Та минув день, два, три... А він усе не заговорював. Він одвертався так само, як і я, і не дивився в мій-бік. А на четвертий день дізнаюся, що цей довбеха записався-таки у художній гурток.
Це вже була зрада. І я не міг йому пробачити її. У мене всередині все клекотіло, як борщ у горщику. Ах ти ж перевертню, зраднику нещасний! Кинув мене, дальтоніка, а сам подався в художники, у живописці. Знаючи, що я не можу туди, фізично не можу. Це все одно, що кинути друга на полі бою. Ах ти ж Іуда! Іуда Завгородній! Тільки так я зватиму тебе відтепер.
Ти думаєш, я плакатиму? Так? Ні! Не побачиш ти моїх сліз! Не побачиш ніколи. Думаєш, я без тебе не проживу? Зів'яну, як тая квіточка? Ось-ось-о! Перше ти зів'янеш, ти плакатимеш, ти приповзеш до мене на пузі і благатимеш, щоб я тебе простив! Я ж тебе знаю — ти занудьгуєш, занудишся через кілька днів серед отих олівців і пензликів. Без наших пригод і мужчинських розваг.
І я відчув нагальну потребу щось устругнути. Щось таке... Таке, щоб світ похитнувся. Щоб у того Іуди від заздрощів у носі засвербіло.
Неодмінно треба устругнути. І причому негайно. Але що? Запустити щось у небо? Було.
Запускали уже з тим Іудою на паперовому змії глечик із сметаною.
Впіймати щось і... Теж було.
Піймали колись із Павлушею, тобто з Іудою, в лісі пугутькало і випустили під час лекції... От же ж! Як не треба, то тих ідей різних завжди повнісінька торба, а як треба, то хоч лобом у стіну гати...
Крім того — потрібен напарник. Без напарника, самому щось устругнути, по-перше, дуже важко, а по-друге, просто нецікаво. І я пішов на вигін до хлопців.
Вони сиділи кружка, курили й балакали про страшне.
Я мовчки підсів до них.
— Треба взять неторгований казан, — зловісним голосом казав Вася Деркач. — Тільки обов'язково неторгований: скільки за нього запросили на базарі — зразу куплять. Так-от, узять неторгований казан. Ізробити у дні маленьку дірочку. Піймати кажана. Піти до лісу вночі о дванадцятій годині. Знайти мурашник. Покласти кажана. Накрити казаном. І одразу швидко піти, не оглядаючись. Бо кажан кричатиме дико... На другий день, теж опівночі, піти на те місце. Піднять казан. Там будуть лише кісточки кажанові. Розгребти їх паличкою. Знайти одну таку кісточку, як виделка. А другу — як гачок... І от, якщо ти хочеш, щоб хтось від тебе одчепився, треба його легенько відштовхнуть тою виделкою. А як хочеш, навпаки, привернути когось, то треба зачепити гачком...
"Не інакше як Гребенючка, бісова душа, зачепила Павлушу отим гачком, а від мене одіпхнула виделкою", — подумав я.
— Брехня! — зневажливо пхикнув Стьопа Карафолька. — Чого ж ти не одштовхнеш математичку, щоб вона до тебе не чіплялась і двійок не ставила?
Хлопці засміялися.
— Легше всього сказати — "брехня", — надувся Вася Деркач. — А ти ж не перевіряв?
— А що там перевірять! Ти б ще нас агітував чортів ловить або привидів. Пережиток! Неандерталець! — сказав Коля Кагарлицький.
Вася Деркач був-таки темний, як гудрон, і перебував під впливом своєї двоюрідної бабусі. Та бабуся, баба Мокрина, була дуже релігійна і забобонна. Вона уособлювала в нашому селі темні реакційні сили. Лектори завжди наводили її в кожній антирелігійній лекції як приклад пережитків минулого.
— А все-таки ті привиди якось, знаєте... — мовив Антончик.
Учора в клубі показували чеський фільм "Привиди замку Морресвілл". Фільм комедійний, але привидів і різної страшнючої чортівні там стільки, що в залі весь час охали й ахали. Після таких фільмів завжди хочеться побалакати про страшне. І хочеться довести, що тобі воно, те страшне, просто — тю!
— Взагалі в наш космічний, атомний вік усі ці привиди в замках — чистісінька нісенітниця, — знов озвався Коля Кагарлицький. — Усе це спростовується елементарною наукою...
"З цим, звичайно, нічого не встругнеш, — подумав я. — Дуже розумний".
— 3 одного боку, звичайно... Квантова механіка... Лазери... — брякнув Вася Деркач і, опустивши очі, почервонів. Балда! Ручаюсь, що він поняття не має, що таке квантова механіка, що таке оті лазери. І зараз боїться, щоб хтось його не спитав.
З таким теж не встругнеш.
— А головне — кібернетика, — авторитетно сказав Стьопа Карафолька. — Наука зараз на грані створення електронного мозку — машини, яка повністю замінить людський розум.
"Тебе першого треба було б замінити к бісовому батьку машиною, щоб не задавався! — подумав я. — Якби мені навіть сто мільйонів давали, я б його у напарники не взяв".
— А все-таки... — несміливо промовив Антончик Мацієвський. — Кібернетика... Лазери-шмазери... Я розумію... Але... От ви мені скажіть, що з людиною робиться після смерті? От жив-жив чоловік, все відчував, думав, мріяв... І от раптом умер і — нема... Нема нічого! От як це може бути, щоб не було нічого? Повинно ж щось бути. От навіть за законами фізики. Ніщо з нічого не з'являється. Ніщо без сліду ііе 'щезає, а просто переходить в іншу форму... Закон Ломоносова. Залізно! От кожен з вас вірить, що от він умре і нічого від нього не буде? Нічого він не буде відчувати, думати ніколи. От скажіть мені! Тільки чесно!
— Ану тебе з твоїми розмовами! Найшов про що балакати — про смерть! Тьху! Замовкни! — обурено замахав руками на нього Карафолька. Стьопа Карафолька, незважаючи на те, що вважався серед нас найосвіченішим і найрозумнішим, бо був перший відмінник у класі, не терпів, просто не виносив розмов про смерть. Одразу починав тюкати, тьхукати і махати руками. Він дуже любив своє життя і здоров'я. Навіть коли він чхав, то завжди сам собі казав тихенько: "Будь здоров, Степане!" І розмови про смерть, мабуть, вважав небезпечними для себе — наче той, хто говорить, тим самим може наврочити й напсувати його дорогоцінному життю і майбутньому довголіттю.
Проте Антончик на Карафольчині прокльони особливої уваги не звернув.
— Ні, от серйозно, — сказав він. — От коли за законами фізики ніщо не щезає, то чому не можуть думки, розум, почуття... ну, оте, що називають душею... чому не може вого перейти у форму привида? Після смерті тіла. Га? Хіба це не науково? Хіба це суперечить науці? Га?
Всі пороззявляли роти і перезирнулися.
— Я читав, що у Англії є офіційно зареєстровані привиди, — вів далі Антончик. — Точно. Сам у журналі читав. "За рубежом". У самісінькому Лондоні. І в інших містах. Живуть у старовинних замках і регулярно з'являються. От як це пояснить? Га?
— Так то ж... то ж при капіталізмі, — заперечив Коля Кагарлицький. — У них і бог єсть. Теж офіційно. Так що з того!
— А от легенда про Горбушину могилу, — не здавався Антончик. — Живе ж вона в нас у народі. Скільки вже років... Років триста, не менше. І кажуть же, що бачили люди, і не раз...
І тут мені стрельнуло!
О!
— Хлопці! Ідея! — сказав я. — Чим отак язиками ляпати, пропоную перевірити легенду про Горбушипу могилу. На власні очі пересвідчитися, правду чи неправду балакають. Піти вночі в п'ятницю й перевірити.
Хлопці знову пороззявляли роти й перезирнулися. Ту легенду про Горбушину могилу кожен знав змалечку.
РОЗДІЛ III
Легенда про Горбушину могилу
То була страшна легенда. Начебто давно-давно, ще за козаччини, повертаючись із турецького походу, стояли біля нашого села у долині кошем запорожці. Сотня сотника Горбуші. І сталася тоді дивна річ. Несподівано щез уночі мішок золотих дукатів, уся казна козача, всі скарби, всі трофеї, з важкого походу везені. Скарбником у запорожців був старий козарлюга Богдан Захарко. Сотник Горбуша звинуватив його у крадіжці. Хоч як клявся старий Захарко, хоч як божився, присягався всім святим на світі, що не винен, але довести нічого не зміг. І наказав сотник Горбуша скарати Захарка на горло. Зітнули старому скарбникові сиву козацьку голову. І тут-таки й поховали. Рушила сотня далі на Запорожжя.
Минув час, сотник Горбуша повернувся у ці місця і купив цю землю, заклав маєток, збудував палац і став жити на всю губу. І грошей у нього було — як гною. Він пускав їх на вітер, щодня бенкетуючи, п'ючи й гуляючи з місцевим панством. Бо то ж він сам викрав тоді той скарб запорозький і закопав серед темної ночі у долині під вербою...
Та не принесли щастя сотнику Горбуші крадені козацькі дукати Не минулося йому злодіяння. Темними горобиними ночами став з'являтися йому привид безневинно страченого скарбника Захарка. У довгій білій сорочині, без голови, підходив він до Горбушиного ліжка і схилявся, простягав руки, чи то погрожуючи, чи то благаючи про щось. І такий сірашний був той безголовий привид, що Горбуша схоплювався з ліжка і біг світ за очі, аж поки не падав знесилений. На ранок його знаходили десь далеко в степу подряпаного, закривавленого, ледь живого.
І наказав Горбуша розкопати Захаркову могилу, спалити прах, а попіл вистрілити з гармати, щоб розвіявся по вітру. Сподівався, що те врятує його від жахливих нічних видінь, оджене дух Захарка. Почали розкопувати могилу.
Розкопали — голова Захаркова є, а тіла нема. Пополотнів сотник Горбуша, аж сіпатися почав. "Копайте! — кричить — Копайте, поки не знайдете!"
(Продовження на наступній сторінці)