маневри. Але вона зрозуміла їх по-своєму. Нахилившись, вона тихо сказала:
— Другі двері ліворуч — жіноча… треті — чоловіча…
Ми зніяковіли, проте пояснювати їй нічого не стали…
Ніколи в житті я так не спішив. Здавалося, з мене зро. билось двоє: один Я рвався вперед, а другий Я не міг його ніяк наздогнать.
У метро на ескалаторі ми, звичайно, котилися горохом, незважаючи на гучне застереження радіотьоті: "Бігти по ескалатору заборонено, не біжіть…" І потім на "Арсенальній" — вгору, аж серця з грудей вискакували.
І на двадцятому тролейбусі — хотілося вистрибнути і випередити його: так він, здавалося, повільно їде…
І по горі повз церкву Різдва Богородиці бігли так, що можна було п'ятами дістати потилиці.
Нарешті… От… От воно… Те прокляте місце… Всі троє ми кинулися навколішки і почали рачкувати, шукаючи. Колюча дереза дряпала щоки, лізла в очі, заплутувалась у волоссі Годинника не було… Ви можете сміятися, але я навіть водив низько над землею вухом, сподіваючись почути цокання (так сапери водять міношукачем). Цокання я не чув. Мені тільки здалося, що я чую, як важко б'ється піді мною величезне серце землі. То гупало у грудях моє власне серце.
— Отут ти йому дав підніжку… — бурмотів, рачкуючи, Ява — Отут ви котилися… Отут ти сидів на ньому… Отут тебе з нього стягли…
Я раптом сів на землю, відчувши, як все тіло моє стало безсилим і млявим.
— Яво, — тихо сказав я. — Вони витягли його з кишені. Коли стягали мене за штани… точно… Я навіть відчув тоді чиюсь руку в кишені. Але я ні про що тоді не думав.
Ява і Валька теж сіли на землю. Ми сиділи на землі і мовчки перезирались. З кожною секундою мені ставало все гірше й гірше. Якщо до сьогодні я, так би мовити, був умовним злодієм (бо годинника ж таки не крав, прагнув ного повернути і, головне, м і г повернути), — то тепер усе було незрівнянно складніше — я не міг повернути годинника (отже, крав не крав, але через мене годинника не стало, і за всіма законами я за нього відповідаю! За всіма законами я — злодій!).
— Ходімо до Будки! — підхопилася з землі Валька.
Я безнадійно зітхнув і з гірким співчуттям подивився на неї що вона каже, наївне дівча! Ну, ми підемо, ну, ми скажемо. "Оддай!" — а він тільки пхикне глузливо: "Нічого знать не знаю!" Іди доведи, що вони взяли! Вона хоче, щоб мій заклятий ворог, з яким я сьогодні так бився і якого я, по совісті, переміг, був до мене добрим і чуйним! Наївнячка!
— Ходім до Будки! — впевнено повторила Валька. — Якщо не хочете, я сама піду!
— Чого ж сама… — буркнув Ява, підводячись, і блимнув на мене — Ходім… чого там…
— А-а… — безнадійно махнув я рукою, але теж підвівся (ще чого доброго, подумають, що я боюся!).
(Продовження на наступній сторінці)