«Тореадори з Васюківки» Всеволод Нестайко — сторінка 80

Читати онлайн трилогію Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки»

A

    — Слухай, а як там Павлуша? Ви вже помирилися? Вся приємність одразу зникла.

    — Не знаю, — буркнув я. — Ну, я піду. До побачення.

    — До побачення. Шкода. Так добре ви дружили... Я нічого не відказав. Мовчки вийшов з двору, сів на велосипед і поїхав.

    І так мені було темно на душі, темніше за глупу ніч. Павлуша, може, в цей час уже виконав важливе секретне завдання, і генерал або полковник потискує йому руку, виносячи подяку від командування. А я... Навіть Галина Сидорівна не повірила мені, що я бачив того чолов'ягу в її саду, вирішила, що мені привиділося, і дякувала просто так, для годиться, із ввічливості. Я ж бачив. І по голосу чув. Голос у неї був якийсь не такий, якийсь роблений, наче вона жартувала з мене... Ну і хай! Хай її обкрадають, раз так.

    І така мене байдужість охопила до всього па світі, що репни зараз земля, як стиглий кавун, і розлетися на шмаття — я б і оком не моргнув.

    РОЗДІЛ XVII

    Мене викликають до телефону. "Розслідування футбольної баталії". Нове Гребенюччине плаття. Зіпсований настрій

    На другий день ранком я заспав, бо звечора дуже довго крутився, не міг заснути—скільки ж переживань на мене навалилося.

    Прокинувсь я від того, що мене торсав за плече дід:

    — Вставай, діячу! Царство боже проспиш. Через тебе Радянська влада керувати не може.

    Коли тебе будять, то завжди саме в цю мить страшенно хочеться спати. Я дригнув ногою, накинув ковдру на голову і пробубонів сонно:

    — Не займайте, діду! Я сплю... Я спати хочу...

    Але дідова рука безжально стягла з мене ковдру:

    — Вставай! Ну! Кажу ж, до телефону тебе у сільраду кличуть. Швиденько, ну!

    Я вмить підхопився й сів на ліжку, кліпаючи очима:

    — Га? Що? Хто?

    — Та хто ж його зна! Чоловік якийсь. Із Дідівщини дзвонить. Бач, знадобився ти йому з самого ранку. Може, вже щось накоїв, га? Біжи мерщій, бо сільрадівський телефон займаєш.

    Я вскочив у штани й вилетів на вулицю.

    Щодуху, наче за мною гнався скажений собака, за лічені секунди пролопотів вулицею від нашої хати до сільради.

    Влетів у сільраду і зопалу пробіг повз телефон аж у другу кімнату.

    — Стій! Куди ти? — весело загукав до мене секретар сільради Спиридон Халабуда. — Поганяй назад! Отут-о!

    Я обома руками схопив трубку, притиснув до вуха і гукнув щосили:

    — Алло!

    — Драстуй! — почув я у трубці басовитий чоловічий голос. — Слухай уважно! Якщо питатимуть, хто дзвонив, скажеш — інспектор райвно Федорищенко. Просив під'їхати у Дідівщину. Він розслідує справу про бійку на стадіоні тридцятого червня. Хоче уточнити деякі факти Чому ч тобою? Бо знає і поважає твою маму-депутата і вважає, що син такої матері скаже все чесно і об'єктивно. Зрозумів? Запам'ятав? Федорищенко.Інспектор райвно.

    — Ага! Ясно! Ясно, товаришу Федорищенко, — сказав я, зиркнувши на Халабуду, який аж рота від цікавості роззявив, дивлячись на мене. Такого й справді не бувало, щоб у сільраду до телефону викликали учня, пацана.

    — Тепер слухай, — вів далі басовитий голос (він говорив повільно, чітко вимовляючи кожне слово). — Вчора ти не зміг дістати інструкцію. Ми це знаємо. Але не переживай. У цьому не твоя вина, а наша. У зв'язку з обставинами операція на один-два дні відкладається. Слідкуй за щоглою біля школи. Коли на щоглі з'явиться білий прапорець, у той день о дев'ятнадцятій нуль-нуль підеш до амбразури за інструкцією. Ясно?

    — Ясно! Ясно! — тепла хвиля радості прокотилася по всьому моєму тілу і хлюпнула-залоскотала під горлом. Значить, не відхилили, не забракували мене, а просто щось перешкодило! І так мені не хотілось вішати зараз трубку, так хотілося ще поговорити, спитати щось.

    — Слухайте! — І голос у мене зірвався. — Слухайте, а... а... — я не знав, що сказати, — а... а .. а як вас по батькові?

    — Тю! — він затнувся і раптом розсміявсь. — От! Я й сам це знаю, як ім'я та по батькові того Федорищенка, да. А нащо тобі? Обійдеться й так.

    Я розгубився. Халабуда не спускав з мене очей і прислухався до кожного слова. Я зрозумів, що впоров дурницю. Треба було виплутуватися.

    — Ага, спасибі, тепер знатиму — сказав я, удаючи перед Халабудою, ніби дістав відповідь на своє запитання. Той, на тому кінці дроту, все зрозумів.

    — Молодець, — сказав він. — Ну, добре. Тоді все. А у Дідівщину таки з'їздь на півгодинки, щоб не викликати підозри. Ну, бувай здоров!

    — Ага, зараз поїду. До побачення, — я поклав трубку. В голові у мене якось дивно гуло й дзвеніло.

    — Що за Федорищенко? — одразу спитав Халабуда.

    — Інспектор райвно. Просив приїхати у Дідівщину. Він розслідує справу про бійку на стадіоні тридцятого червня. Хоче уточнити деякі факти.

    — А-а .. я його, здається, знаю, — поважно прогугнявив Халабуда. — Точно. Знаю. Федорищепко. Знаю...

    Спиридон Халабуда любив похизуватися своїм особистим знайомством з керівними працівниками району. І хоч з виразу Халабудиного обличчя було видно, що Федорищенка він таки не знає, я стривожився — а що, як він десь чув його ім'я та по батькові і зараз мене спитає. І я, удавши, ніби мені треба поспішати, швиденько попрощавсь і побіг.

    Дідові я сказав слово в слово те, що й Халабуді, і, не поснідавши навіть, а випивши тільки склянку молока, сів па велосипед і поїхав.

    Виїжджаючи, я скоса зазирнув через тин до Павлуші. Він сидів на землі серед двору, похмурий і злий, перед велосипедом, що стояв догори колесами, і крутив рукою педаль. Заднє колесо раз у раз чиркало об раму. "Восьмьорка!"

    "Мабуть, вони перевірили його вчора і переконалися, що він не кращий за мене, — подумав я. — І вирішили повернутися до моєї кандидатури".

    Мені стало жаль Павлушу. Але що ж я міг зробити? А може, він взагалі не туди їхав... А куди? Хто його зна. Може, просто катався...

    Коли я не можу знайти відповідь на якесь запитання, просто відкидаю його і починаю думати про щось інше. Такий уже в мене характер.

    А густий голос у того дядька по телефону. По голосу не менше як полковник. А може, й генерал. І говорить так розважливо, солідно. І поінформованість цілковита. Все продумано. Інспектор райвно. Бійка на стадіоні.

    Я виїхав на околицю і саме проїздив стадіон То, власне кажучи, був не зовсім стадіон, а просто шмат поля, ворота з двох боків (без сітки, звичайно). І по боках в один ряд вкопані криві, кострубаті лавиці.

    На всьому полі, а особливо біля воріт, трава була геть вибита, витолочена, і під час гри здіймалася іноді така курява, що не було видно м'яча.

    Тридцятого червня цього року тут відбулася товариська зустріч з футболу між командами класу "Г" — васюківською "Ракетою" і дідівщинським "Космосом". Команди були шкільні, грали старшокласники. В нас на воротях стояв Бардадим, центром форвардом був Вовка Маруня, наш васюківський Бишовець, який, хоч учився тільки у восьмому класі і тілом був щуплявий, але обводив здорованів десятикласників, "як мальчиків" (за висловом діда Салимона).

    Матч проходив у запеклій боротьбі. За п'ятнадцять хвилин до кінця рахунок був двадцять три — вісімнадцять на користь дідівщинського "Космосу". Стадіон шаленів. Болільники галасували, як бики на ревищі. Серед наших особливо завзятущими були дід Салимон і баба Маруся, наша шкільна прибиральниця. Дід Салимон не змовкав ні на хвилину, підбурюючи гравців на активні дії.

    — Вовко, давай, давай, давай! Ванько, пасуй Грицькові! Головою, головою! А, щоб ти луснув! Чого ж ти оддав м'яча, недотепо. Бий, Вовко, бий!..

    А баба Маруся весь час стиха бубоніла:

    — Господи милосердний! Боже праведний! Зроби так, щоб наші забили гола! Господи милосердний! Боже праведний! Зроби так, щоб наші забили гола!

    І коли наші таки забивали гола, вона вигукувала тонким голосом:

    — Штука!

    І хрестилася.

    За п'ятнадцять хвилин до кінця Вовка Маруня прорвався з м'ячем до воріт і вже був би вклеїв у дев'ятку, але захисник "Космосу", здоровий бугай Роман Гепа (двоюрідний брат того Гепи, що пішов учитися на попа), підчепив його погою, і Вовка заорав носом. І суддя, дідівщинський кіномеханік Яшка Бриль, замість того, щоб призначити одинадцятиметровий, пенальті, призначив кутовий. Мовляв, Гепа діяв правильно, тільки вибив на кутовий, а Маруня, мовляв, сам упав.

    Що тут зчинилося! Наші болільники так несамовито загорлали, засвистіли, заверещали, наче прийшов кінець світу.

    — Суддю на мило! Суддю на мило! — кричав, аж Лопався, дід Салимон.

    — Пенальті! Пенальті, побий тебе вража сила! — верещала баба Маруся.

    Але суддя не звернув на той рейвах аніякісінької уваги, Такий уже футбольний закон — на полі суддя повновладний господар. Після гри можете опротестовувати його дії скільки хочете, а під час гри його слово святе.

    Зціпивши зуби, Вовка Маруня подав кутовий і від знервування невдало — м'яч полетів в аут.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора