— Ні. Але ми вчора вночі дзвонили туди, і вона сказала…
— І ми ж твої цукерки взяли, — мовила Марія Іванівна. — Отже навіть не думай…
Дениско, згораючи від ніяковості, взяв коробку.
— Але ж… я ж… І та ж коробка була удвічі менша…
— Ну не будь ти таким… їй-богу!.. Ти ще й зважувати, може, будеш? — докірливо похитав головою дід Кирило.
"Молоток"!
Вона сказала— "Молоток"!
Це дід Кирило і Марія Іванівна не розуміють. А він, Дениско, прекрасно розуміє, що це значить.
Вона його похвалила!
Але хіба вона вже знає, що він виконав її прохання, про яке вона писала у записці? Звідки? Яким чином? Хто їй передав? Невже дід Кирило?.. Але ж Дениско ні слова йому не сказав…
…Коли ввечері прийшла з роботи мама і побачила на столі коробку цукерок, вона спершу дуже здивувалася. Дениско, червоніючи й ховаючи очі, все їй розповів. Вона дуже розвеселилася.
— Ну, синку! Вже й ти додому цукерки носиш. Хоч легше мені тепер буде. А то ви з татом весь час докоряєте… Та ти мене навіть перевершив. Я таких великих ніколи не одержувала. Ти диви! Просто чемодан, а не коробка! Ну, син!..
І так весело сміялася, що Дениско, який спершу ображено закопилив губу, нарешті і сам розвеселився.
Перед сном він довго дивився на карту, на оте місце в Середній Азії, де розташована Ферганська долина, де серед пустель, верблюдів, сонця і спеки живе зараз руденька дівчинка з голубими очима, яка наказала по телефону своїм прадіду й прабабі подарувати йому, Денискові, коробку цукерок. І так радісно було Денискові думати про неї, що він довго не міг заснути.
Вона стояла перед його очима, наче жива. От говорить по телефону, усміхається… От сидить на килимі, схрестивши ноги, і п’є чай з піали. От вона на верблюді — високо-високо, і руде її волосся так яскраво світиться, мов саме сонце…
— Залазь, Дениску, до мене, залазь. Тут так гарно! М’яко і все видно… — Вона простягає йому руку, він бере і відчуває, яка ніжна в неї рука. — Ти — молоток, Дениску!
То вже йому снилося.
То вже був сон…
18. ЩАСЛИВИЙ ЗБІГ ОБСТАВИН
Кажуть, біда не ходить одна.
Але й радість теж любить товариство.
І часто буває, що одна радість веде за собою іншу, а та ще іншу, а та ще… І вишнуровується те, що люди називають щасливий збіг обставин.
Це буває здебільшого після шерегу різних прикростей, невдач і неприємних подій.
Так уже любить жартувати примхлива доля.
Але люди помітили, — майже в кожного це буває.
От і в Дениска…
Мабуть, надто вже довго він скучав за татом, нудився в самотині, не мав, як то кажуть, позитивних емоцій.
І настав для нього отой щасливий збіг обставин.
Дениско збирався обідати, як несподівано прийшла мама. Радісна, збуджена і така гарна, що Дениско замилувався нею. Вона була не в щоденному коричневому платті, в якому ходила на роботу, а в святковому голубому з білим комірцем костюмчику, який Дениско з татом дуже любили.
І "хімію" таки недаремно вона робила…
Мама підхопила Дениска на руки, поцілувала й закружляла з ним по кімнаті.
— Дениску-у-у!.. З завтрашнього дня я працюю на новому місці! В лікарні нашого району. Я щойно звідти. Вже підписано наказ.
— Ура-а-а! — загукав Дениско.
Це значить — мама навіть на обід буде приходити додому (бо лікарня зовсім поряд — за півкварталу). І вранці не буде так поспішати, і з роботи приходитиме раніше, і не буде так втомлюватися… Починається нове щасливе життя.
Мама ще тримала Дениска на руках, як у двері подзвонили.
Мама опустила Дениска на підлогу, і вони удвох побігли одчиняти.
На площадці стояла Марія Іванівна… з листом у руках.
— От… будь ласка!.. Зараз поштарка розкладала внизу денну пошту… А я знаю, ви давно чекаєте…
— Ой! Спасибі! Спасибі вам, дорога моя!.. — Мама рвучко обняла Марію Іванівну й поцілувала її в щоку.
— Дякую! — вигукнув Дениско, перехопив листа і, сміючись, кинувся в кімнату.
— Ой! Ти куди? — вигукнула мама.
Марія Іванівна засміялася…
А потім вони сиділи, обнявшись, на тахті й читали татового листа.
"Любі мої, дорогі мої Оксана і Дениско!
Нарешті маю змогу одіслати вам листа. А то, чесне слово, не було аніякісінької можливості. Ні написати, ні, тим більше, одіслати. Експедиція наша, як ви знаєте, вела пошук у гірських районах Північного Уралу. Цілий місяць дряпалися ми по горах. Але недаремно. Можете привітати нас з великим успіхом. Ми знайшли родовища мінералів, де присутні РЗЕ (рідкоземельні елементи), лантаноїди. Пишу для Дениска, щоб він знав, що це таке. Це, синку, дуже важливі, дуже потрібні корисні копалини. Їх застосовують і в металургії, щоб виплавляти метали високої якості — сталь, чавун, алюмінієві та магнієві сплави. І в атомній техніці вони потрібні — для захисту від опромінення. І в медицині (це тобі мама може підтвердити) — для портативних рентгенустановок. І в сільському господарстві — як мікродобрива… Всього й не перелічити.
Вже саме слово "рідкоземельні" вказує про те, що зустрічаються вони дуже рідко, і тому кожне їхнє родовище надзвичайно важливе для нас.
А знайти родовище допомогла нам пригода досить-таки невесела. Один з наших робітників, Сергій, молодий хлопець, який мріє стати справжнім геологом, дуже запальний, але не дуже обережний, знехтував правилами безпеки і зірвався в ущелину. Це ще його й наше щастя, що схили були порослі кущами, він хапався за них і тому не розбився на смерть, а тільки поламав ноги й руки. Ми з Андрієм Омеляновичем спустилися в ущелину. І отам, в ущелині, рятуючи Сергія, й побачили гірський розлам.
Витягли Сергія. Андрій Омелянович та інші товариші транспортували потерпілого у найближчий населений пункт (а він був не дуже близький), бо і вертоліт викликати не можемо (то ж Сергій ніс рацію і з нею загуркотів у прірву, розбив ущент). І дельтамотоплан вийшов з ладу. Ну хоч плач, одне до одного… Словом, вся експедиція в повному складі мусила транспортувати бідолаху Сергія, по черзі нести його на руках. На місці лишили тільки мене. Спустився я назад в ущелину. І провів там кілька днів, поки не повернулися наші. Розвідував, досліджував, шукав… Іноді, особливо у дощові ночі, бувало трохи сумно й самотньо. І рятували мене тільки думки про вас, мої дорогі й любі…
Але все це вже позаду.
Скоро побачимося.
Обіймаю і цілую вас міцно.
Ваш Геолог".
— "Позаду"! — шморгнула носом і притулила руку до очей мама. — Як він там в ущелині був… один… Уночі… у негоду… Це ж умерти можна!.. "Трохи сумно й самотньо"… Добре мені "трохи!"
Раз він пише "трохи", я собі уявляю, що там було. Бідненький!..
Мама заплакала.
— Мамо! — Дениско не міг бачити маминих сліз. — Все ж уже позаду. Ну чого ти!
— І все ота гарячка, оте нехтування правилами безпеки! Я б того Сергія!..
— Він же й так розбився. Ти ж лікар…
— Та, звичайно, бідний той Сергій. То я просто…
— І завдяки йому відкриття зробили… Не плач, мамо!
— Я не плачу. То я од радості…
19. ЩЕ ЛИСТИ
Денискові так незвично було снідати разом з мамою у будній день! Раніше вони снідали разом лише у вихідні.
Коли мама пішла на роботу, Дениско сів перечитувати татового листа.
Тричі підряд перечитав. Але йому треба було ще з кимось поговорити про тата.
Ну, з ким же йому поговорити, як не з сьомою квартирою!
Він набрав номер.
Трубку взяв дід Кирило.
— Алло! Я слухаю!
— Доброго ранку! Це Дениско.
— А-а… Здоров-здоров! Як живеш?
— Сьогодні добре живу! Бо вчора одержав листа від тата.
— Я знаю. Мені Марія Іванівна говорила. Поздоровляю. Сподіваюся, все гаразд?
— Можна, я до вас зараз зайду? Бо по телефону…
— Заходь, звичайно. Тільки почекай трохи, поки я дошкандибаю відчинити.
…Дениско читав уголос татового листа, а дід Кирило, наставивши праве вухо (воно в нього краще чуло), уважно слухав.
Коли Дениско закінчив, дід Кирило кахикнув і сказав:
— Молодець у тебе тато! Геройський, видать, хлопець.
Дениско зашарівся від радості, від гордості за тата.
— Геологи — то, вважай, піонери — перші, з кого починається наше господарство, промисловість наша і взагалі цивілізація. Знайдуть вони руду — буде метал, будуть машини. Знайдуть нафту — буде бензин, щоб ті машини рухалися, їхали. Знайдуть вугілля — буде чим топити теплоелектростанції. Значить, буде електрика, енергетика, одним словом. І для сільського господарства мінеральні добрива геологи знаходять. Дуже потрібний твій тато нашому народові, нашій державі.
— А ваша… а ваша вся сім’я яка потрібна! Ого-го! — вигукнув Дениско.
— Правильно! І наша. І всі інші сім’ї… Слухай, а хочеш, я тобі теж деякі листи почитаю. Якраз на цю тему.
— Які листи? — у Дениска тенькнуло серце у раптовому передчутті.
(Продовження на наступній сторінці)