У мене серце тенькнуло, як я те побачив. Ну — все! Ех ти! На Гребенюччинш дикточці малюєш! На сімейній, сказати б дикточці. Від посилки, яку їм прислала якась їхня тьотя Мотя. Скоро ти її спідницю носитимеш! Так на ж тобі:
— Га-га-га га-га!
Він подивився на мене довгим сумним поглядом, і стільки в тому погляді було докору й гіркоти, що мені аж...
І нічого мені не аж! Можеш собі дивитися скільки влізе! І можеш собі малювати на Гребенюччиних дикточках скільки хочеш. І можеш взагалі. Але скоро ти узнаєш...
Я міцніше притиснув під сорочкою Бардадимів "Київ". Скоро...
— Ти тут, художнику, фарби переводиш, а ми...
— Цить! — роздратовано перебив я його. — Ходімо швидше.
— Да-да, приготуватися ж треба . Така операція! — багатозначно, змовницьки підморгнув Антончик . — і не мені, а Павлуші. От тріпло! А втім, хай посвербить Іуді. Він же цікавий страх, я його знаю.
З кам'яним обличчям я пройшов повз нього, навіть не подивившись на його дикточку, хоч мені дуже кортіло глянути що він там намазюкав. Проте на якусь митюлечку я таки'кинув косяка і встиг помітити, що він малював кущ і трошечки води біля нього. Найшов що малювати! Хоч би вже вербу малював, з якої ми у річку стрибали. Хоч історична верба. Я на ній рекорда поставив — з самісінького вершечка у воду стрибонув. Ніхто ще цього рекорда не перевершив. А то — кущ... Хоча... Може, під тим кущем Гребенючка колись сиділа. Дульцінея! Ну й гори ти разом з нею!
Я був збуджений, і в моєму серці ще не було страху перед тим, що буде мені за крадіжку. Цей страх з'явився лише тоді, коли, забравшися у кущі, ми з Антончиком почали розглядати апарат. То таки була машина будь здоров! Я хоч і мало тямив у фотоапараті, збагнув це з першого погляду. Антончик розумівся на апаратах більше за мене. В нього була учнівська "Смена", він робив нею паршивенькі знімки і вважав себе великим спеціалістом. Він забрав у мене апарат, почав крутити його на всі боки і, наче мене й не було тут, захоплено бубнів сам собі під ніс:
— Класний апарат... Автоматична експозиція... Оптика... Ах, яка оптика! Затвор дуже зручний. Такий плавний спуск!
Він раз у раз прикладав апарат до ока і наводив його то на мене, то крізь кущ кудись удалину. І весь час захоплено ахав.
Мені стало противно. Я крав, рискував, мені, може, Бардадим руки й ноги повисмикує, а він тут ахає, розпоряджається і ще й привид знімати, може, збирається. І виходить, що він герой, а я десь ізбоку. Нащо воно мені тоді все треба.
Ні!
— Оддай сюди! Знімати буду я! Ти мені все покажеш, як треба робить, а зніматиму я. Давай!
Антончик неохоче простягнув мені апарат.
— На! Тільки так зразу ти не навчишся, це треба місяців кілька...
— Може, кілька років? — уїдливо спитав я. — Розумник який! Сам же казав, що тут усе автоматичне, тільки наводь і клацай.
— Та треба ж знать, як будувати кадр, як вибирати освітлення і ще багато чого.
— Ага... будувати кадр! Нам не на фотовиставку. Аби в тому кадрі був привид... І взагалі — не дратуй мене, бо...
Антончик одразу присмирнів і почав показувати мені, де що крутити, натискати і як наводити. Я досить швидко це засвоїв. І для практики зняв пейзаж річки, Антончика, корову на березі і великим планом свою брудну порепану ногу. Більше знімати не став, бо лишилося всього десять кадрів. Проте цього мало вистачить, бо навряд чи привид стане довго позувати перед нами, добре, якщо пощастить клацнути хоч один раз.
До ночі апарат я заховав у сіні на горищі. І ми з Антончиком пішли на кладовище в розвідку. Треба було вибрати зручне місце для спостереження і визначити шляхи підходу, щоб уникнути різних непередбачених перешкод і прикрих недоречностей. Бо ви ж знаєте, що вночі на кладовищі лякає все: кущ може здатися людиною, звичайнісінька кицька — чортом (як засвітить очима), а коли не знати дороги і вгнатися ненароком у якусь ямку, то й збожеволіти можна, думаючи, що у могилу падаєш. Отже, розвідка в таких випадках абсолюгно необхідна.
Кладовище наше край села. 3 вулиці відгороджене воно високим щільним парканом, посеред якого стоять важезні дубові ворота, завжди замкнені на великий висячий замок ("Щоб покійники не порозбігалися", — жартує дід Салимон). Але якби покійники справді хотіли розбігтися, то могли б це зробити дуже просто, бо загороджене кладовище було тільки з боку вулиці, з усіх інших боків ніякой загорожі не було. Одчинялися ворота дуже рідко — лише як когось ховали. І тоді, відчинені, вони виглядали незвично урочисто і значуще — то були ворота, що відділяли цей світ від того, живий, рухливий, галасливий світ від світу мертвого, нерухомого, мовчазного...
А так, щодня, ворота мали звичайний, буденний, зовсім не кладовищенський вигляд. Може, тому, що на них висіла поштова скринька. Хто й коли її повісив, я не знаю. Але висіла вона давно. І повісили її, мабуть, тому, що більше тут повісити було ніде — на всю довжелезну вулицю кругом самі низенькі тиночки або ворини. А пошта з другою скринькою була на протилежному кутку села: за три кілометри звідси.
З приводу цієї поштової скриньки дід Салимон теж жартував, казав, що туди можна вкинути листа на той світ. "І дійде! Швидше, ніж до Жмеринки".
І ще ті ворота мали некладовищенський вигляд, може, й тому, що за ними, трохи праворуч, ближче до хати діда Салимона (обійстя діда межувало з кладовищем) росла величезна сосна, і десь на середині її голого стовбура, там, де він викривлявся і від нього відходили вбік два сучки, — було лелече гніздо, змощене, звичайно, не без дідової допомоги. З приводу цього гнізда дід Салимон жартував також.
"Це — казав він, — не просто лелеки. У них соцзмагання з безносою. Вона, бач, людей косою підтинає, а вони все нових свіженьких немовлят підкидають. І людство весь час вростає. Уже під три мільярди підбилося. А у двохтисячному році буде шість. Смерть відступає, життя перемагає".
І як усе-таки дід Салимон міг без кінця жартувати, щодня бачачи перед носом хрести й могили! Неприємне це, однак, сусідство. Та ще той страшний Горбушин склеп майже біля самісінького дідового порога. Останні дві дідові вишні гілками своїми торкалися стін каплиці.
Звичайно, найзручніше дістатися до Горбушиної могили через город і садок діда Салимона. Не йти ж від поля через усе кладовище.
Дома в діда саме нікого не було Дід на баштані, а баба на річку пішла, на пляж (до них племінник з дітьми з Москви приїхав, ми бачили, як вона їх повела). Можна було спокійно продумати і простежити маршрут на місцевості Значить, так: з вулиці заходимо не до діда Салимона, а спершу до Карафольки (так зручніше, бо в діда тин, зачепитися можна, а в Карафольки ворини), потім Карафольчиним городом у дідову картоплю, минаємо свинарник, перелазимо через погрібню і повз вулики у садок (от тільки б вулика не перекинуть, бо буде кепсько). У садку залазимо в кущі смородини, і все. Звідси Горбушина каплиця — як на долоні. І головне — ми навіть не на кладовищі, а в садку, біля людей. У хаті не тільки дід з бабою, а й гостей повно, пле мінник з дружиною і двое дрібних діточок. Отже, нічого страшного. Не зрівняти, як ми з Павлушею діда Салимонового родича-запорожця ходили розкопувать або в Києві у Лавру. Я повеселішав.
— Буде порядок! Ходімо, Антончику! Треба трохи подрімати, щоб до ночі не зморило.
Ми полізли на вулицю. І тут зустріли Карафольку, який ішов додому. Він тримався рукою за лоба, і обличчя в нього було таке, наче тільки-но проковтнув кислицю.
— Ой хлопці, — скрикнув він, — там таке робиться, таке робиться! В Бардадима хтось його "Київ" потяг. Він певен, що пацани. Прибіг до нас. "Хто, — кричить, — узяв?" І аж труситься. "Признаєтесь, — кричить, — прощу. Не признаєтесь, — кричить, — найду, руки-ноги повириваю ." І, по-моєму, Яво, він на тебе думає.
Мене всього враз огорнула якась така млявість-млявість . І руки-ноги наче вже не мої, наче їх уже повисмикувано.
Карафолька відтулив руку од лоба. На лобі вилискувала здоровеннецька синя ґуля.
— Що це в тебе? — спитав Антончик.
— Та... — зам'явся Карафолька. — Об щось перечепився і впав... А ти, Яво, йому краще на очі не показуйся, серйозно... Ну, я піду, прикладу щось холодне, бо... — Він скривився і, схопившись уже обома руками за гулю, шмигонув у свій двір.
Якийсь час ми мовчки йшли вулицею. В Антончика очі були, мов у того кота, якого загнав на грушу лютий собака. Він уже кілька разів зітхав, і я відчував, що він зараз щось скаже. І він сказав:
— Слухай, Яво, а може, признатися... І оддати йому апарат, бо, знаєш... Га?
Він усе таки був полохливий, цей Антончик Мацієвський Я не міг говорити, бо ще не впорався з тою млявістю. Тільки заперечно похитав головою.
— Як хочеш Мені що... — знизав плечима Антончик. — Я просто хотів, щоб тобі краще. Бо, знаєш...
Це він натякав, що то ж я вкрав апарат, і мені відповідати, а його, мовляв, хата скраю. От!..
Павлуша все-таки ніколи б так не сказав.
Я подивився на Антончика, як на тую мошку, і процідив:
— Як ти таке дрефло, я можу сам.
Антончик замахав руками:
— От, ти зразу! Який гарячий! Уже й слова сказати не можна. Це я просто так. Ми ж завтра зранку оддамо, так що... Це Карафолька, дрефло, панікує... Де зустрінемося?
— Біля клубу, об одинадцятій...
(Продовження на наступній сторінці)