— Да, дорогий друже, — сказав він.
Я важко перевалив через сідло ногу й зліз.
Він знову усміхнувся.
— Да, будьмо знайомі — старший лейтенант Пайчадзе, — він простягнув мені руку. — До речі, скажу тобі по секрету, да, у нас у штабі була розмова, щоб узяти шефство над вашою школою, да. Підняти військово-спортивну роботу серед старшокласників. Га? Будемо запрошувати до себе, да, знайомити з матеріальною частиною, з бойовою технікою. Треба готувати з вас хороших воїнів, да. Вірно я кажу, га?
Ні, щось він не те каже... Невже я йому не сподобався, невже не підійшов? Я допитливо глянув на нього довгим поглядом і наважився.
— Ви, може, думаєте, що когось кращого знайдете? — я зневажливо хмикнув. — Навряд. Хіба що Павлуша, може... Але...
Він пильно глянув на мене і сказав:
— Думаю, що ти хороший хлопець, да... Але не розумно, про що ти говориш...
Кров кинулася мені в обличчя. Нащо я сказав?! Ет!
— Нічого, це я просто так... Спасибі! До побачення! — Я швидко скочив на Вороного і крутонув педалі. Від'їжджаючи, чув, як Митя Іванов промовив:
— Дивний хлопець, правда!
Пайчадзе щось відповів — я вже не чув.
Тьху! Як паршиво вийшло!
Якщо вони справді нічого не знають про лист, то вони точно думають, що я цілковитий дурень або пришелепуватий.
А якщо... Тоді ще гірше. Виходить, я їм таки не підійшов .
Але чому в листі було сказано про амбразуру, про інструкції? Для чого? Невже просто так? Навряд.
І, здається, в того офіцера, що передавав мені листа, таки не було вусиків. Я їх запам'ятав би.
Тоді, може, і Пайчадзе, і Іванов просто не в курсі справи? Коли проводиться секретна операція, про неї знає дуже обмежена кількість людей, навіть серед своїх. Це закон. Слава богу, кінофільмів таких я надивився, та й книжок прочитав — будь здоров!
Тоді треба почекати, може, ці тактичні навчання скоро закінчаться і пост знімуть. Я виїхав на узлісся і звернув у посадку, молоденький сосняк. Поклав Вороного на землю під сосонками, а сам приліг на теплий і м'якенький, як перина, сивий лишайник.
Звідси добре було видно і дерев'яну вишку, що стриміла над лісом, і дорогу. На вишці майорів червоний прапор. Я вирішив ждати. Ждати, може, цей прапор скоро спустять, і тоді можна буде підійти до амбразури. Не міг же я спокійно їхати додому, навіть не довідавшись, що там таке в тій інструкції.
Але як я не люблю чекати, коли б ви знали! Найбільша для мене мука — це стояти в черзі. Краще вже дві години вчити уроки, ніж півгодини стояти в черзі. Ох, як я не люблю чекати! Але що вдієш.
РОЗДІЛ XVI
Павлуша. Невже?.. Я не хочу, щоб він мене бачив. Невідомий у вчительчиному саду. Хто це?
Почало сутеніти. Потягло вечірньою прохолодою. Я лежав і думав, як було б здорово, якби оце зараз поруч зі мною лежав Павлуша. Нічого мені не було б страшно, ніякі випробування. І чекати я міг би хоч цілу ніч. І нащо ми посварилися? Нащо ота поганська Гребенючка нас розлучила? Чого це в неї така крива вдача? Ненавиджу її! Ненавиджу! З якою радістю я б їй зараз уклеїв, збив би на кислицю! Та хіба б це помогло...
Від села по дорозі хтось їхав велосипедом. Я спершу думав, що у Дідівщину. Але велосипедист минув поворот на Дідівщину і почав наближатися "глеканкою" до лісу. Хто ж це? Невже не бачить, що на башті прапор? Не пропустять же...
Він їхав швидко й з кожною миттю все наближався. Уже можна розгледіти, як надимається од вітру сорочка на спині. Я нагострив око і раптом відчув, як мене підкинуло, і я стаз на чотири. То був Павлуша.
Він щосили накручував педалі — поспішав. І обличчя в нього — серйозне й заклопотане. І не було з ним ні дикточки, ні фарб. Отже, не малювати він їхав. Та й хто б це поночі їхав у ліс малювати?
І зненацька раптовий здогад крижаною хвилею огорнув моє серце: то його викликали замість мене Бо я не підійшов. Не сподобався. Щось не те, не так зробив. І вони вирішили, що я не впораюсь, вирішили доручити іншому. А хто ж у нас серед хлопців підходящий? Авжеж, Павлуша. Не Карафолька ж, не Антончик Мацієвський, не Вася Деркач і навіть не Коля Кагарлицький. Та я й сам Павлушу назвав старшому лейтенантові.
Цей раптовий здогад паралізував мене, зробив моє тіло млявим, ватяним і безсилим. Я не міг ворухнутися. Розчепірившись, як теля на льоду, я тільки стояв навкарачках з роззявленим ротом і дивився услід Павлуші, поки він не зник у лісі.
І хоч ніхто мене не бачив, це були хвилини найбільшого в моєму житті сорому і ганьби. Якби мені привселюдно плюнули в очі, було б легше, ніж оце зараз.
Я уявив собі, як повернеться Павлуша після успішного виконання небезпечного секретного важливого завдання, як нагородять його медаллю, цінним подарунком або навіть просто Грамотою, і він, зашарівшися, скромно, як дівчинка, опустить очі, ніби він ніякий не герой (він це уміє!). А Гребенючка підійде і при всіх його поцілує, а Галина Сидорівна його обніме і, може, теж поцілує, а на мене ніхто й не подивиться, наче я вмер і мене зовсім нема на світі. Я все це собі уявив, і мені стало так гірко, ніби я полину наївся. І мені захотілося, щоб зараз розчахнулась земля і поглинула мене назавжди, щоб прилетів з полігону, отам, де гупало, якийсь випадковий снаряд і розірвав мене на атоми.
Але снаряд не летів, і земля не розчахувалася. Тільки ставало дедалі темніше — надходив вечір. За кілька метрів уже нічого не видно. Десь близько протріскотів мотоцикл, і не розбереш — чи то в бік села, чи то в бік лісу...
Може, це старший лейтенант Пайчадзе повіз Павлушу виконувати секретне військове завдання?
Невгамовний неспокій опанував мене. Мене шалено смикало і штовхало гайнути туди, до доту, і глянути, що ж там робиться.
Але залишки гордості й благородства, що жменькою маку ледь торохтіли на самому денці спустошеної горем душі моєї, не пустили.
Чого ж це я лізтиму, заважатиму, як мене відхилили? Хай собі займаються своєю важливою справою, хай! І бракувало ще, щоб Павлуша побачив мене отут нещасненького, відкинутого, як непотріб, жалюгідного.
Ця думка підхопила мене з землі, вмить посадила на Вороного і чимдуж погнала у село. Ні, цього я б не пережив! Якби таке сталося — то хоч у прірву сторч головою.
Я навіть не поїхав вулицями, а звернув на стежку, що гадючилася поза городами та садками. Щоб і не бачив ніхто, що я з лісу їду. Не було мене там, не було! І листа не було! Нічого не було! Доведіть тепер! Доведіть! Я тільки сміятимуся. Нічого я не знаю! Ніяких Г. П. Г. Яка таємниця?! Які троє невідомих?! Три "ха-ха"! Шалено регочу!
Я проїздив стежкою поза садком нашої вчительки Галини Сидорівни і раптом помітив, що якийсь чолов'яга, пригнувшись, прокрадається у сутінках між деревами. Вгледівши мене, він враз присів, потім спритно шугонув у кущі й причаївся, ховаючись...
Тю! Хто ж то такий? Галина Сидорівна живе удвох з мамою, чоловіків у них в хаті нема. Хтось лихий! Злодій абощо. Добра людина не стала б ховатися.
Я натиснув на педалі. Через дві хати стежка виводила на вулицю. І за якусь хвилину я вже скочив з Вороного біля воріт Галини Сидорівни.
— Галино Сидорівно! Галино Сидорівно! — голосно загукав я, прочинивши хвіртку.
— Що? Хто? Хто це? — почувся збентежений голос учительки. — А, це ти... — мовила вона, вигулькнувши з-за хати. — Що таке? Що сталося?
— До вас зараз дядько Петро і дядько Микола прийдуть! — загукав я, щоб чутно було там, у саду, і прошепотів — Це я спеціально. У вас у саду злодій ховається.
— Та ти що?
— Тс! Точно! Сам тільки що бачив. Я сусідів гукну, а ви...
— Та ні, то тобі, мабуть, здалося.
— Клянусь. Я стежкою поза садом їхав, а він крадеться, а тоді як шугоне в кущі...
— Що ти кажеш! У нас же й красти нічого.
— І високий такий, метрів два.
— Ти диви! Ану ходім глянемо.
— То, може, все-таки гукнути когось? Бо здоровий, як віл. Самі не впораємося.
— Та ну! Як-небудь! Сокиру візьмемо, серпа. Стривай, я зараз, — вона заскочила в сіни і за мить винесла звідти серп, сокиру і електричний ліхтарик.
— Якби я щоразу до сусідів зверталась, їм би спокою не було. Я сама себе звикла відстоювати. Ходімо!
Вона дала мені серпа, сама взяла сокиру, засвітила ліхтарика і сміливо рушила вперед. Вона була відчайдушна й рішуча, наша Галина Сидорівна. І я мимохіть замилувався нею.
— Ану, хто тут лазить по чужих садках?! — дзвінко промовила вона, круглою плямкою світла обмацуючи дерева.
— Отам у кущах, — відказав я.
Промінь висвітлив кущі. Там не було нікого.
Ми пройшли весь садок. Але нічого не побачили. Видно, той чолов'яга, почувши моє "до вас дядько Петро і дядько Микола", одразу дременув.
— От бачиш — нема, — весело сказала Галина Сидорів на. — Це тобі здалося. Мені в темряві завжди здається, що у саду хтось стоїть за деревом.
— Та бачив, ну, слово честі, бачив! — Мені було досадно, що вчителька не вірить.
— Ну, може, може, — заспокоїла вона мене. — Виходить, утік. Мабуть, хтось проходив та яблучка захотілося... Добре, що матері нема, пішла до тітки. Перелякалася б до смерті. Ну, спасибі тобі, захиснику мій.
Вона скуйовдила мені волосся і ніжно провела рукою по щоці. Від її руки війнуло звабливими тонкими пахощами якихось парфумів. І було приємно відчувати дотик її руки і чогось соромно від цієї приємності.
(Продовження на наступній сторінці)