Але й цього було досить, щоб Вітя встиг подумати: "Яка велика кімната! Я й не знав, що на горищі може бути така кімната". Вітя не раз ходив із бабусею Світланою на горище — і вішати білизну, і підставляти миски й каструлі, коли якось восени протік дах і на стелі у коридорі з'явилися мокрі плями. Ходили на горище через так званий чорний хід, на який вели з кухні оббиті залізом і замкнені на два величезні гачки та величезний скреготливий засув двері.
Сходи на горище були дерев'яні, але на початку кожної сходинки прибита вузька смужка заліза. По краях вони були темно-іржаві, а посередині вичовгані до білого блиску. Ці круті сходи із залізними смужками Вітя добре пам'ятав, бо часто спотикався на них, боляче б'ючи коліна. На горищі пахло цвіллю, трухлявиною й котами. Там завжди, навіть у найясніший сонячний день, був таємничий присмерк, і лише в золотих снопах сонячного проміння, що косо прорізали горище крізь вузькі, схожі на фортечні бійниці "слухові" вікна, блискотливо кружляли порошинки.
— Іди, іди сюди ближче, Вітю, — закивала йому з-за мольберта бабуся. — Іди подивись, тобі буде цікаво.
Вітя наблизився, обережно посуваючись, щоб не зачепити віолончель, зайшов за мольберт і глянув на картину.
Картина була якась дивовижна. Намальовано небо і в небі — мітла. Вище й нижче мітли літали пташки — ластівки, голуби, горобці, ворони. Десь далеко на обрії летів реактивний літак, залишаючи чітку смугу. І все. Землі видно не було, тільки блакитне небо, в лівому кутку ще схожа на баранця біла хмарка, і на всю картину — велика мітла, якою двірники замітають подвір'я.
— Подобається? — усміхнулася кумедна бабуся і, не чекаючи Вітиної відповіді, вмочила пензель у фарбу на палітрі й мазнула крильця голуба на картині. В ту ж мить дідусь торкнув смичком струни і, нахиливши голову, ледь помітно усміхнувся розтуленим беззубим ротом, наче сам здивувався глибоким чарівним звукам, що полинули з віолончелі.
І враз замахали крилами пташки на картині, й то вже була не картина, а живе небо, живі пташки і жива мітла, що летіла в небі й не падала.
Вітя відчув, як чиясь рука лягла йому на плече. Він звів очі. Поруч стояла таємнича незнайомка, яка привела його сюди. Звідки вона з'явилася, він не вгледів. Але був певен — у кімнаті до того часу її не було.
Взагалі, дивна річ, Вітя думав про неї лише тоді, коли бачив її. Коли ж вона зникала, він одразу забував про неї.
Вітя обернувся на бабусю і дідуся. Вони усміхалися йому підбадьорливо й лукаво.
Не встиг він отямитися, як таємнича незнайомка підхопила його на руки й посадила на мітлу. І сама сіла поруч. У Віті похололо в грудях од відчуття висоти. Й одразу засвистів у вухах вітер…
— Куди ми?
Але вона приклала палець до вуст:
— Тс!.. Не закудикуй…
VI
У перший клас Вітю привела, звісно, бабуся Світлана. Вона хвилювалася, мабуть, навіть більше, ніж онук. Хоча в нього від збентеження все розпливалося перед очима.
— Не хвилюйся, Зайчику мій, не хвилюйся. Все буде гаразд. Все буде гаразд, — повторювала вона, і губи в неї тремтіли.
Проте у той перший день хвилювалися всі. Навіть Боря Жабський і Алик Здоровега. Такий уже то був день. Перший раз у перший клас. Було чого хвилюватися.
Але на другий, на третій день уже не хвилювався ніхто. Вчителька Марія Іванівна була дуже привітна й симпатична, вміла дати раду їхньому братові-першокласнику, на уроках було цікаво, навіть весело, раз у раз лунав сміх.
І лише Вітя й бабуся Світлана продовжували чогось нервуватися. Бабуся всі уроки сиділа під школою, не йшла додому. А Вітя під час перерв самотньо стояв біля стіни й боявся, щоб хтось із хлопців не підійшов і не вдарив його. Не було у Віті навичок життя в колективі. Давалося взнаки домашнє бабусине виховання.
У перші ж дні почалося формування класу, як єдиного, так би мовити, колективу. Це сказала — Вітя чув — Марія Іванівна бабусі Світлані.
У лідери класу висунулися двоє — Боря Жабський і Алик Здоровега. Якийсь час терези вагалися і було ще неясно, хто з них переважить. Але потім Жабський ловкенько тицьнув Здоровегу кулачком у ніс, той скривився, заплакав — і Боря Жабський самочинно проскочив у лідери.
Як відомо, у першому класі вперше в житті набирає ваги прізвище людини.
Ще вчора ти був просто Вітя, просто Боря, просто Алик, просто Рая, Оля, Галочка, Володя… А сьогодні ти вже Нестеренко, Жабський, Здоровега, Фількіна, Петровська, Бойко, Барабаш…
У колективі досить швидко стає відомо, хто є хто. З'ясовується, наприклад, що Рая Фількіна — ябеда.
— Маріє Іванівно, а Здоровега смикнув мене за бантик.
Водночас з'ясовується, що Алик Здоровега не дуже вихований і не дуже добрий. А Володя Барабаш — плаксій. Варто його зачепити, як він уже в сльози. А Оля Петровська — базіка.
— Ой, ви знаєте… ви знаєте… а я… а мені… а мене…
А Володя Барабаш — видумляка. Все плете якісь небилиці, які начебто з ним трапилися.
А Ніна Ковбасюк, м'яко кажучи, "жадина-помадина". Он вона стоїть, одвернувшись у куток, і похапливо, одну за одною їсть цукерки, щоб ніхто не побачив і, чого доброго, не попросив.
Про Вітю якась певна думка не склалася. Стало тільки відомо, що він — Зайчик. Боря Жабський підслухав, як бабуся Світлана, провівши його в школу, поцілувала й сказала ніжно:
— Ну йди, йди, Зайчику мій…
Того ж дня на першій же перерві Жабський, пролітаючи стрімголов повз Вітю, закричав:
— Одскоч, Зайчику, бо на лапу наступлю!
А на великій перерві вже й Здоровега штовхнув його у дверях:
— Ну чого ти, Зайчику, плутаєшся тут! Ну…
І коли після уроків бабуся Світлана кинулась до нього у вестибюлі: "Зайчику мій любий!.." — Вітя почервонів і, вперше відчуваючи неприязнь до бабусиної ніжності, пробурмотів:
— Не називай мене більше так. Ніякий я не зайчик.
Але було запізно. У класі він уже на все своє шкільне життя став Зайчиком.
Звідки взявся той "зайчик"? Чи просто з маминої та бабусиної ніжності, з їхньої любові… Чи з тих маминих оповідей про його раннє дитинство.
Ще до школи Вітя часто просив маму, коли вона була вдома:
— Розкажи про те, як я був маленький…
Мама не була такою вигадницею, як бабуся Світлана і тато, не вміла розповідати таких казок, видумувати таких фантастичних пригод.
Але зате вона вміла з ніжністю розказувати, як Вітя був маленький. Як вона знайшла його в капусті.
— Ти лежав на капустяному листку маленький-маленький і гарненький-гарненький, як зайчик. Може, зайчик тебе й приніс. Бо як ти підріс, то страшенно любив хрумати сиру капусту. Ти ж і зараз любиш.
— Люблю, — кивав головою Вітя і пильно дивився на маму. — А… а як же… це ж було взимку… Мій же день народження в січні?
— Авжеж, — наче сама дивувалася мама. — Холодно було. Ти ж лежав у такій пухнастенькій сірій шубці… Заячій. Я ж і кажу…
— А тато? Тато тоді що?.. — питав Вітя.
— А тато… — Мама на мить затиналася. — А тато тоді теж був. Аякже… Ми з ним удвох тебе знайшли. Тато узяв тебе на руки, притулив до грудей і почав дихати, хукати на тебе, бо ти замерз… Отак: ху-ху-ху!..
І Вітя наче відчував на своїй щоці подих тата.
Йому часто потім снилося, як тато дихає на нього. Той подих був теплий, приємно-лоскотний і такий рідний.
Віті завжди подобалося, що мама й бабуся Світлана називають його зайчиком.
І от на тобі…
Життя складається з дрібниць. І доля людська теж залежить часом від незначних дрібниць.
Ну що, здавалося б, такого в тому імені — Зайчик? А для Віті стало воно визначальним у ставленні до нього хлопців із класу. Ні з ким він наче й не сварився, ніхто його не бив, не ображав особливо. Просто хлопці його не помічали, ніби в класі його й не було. З першого дня стало ясно, що він слабенький, кволий, що ні бігати, ні скакати, ні тим більше битися він не гараздий. Одним словом, Зайчик. Тож чого з ним мати справу?
Добре ставлення до нього з боку дівчаток завдавало Віті ще більших прикростей. Коли якась Рая Фількіна або Ніна Ковбасюк підходили й довірливо, як до "свого", схилялися й шепотіли: "Ох же той Жабський! Ох, Здоровега! їм аби тільки битися й гасати по коридору!" — Вітя червонів і не знав, куди подіти очі.
Одного разу, коли вони з бабусею Світланою поверталися після школи, Вітя раптом глибоко зітхнув і сказав:
— Ну коли вже приїде той тато!
Бабуся Світлана здригнулась і стала як укопана серед вулиці.
— Чого це ти? Що таке?.. Що сталося? — якось злякано спитала вона.
— Нічого… — знову зітхнув Вітя. — Просто… Чого він не їде?
— Ну, Зай… Ой! Ну ти ж, рибочко, знаєш, він у важливому відрядженні… Виконує, ти ж знаєш… Мама казала… Скоро приїде… мабуть, після Нового року…
— І торік казали — після Нового року, і зараз…
— Ну… ну, рибко моя, ну ти ж знаєш, він дуже гарний спеціаліст, він там так потрібен, його просять іще лишитися… Ну скоро вже, скоро… — голос у бабусі Світлани тремтів.
Вітя давно не бачив, щоб бабуся так хвилювалася. Навіть першого вересня…
(Продовження на наступній сторінці)