— А я — журавлик.
— Дуже пррриємно, — вищирився-усміхнувся Грай.
— А… скажіть, ви справді злий, як отам написано? У вас таке симпатичне обличчя… Просто не віриться.
— І пррравильно, — собака озирнувся на всі боки, потім схилився, приставив до морди лапу і прошепотів: — Зовсім я не злий. Тсс! Тільки це секрет. То моя хазяйка написала, щоб усі боялися. Щоб ніхто у садок не лазив, вишень-черешень не рвав. Хазяйка їх у Київ на базар возить. Кожна вишенька в неї порахована, кожне яблучко пронумероване. Цілий день, цілу ніч примушує мене гавкати, всіх лякати. Набридло вже, просто страх. А їсти не дає,— Грай шморгнув носом і одвернувся, ховаючи сльози.
— Чого ж ви їй служите? Втекли б!
— Еге! Так ланцюг же! Хіба втечеш! На замок ланцюг замкнено, бачиш. А ключ у хазяйки.
— Стривайте, а що, як я спробую дзьобом, — підбіг журавлик до замка, дзьоб свій у щілину для замка встромив, туди-сюди круть-верть. Раптом щось усередині замка клацнуло, і замок відімкнувся.
— Тю! — здивувався Грай, ще не вірячи, що він вільний. Потім став на рівні ноги, обтрусився, наче струшуючи з себе тягар неволі, і весело заметляв хвостом:
— Ой, спасибі тобі, журавлику! Ой, спасибі! Це ж просто здоррово. Тепер я втечу на вигін до пастушків, буду їм допомагати пасти коней. Це я страшенно люблю. Я вільний! Я вільний! Гав-гав! Урра! Гав-гав! Урра! Хай живе свобода!
— Тільки у мене буде до вас одне прохання, — тихо сказав журавлик.
— Прроси, що хочеш! Все для тебе зрроблю!
— Кажуть, вчора увечері племінник вашої хазяйки впіймав і посадив у клітку чижика Ціві-Тівіка. Це мій друг. Його треба випустити на волю. Поможіть мені, дуже вас прошу.
— Ех-хе-хе! — важко зітхнув Грай і опустив голову. — Оцього, дрруже, не можу я зробити. Сьогодні вдосвіта моя хазяйка і її племінник двієчник Валерка поїхали в Київ. Кислячиха яблука на базар повезла, а племінник додому поїхав. Він у Києві живе. Сюди в гості приїздив. І точно — була у нього в руках клітка, — Грай знову зітхнув. — Забрав він чижика в Київ.
— А де, де Київ?
— Ех-хе-хе!.. Далеко звідси Київ. Туди тобі не добігти. У Київ машиною треба їхати.
— Що ж робити? — в розпачі спитав журавлик. — Невже Ціві-Тівік навіки в неволю потрапив? Невже не можна його врятувати?
— Гірше за все на світі неволя. Хто-хто, а я добре це знаю. Ти мене визволив, тепер я чижика визволити спробую. Не побіжу я на вигін до пастушків, а побіжу я у Київ.
— І я, і я з вами! — вигукнув журавлик.
— Ні! — заперечно похитав головою Грай. — Тобі не можна. Дуже ти ще малий. Навіть літати не вмієш. А дорога далека й небезпечна. У Києві такий рух, вулицю перейти страшно: так і дивись під колеса втрапиш. Ні, тобі не можна. Ну, ходімо! Ти до себе на болото, а я в Київ.
Пролізли вони під ворітьми, вийшли на вулицю.
— Стривайте! — раптом сказав журавлик. — Я зараз.
Повернувся він у двір, де біля призьби стояло цеберко
з блакитною фарбою (хазяйка, видно, підмурок фарбувала), вмочив свого довгого дзьоба у фарбу, підбіг до хвіртки, де була табличка "У дворі злий собака", закреслив слово "собака" і написав "хазяйка".
— Пррравильно! — вищирився-засміявся Грай. — "У дворі злий хазяйка". Хоч і не дуже грамотно, але правильно. Спасибі! Ну, бувай здоровий, журавлику! Може, ще й побачимося. Постараюсь визволити твого друга, якщо зможу. Прррощай! Гав-гав!
І, махнувши на прощання хвостом, Грай побіг по дорозі.
РОЗДІЛ IV
Журавлик журиться. Професор Кваквакум задоволений.
Мисливці. Несподіване рішення. "Їду в Київ!"
Журавлик щодня бігав у вільшаний гайок подивитися — може, прилетів уже Ціві-Тівік, може, визволив його вже з неволі Грай.
Але вільшаний гай зустрічав журавлика лише тихим журливим шелестом листя.
Дуже сумував журавлик. Не було дня, щоб не думав він про свого друга: як він там у неволі, чи живий, чи здоровий. І про Грая думав, — може, загинув добрий собака десь під машиною у Києві. І відчував себе винним, — то ж через нього подався Грай у далекі мандри.
Тільки тепер відчув журавлик, що таке справжня журба.
І треба ж, щоб саме у цей час зустрів він професора Кваквакума.
— Журишся? А що я казав! Так тобі й треба! Ква! Ква! Кум! — задоволено сказав Жабурин Жабуринович, розтягаючи в усмішці свого величезного рота. — То ж бо й воно. Кожен мусить робити те, що він мусить робити. Сонце мусить світити, дерева мусять зеленіти, комарі мусять дзижчати, жаби мусять ковтати комарів. А журавлі мусять журитися і приносити сльози й печаль. Так було, так є і так буде. Бо так записано у Книзі Джерел. Це великий закон життя.
— А от хіба можна ловити чижиків і садовити у клітку? — вигукнув журавлик.
— Можна! — квакнув професор.
— Але чому? Це ж несправедливо!
— Бо так записано у Книзі Джерел.
— Це ж неправильно!
— Мовчи! Дурний ти ще заперечувати те, що записано у Книзі Джерел. Я думав, що ти вже схаменувся, зрозумів, але бачу, що ні. Ще булькають у твоїй голові якісь дурні думки. Доля покарає тебе за них. Доля завжди карає тих, хто не погоджується. Так записано у Книзі Джерел, — професор поправив на носі золоті окуляри й пірнув у воду.
— Все одно! Неправильно це! — вперто прошепотів журавлик.
…Минали дні за днями.
Журавлик уже вбився у пір'я, от-от, як то кажуть, на крило стане, тобто навчиться літати, а чижик Ціві-Тівік усе не повертався.
Одного разу надвечір на болото прилетіла сорока Скрекекулія і зняла страшенний гвалт:
Скре-ке-ке!
Скре-ке-ке!
Ой, нещастя яке!
Караул!
Скре-ке-кул!
Ой, боже!
Ой, боже!
Рятуйся, хто може!
Мисливці з Києва машинами приїхали. Ой, що буде!
Що буде! Рятуйтесь!
Все болото перепудилося. Всі поховалися, принишкли. І качечки-крячечки, і крижаки-парубки, і пірникози, і лиски, і навіть сам президент болота Бусол Лелекович Чорногуз.
Сидять, чекають.
Довго чекали. Вже й смеркло. А пострілів не чуть.
З берега від старої верби, де отаборилися мисливці, потягло димом, а згодом запахом польової каші-кулеші. А ще згодом долинула пісня:
Чуєш, брате мій,
Товаришу мій,
Відлітають сизим шнуром
Журавлі у вирій.
Чути: "Кру, кру, кру,
В чужині умру,
Заки море перелечу,
Крилонька зітру,
Крилонька зітру.
Кру, кру, кру…"
І так розчулено, так журно виводили мисливці ту пісню, що в журавлика аж серце тьохкало.
Мисливці співали всю ніч. Багато гарних пісень співали і чимало з них було про журавлів.
Може, через це відчув наш журавлик до мисливців симпатію і довіру. Мабуть, вони були гарні і добрі хлопці, ті мисливці. І не стріляють, бач, і хороших пісень співають.
І раптом журавлик подумав: "А що, як поїхати з ними в Київ. І спробувати самому розшукати чижика. Чого боятися? Я ж уже підріс, у пір'я вбився, от-от літати почну".
З цією думкою журавлик і заснув. А прокинувся уже з твердим рішенням будь-що поїхати в Київ. "Заберусь у багажник і поїду. А як і побачать, не вб'ють же вони мене. Не схожі вони на вбивць. Поїду і все. Треба ж Ціві-Тівіка рятувати? Треба". Тепер, коли він підріс, тато й мама вже менше опікувалися ним, дозволяли самому всюди бігати, їжу шукати. От і зараз, як він прокинувся, їх уже в гнізді не було, полетіли кудись у своїх справах.
Журавлик нашкрябав дзьобом на лататті записку:
"Тату і мамо! Не хвилюйтесь. Я поїхав у Київ виручати з біди свого друга чижика, він сидить там у клітці. Не журіться. Як тільки врятую друга — приїду.
Цілую.
Ваш син".
І побіг до старої верби, де отаборилися мисливці.
Мисливці солодко спали після безсонної ночі.
Під вербою поряд з машинами стояли дві невеликі брезентові палатки, з яких стирчало чотири пари голих п'яток — три здоровенних і одна менша. Крім того просто на землі лежало кілька спальних мішків, з яких витикалися скуйовджені мисливські голови. А з одного мішка витикалася не лише голова, а й півтулуба до пояса. Мисливець був такий здоровенний, що у спальному мішку вміщалася тільки нижня його половина.
Здоровило лежав на спині, розкинувши руки, і усміхався уві сні, — мабуть, йому снилося щось веселе.
Журавлику одразу сподобався цей мисливець. Людина з такою усмішкою не могла бути лихою.
"Їм можна довіритися. Не буду від них ховатися", — вирішив журавлик. І така його враз охопила нетерплячка — швидше їхати в Київ визволяти друга чижика, що аж у дзьобі засвербіло.
"Треба їх будити. Хай уже їдуть".
— Курли! Курли! Здоровенькі були! Вставайте! День надворі! Прокидайтеся! — закричав журавлик.
Але голос у нього був ще такий тонкий, а сон у мисливців був такий міцний і здоровий, що вони й вухом не повели.
Тоді журавлик взяв у дзьоб суху травинку і, схилившись до здорованя, полоскотав йому у носі. Мисливець кумедно скривився, покрутив носом і махнув рукою — думав, що муха. Журавлик знову полоскотав. Мисливець знову махнув рукою і на цей раз так енергійно, що трохи не збив журавлика з ніг.
(Продовження на наступній сторінці)