Баба Яга приставила козирком руку до очей і роззирнулася навколо.
— Нікого не бачу…
Кощій Безсмертний і Змій Горинич теж непевно знизали плечима.
— Тривога! Тривога! До зброї! — не своїм голосом закричав військовий міністр і одним стрибком пірнув під довжелезний стіл для засідань, що стояв біля стіни.
Княгиня-графиня-баронеса блискавично порачкувала туди ж.
Князь Підлиза-Підлотський здавлено, як у жахливому сні, закричав: "А-а-а-а…" — і, затуливши руками голову, стрибнув слідом за ними.
Злан Великий тільки охнув, натиснув на кнопку — і трон разом із ним шугонув униз.
Впродовж усієї цієї сцени Вітя забув про Міс Таємницю і навіть не помічав, чи стоїть вона поруч, чи ні.
І тільки коли вона поклала йому руку на плече, він обернувся.
— Тут його вже нема. Нам треба летіти далі… — шепнула вона йому.
VIII
Клава Журилко мешкала в третій квартирі. Вона була худенька, майже така, як Вітя, бліда, з синіми колами під очима. Ходила вона все літо в одному сірому платтячку і стоптаних сандаліях. Вона дуже любила тварин: котиків, цуциків, пташок. І якось влаштувала в них у під'їзді під сходами кицьчині іменини. Іменинниця — худюща бездомна руда кицька — сиділа у Клави на руках і щасливо муркотіла, приймаючи подарунки: шматочки ковбаси, хліба з маслом, смаженої риби, сиру, м'яса… Катя з п'ятої квартири принесла навіть чималий кусень Київського торта.
Вітя дуже шкодував тоді, що прийшов запізно, коли іменинниця вже встигла наїстися і на його апетитну курячу ніжку навіть не глянула. Клава помітила Вітину прикрість і поспішливо сказала:
— Нічого-нічого! Буде на завтра. Як знахідка. Ти що! Такий подарунок. Велике спасибі. Красненько дякуємо, — вона вклонилася сама, водночас пригинаючи рукою й голову кицьки. Вона всім так дякувала.
За здоров'я іменинниці гості пили лимонад і пепсі-колу. Закусували цукерками, тістечками і домашніми пиріжками. Всі принесли з дому хто що міг. Всі, крім Клави… Але вона й не їла нічого.
І коли Катя з п'ятої квартири почала була:
— Ну, а ти… ти… Чого ти нічого не береш?
Вона густо почервоніла:
— Ні! Ні! Ми вже так наїлися! — і, схиливши голову, притулилася щокою до кицьки.
Вона тільки пригублювала чашечку з лимонадом.
А потім був концерт самодіяльності й танці. Декламували віршики, співали пісеньки — головним чином, звісно, про котів, та хто не знав про котів, то про їхніх найближчих родичів: тигрів, левів, леопардів, — у крайньому разі, про зайців або ведмедів. Танцювали під портативний магнітофончик Дмитрика. Весело було як ніколи.
На всіх поверхах стояли, звісившись через перила, дорослі — мами, бабусі, дідусі й просто сусіди — дивилися на торжество, і сміялися, і аплодували.
Цілий тиждень потім тільки й розмов було в будинку, що про кицьчині іменини.
А за кілька днів Вітя гуляв у дворі. Спершу з бабусею Світланою. А коли бабуся пішла в гастроном, Вітя гуляв сам. Це було останнє літо перед школою, і бабуся Світлана почала готувати його до самостійного життя, напучувала, що людей не треба боятися, слід контактувати з ними, не соромитися розмовляти з чужими людьми, питати, що треба, відповідати, коли питають тебе. З цією метою вона іноді й залишала Вітю на якихось півгодинки у дворі самого.
Вітя гуляв-гуляв і раптом знайшов на землі під балконом зелену пластмасову прищепку для білизни. Мабуть, упала з чийогось балкона.
Вітя звів догори очі. На жодному балконі не було нікого.
Можна було, певна річ, залишити прищепку на землі — хай шукає той, хто загубив. Але то було не по-людському. Вони з бабусею Світланою завжди засуджували такі настрої.
"Ну що ж, піду контактувати з людьми. Спробую", — вирішив Вітя, відчуваючи у грудях неприємний холодок.
Він підняв прищепку з землі і рушив у під'їзд.
У двері першого поверху Вітя не дзвонив — на першому поверсі балконів не було. Він піднявся на другий поверх і, завмираючи, натиснув на ґудзик дзвоника. Двері, не питаючи, відчинила Анастасія Пилипівна. Горло в неї було перев'язане — вона хворіла.
— О! — усміхнулася вона. — Добрий день. Заходь.
— Ні. Я… Скажіть, це не ваша прищепка впала з балкона? — Вітя підніс догори прищепку.
— А-а… Ні. В мене такої немає. Спасибі, спасибі тобі. Гарний хлопчик.
— Вибачте, — вже бадьоріше пролепетав Вітя.
— Нема за що. Туди можеш не дзвонити. Дядя Вася на роботі. І туди теж. На нашій площадці тільки я вдома.
Підбадьорений таким вдалим контактом, Вітя піднявся на третій поверх і вже сміливо подзвонив у п'яту квартиру. Двері відчинила Катина тьотя Ніна Олександрівна.
— Здрастуйте. Скажіть, це не ваша прищепка впала з балкона?
Ніна Олександрівна, висока, поважна, у довгому, до п'ят, цвітастому халаті, зняла з носа пенсне, глянула й сказала низьким голосом:
— Ні, дорогенький, не наша… На жаль.
Вітя вибачився. Ніна Олександрівна привітно кивнула йому і зачинила двері.
А Вітя вже дзвонив у сусідні двері. Довго не відчиняли, і хлопець уже подумав, що нікого нема вдома, як із-за дверей почувся хриплий голос, незрозуміло, чи чоловічий, чи жіночий:
— Хто там?..
— Скажіть, будь ласка, це не ваша прищепка впала з балкона?
Клацнуло кілька замків — і двері ледь прочинилися, стримувані ланцюжком. У шпарку визирнуло сердите банькате око:
— Покажи.
Вітя підніс до шпарки прищепку.
— Може, й наша. А де ти взяв?
— Під балконом знайшов.
— Давай, — у шпарку просунулася товста, у золотих перснях рука, схопила прищепку, зникла, і двері хряснули, зачиняючись.
У цій квартирі жили Борисюки: Варвара Спиридонівна і Захар Захарович, якого всі сусіди між собою називали Варвар (з наголосом на останньому складі) Варварович. Вона — дебела, широкоплеча, з темними вусиками на верхній губі, з густим чоловічим голосом. Він був, навпаки, щуплявий, гостроносий, із голосом тонким і писклявим. Він працював директором гастроному. І одягав її у дублянки, шуби й різні модні чоботи, які вона носила у неробочий час. На роботу ж вона ходила у засмальцьованій чоловічій куртці, як знали всі пасажири дванадцятого маршруту. Вона працювала тролейбусним контролером і особливо полюбляла дванадцятий маршрут, бо ним їздили студенти. А для неї не було більшої в житті насолоди, як упіймати безбілетного студента чи студентку і громовим голосом просторікувати на весь тролейбус, збиткуючись із нещасного "зайця" і соромлячи його.
Для цього вона, мабуть, і пішла в контролери. Дуже любила вона принижувати людей.
Варвар Варварович був начебто тихий. Ніколи не підвищував голосу, не кричав, не лаявся. Але одного разу… Це було через день після кицьчиних іменин. Повіривши у людську доброту й ніжне ставлення до котів, бездомна "іменинниця" потягла з Варвариного підвіконня шматочок ковбаси. Вітя бачив, як, зустрівши кицьку на сходах, тихий Варвар Варварович так підфутболив її ногою, що вона перелетіла через поручні й упала з третього поверху на цементну підлогу.
Добре, що коти — живучий народ. Вітю трусило тоді, як у лихоманці.
І тепер, стоячи перед цими дверима, які Варвара зачинила безсоромно, без усякої подяки, він мало не плакав.
Ну нащо, нащо він дзвонив сюди? Нащо? Якби він знав… І прищепка ж, мабуть, не їхня…
Несподівано клацнув замок, і двері квартири навпроти розчинилися.
У дверях стояла Клава.
Вітя обернувся.
Клава на якусь мить застигла, потім, ураз щось зрозумівши, тихо ойкнула і заметалася, намагаючись затулити собою отвір. Потім ще раз ойкнула і зачинила двері…
Але Вітя встиг помітити — посередині порожньої, з голими стінами кімнати просто на підлозі у забрьоханих чоботях і брудному ватнику спав Клавин тато.
Двері були вже зачинені, а Вітя все ще бачив Клавині очі — великі, перелякані, не очі, а самий біль.
Клавин тато пив.
Ніде на роботі він довго не затримувався. Колись був майстром-бригадиром на автобазі, потім шофером, носієм на вокзалі, вантажником у гастрономі… А тепер, подейкують, копає могили на кладовищі.
І все-таки Клава любила свого тата. І нікому не дозволяла казати про нього зле. Навіть коли її мати, яка працювала на двох роботах, прибиральницею і вахтером, доведена до відчаю, щось знесилено кричала, Клава хапала її за руки і завжди говорила одне й те саме:
— Не треба! Не треба! Все одно він хороший. Все одно!..
А "хороший тато" лежав у брудній калюжі й не міг підвести голову…
Як Вітя жалів Клаву! Йому навіть було трошечки незручно перед нею, що оту нього такий гарний тато, а в неї…
IX
І знову Вітя летів на мітлі з Міс Таємницею у чистому безхмарному небі, й у грудях його солодко лоскотало. І від польоту, і від передчуття радості. Він побачить, він зараз побачить…
Внизу показалася земля — зелені левади, переліски, річка… На березі чепурненькі хатки, навколо них сади вишневі… Аж он посеред просторого двору гульбище дивовижне. Розстелений на землі величезний килим всуціль заставлено різними наїдками смачними, а навколо сидять кружка люди впереміш із дикими звірами та домашніми тваринами. І всі разом закусують і сміються, ґелґочуть, кожен по-своєму.
(Продовження на наступній сторінці)