— Ну, розумієш, уже кілька днів… так вийшло… А позавчора вона раптом сказала: "Передайте, щоб він зайшов у палату. Я його хочу бачити". І заплакала… Я вчора навіть не поніс… І сьогодні…
— Ти?! Ти носив їй передачі?! І вона думала, що це я?!
— Так вийшло… — Дениско почервонів. — Якщо вона тебе не побачить, вона більше не прийме… Розумієш? Я тебе прошу, поїдьмо зараз!
— Зараз? — Ігор розгубився. — Прямо — зараз?
— Авжеж. Відкладати не можна. От передача! — Дениско підняв пакет.
— Але… Зараз же прийде мама. Вона… І вона взагалі не дозволяє…
— На добрі вчинки хіба питають дозволу? А якщо… а якщо твоя бабуся… як ти тоді житимеш?
— Що?.. Вона справді дуже хвора?
— Моя мама лікар.
Ігор вагався.
Дениско зрозумів, що дорога кожна хвилина. Якщо раптом зараз у двір зайде Ігорева мама — все пропало.
Він схопив Ігоря за руку.
— Ходімо! Швидше! Швидше!
Ігор трошки начебто опирався, але більше для годиться. Він уже, видно, вирішив піти. Але він був з тих, хто нічого не вирішує сам. Хто пливе за течією і підкоряється чужій волі.
Та враз Ігор уперся і став.
— У… у мене нема грошей… на дорогу. — Він одвів очі вбік.
— У мене є. Не хвилюйся. От! Бачиш! — Дениско витяг з кишені руку і побряжчав монетками.
— І передача… Це ж не наша…
— Нічого. Потім оддасте.
Коли вони їхали в тролейбусі, Ігор раптом глянув у вікно і зойкнув:
— Ой! Мама!
Дениско подивився і побачив дуже гарну жінку у білому джинсовому костюмі, що швидко йшла вулицею, тримаючи у руках великий картатий поліетиленовий пакет з написом: "Таті".
Ігор взявся рукою за щоку і прошепотів:
— Що тепер буде-е!
— Нічого не буде. Ти ж мужчина.
— Вона у міліцію заявить. Я ще ніколи не пропадав.
— Ти повернешся додому швидше, ніж міліція натрапить на твій слід.
Коли вони вже їхали у метро, Ігор спитав:
— Твоя мама працює у тій лікарні?
— Ще ні. Але хоче. Ми недавно переїхали.
— А як же… чому? — Ігор здивовано подивився на Дениска. Дениско махнув рукою.
— Довго розповідати, та й ти не повіриш. А я й сам не все знаю. Мені написали записку, що треба допомогти.
— Хто?
— Одна людина… А твої батьки хто?
— Тато — заступник директора хлібозаводу. Мама працює в "Інтуристі".
"З інтуристами, мабуть, лагідна, ввічлива… — подумав Дениско. — Та й тато на роботі, певно, дає собі раду".
Недобрі почуття до цієї родини, до цього пещеного хлопчика знову ворухнулися в його душі. Але Дениско стримався, не сказав нічого.
У лікарні, як тоді, перший раз, передпокій був безлюдний. І, як тоді, чергувала сивенька нянечка.
Вона одразу впізнала Дениска.
— О! Нарешті! — радісно вигукнула вона. — Знову запізнюєшся?.. — потім враз нахмурила брови. — А бабуся так чекає! І вчора… І сьогодні… Що ж ти з нею робиш? Чого ти втік? Хіба їй можна хвилюватися?
Дениско сунув кульки з передачею Ігореві в руки. Той покірно взяв.
— Будь ласка!.. Пропустіть його!.. Розумієте… — Дениско поспішав сказати все, поки нянечка не перебила. — Вони тільки вчора приїхали з Алушти. І нічого не знали. І я… я ж…
— А-а, — усміхнулася нянечка. — Так ти підміняв?! Ну, молодець, раз так. Молодець! Справжній друг! — Вона повернулась до Ігоря. — Біжи! Хоч і порушую, та… З лікувальною метою можна… По коридору ліворуч, треті двері. На ось халат!
Нянечка сама накинула на плечі розгубленого Ігоря білий халат, і він, підмітаючи тим халатом підлогу, пішов по коридору.
Нянечка була симпатична й привітна, але розмовляти зараз з нею, відповідати на її запитання Дениско просто не міг. І тому, не давши їй опам’ятатися, він сказав: "До побачення!" — і вискочив з лікарні.
Він не знав, що йому робити.
З одного боку, після зустрічі з бабусею Ігор навряд чи захоче бачитися з Дениском. Не той буде, мабуть, настрій, щоб з кимось бачитися, тим більше з Дениском, який мимохіть видавав себе за нього. І взагалі зараз лізти в очі не дуже зручно — наче напрошуватися на подяку.
З другого боку, Дениско відчував себе відповідальним за Ігоря. Затяг його на протилежний кінець міста. Та ще й грошей у нього на дорогу нема. "Ех! Треба було сунути йому у кишеню хоч двадцять копійок. Не додумався".
Отже, мабуть, треба таки почекати.
Ігор не з’являвся досить довго, хвилин двадцять, а то й півгодини.
"Ну, значить, усе гаразд. Значить, порозумілися вони з бабусею. От і добре! От і прекрасно!"
Дениско стояв біля кіоска "Союздруку", знічев’я розглядаючи крізь скло обкладинки журналів, і пропустив мить, коли Ігор вискочив з лікарні. Він помітив його вже тоді, коли Ігор, заплаканий, червоний, пробігав повз кіоск до автобусної зупинки..
Саме в цей час підійшов автобус, Ігор ускочив, і Дениско не встиг опам’ятатися, як автобус уже від’їхав.
"Як же він без грошей?" — тільки подумав Дениско.
Але було вже пізно.
15. КІНОЕКСПЕДИЦІЯ
Події, пов’язані з бабусею Івашенко та її онуком, трохи віддалили Дениска від діда Кирила, Марії Іванівни і квартири номер сім. Та й те, що дід Кирило і Марія Іванівна явно говорили йому неправду, коли він питав про Діда Мороза, ускладнило його стосунки з ними.
"Мабуть, я їм нецікавий і непотрібний, раз вони кажуть мені неправду…" — думав він.
І коли раптом у вівторок, на другий день після тієї пригоди з Ігорем, дід Кирило гукнув йому з балкона: "Агов! Дениску! А зайди до мене на хвилинку!" — він щиро зрадів.
І одразу побіг нагору.
Двері одчинив сам дід Кирило. Марії Іванівни не було.
Дід Кирило був не в домашньому вбранні, як завжди, а у вишиваній сорочці і напрасованих штанях. На ногах не шльопанці, а черевики.
Дениско здивувався.
— Слухай! Така справа… — Дід Кирило був чимось схвильований, — Ти ж зараз, бачу, гуляєш… Не зайнятий… Міг би мені помогти?
— Авжеж! — вигукнув Дениско. — Нема питань! А що треба?
— Та… Хочу піти у справах… А моя Марія Іванівна мене самого нікуди не пускає. По-перше, мої ноги… По-друге, — голова… Хитає мене, розумієш… Ну, не так, щоб зовсім, але похитує. Ангіоспазм називається. Атеросклероз, одним словом. Що ти хочеш? Вісімдесят — не вісім і навіть не п’ятдесят вісім…
— То не йдіть, може! — махнув рукою Дениско.
— Е-е… Ні! Треба йти. Обов’язково! Така справа, що не можна… Про хліб ідеться, розумієш… А хліб — це святе діло!.. Сьогодні вранці у Марії Іванівни в хлібному магазині був конфлікт. Спитала вона продавщицю, чому нема свіжого хліба і чому буханці з полиць на підлогу падають прямо покупцям під ноги. А продавщиця її так облаяла, що хоч хрестись та тікай. Не вміє моя Марія Іванівна за себе постояти. Плакати може, а от щоб лаятися — ніколи… Якби не хліба торкалося, я б, може… А хлібові я все життя присвятив… І бачити, як його ногами топчуть, трохи у футбол ним не грають… ні!
Дениско раптом згадав, як ганяв Пірат Вася ногою оту зачерствілу цілушку. І як він, Дениско, зопалу підфутболював її.
Дениско опустив очі… Зашарівся. Та дід Кирило не помітив цього. Чи вдав, що не помітив.
— Хочу я подивитися в очі тій продавщиці, що найціннішим на землі продуктом, хлібом святим, отак торгує… Підеш зі мною?
— Піду. Звичайно, — кивнув Дениско.
— Ти не бійся, я падати не буду. Просто щоб Марії Іванівні спокійніше. Ми їй зараз записку напишемо. — Дід Кирило почав розмашисто писати олівцем на аркуші паперу: "Ми з Дениском пішли у справах. Не хвилюйся. Все буде гаразд". — О! І підпишемося: "Кирило". А тепер ти. — Він простягнув олівець Денискові.
— Та ви що? Для чого?
— Треба! Щоб бачила твою руку. Що я справді не сам-таки пішов.
І Дениско великими літерами вивів своє ім’я.
Дід Кирило натягнув піджак, на лацкані якого було два ряди орденських планок (Дениско одразу звернув на це увагу). Потім зняв з шафи довгасту коробку, вийняв з неї плаский апарат з ручкою.
— А це що? — поцікавився Дениско.
— Кінозйомка. Я ж іще й кінолюбитель. Документаліст. А ти думав! Дуже інтересна річ. Фіксує життя в рухові. В мене є такі сюжети… Я тобі колись покажу… І ти знаєш, погані люди цієї штуки страшенно бояться. І я іноді використовую… — дід Кирило підморгнув Денискові.— 3 виховавчою метою!.. Якось один бюрократ трохи мене не побив. Хотів одібрати. Та я не дав. Тут ти мені теж у пригоді станеш. Як почнуть одбирати, я апарат тобі, ти ноги на плечі і — ходу! Бо я бігати зараз не мастак… Ну, то я жартую… Думаю, до цього не дійде. Ходімо швидше, поки Марія Іванівна не з’явилася. Бо ще пригальмує наш похід.
Вони спустилися ліфтом униз і вийшли на вулицю.
(Продовження на наступній сторінці)