І на якийсь час ми з тобою, мабуть, знепритомніли.
А коли отямилися, бачу — лежимо ми, Жоро, на голому холодному камінні перед входом у якусь печеру. Навкруги непролазні чудернацькі хащі з гігантських папоротей, ліан і ще чогось незбагненного. На нас — ні штанів, ні сорочок, ні черевиків. Якісь благенькі звірячі шкури. Ноги босі. Себе я не бачу, а ти замурзаний, як порося. І патлатий, скуйовджений, нестрижений. Одне слово, дикун. Первісна людина.
— Жоро! — з жахом кажу я. — Жоро!.. Що ж це сталося?!
Ти хоч і блідий як стіна, але самовладання не втратив (молодець!), кажеш:
— А що? Катастрофа! Не бачиш? Всесвітня! Догралися!..
— Що-що? — не хочу вірити я. — Припини! Це несерйозно!
— Серйозно, — зітхаєш ти, — на жаль, до печерного життя повернулися. На мільйони років тому. У доісторичний час.
— Ой! Що ж це буде?
— Не знаю, — знизуєш ти плечима.
— Ну й хащі! — роззираюсь я навкруги на всі оті папороті, ліани, плавуни чудернацькі. — О! — кажу. — Пізнаєш?
Подивився ти на гіллясту рослину з розетками видовженого листя:
— Ага!.. Шиверекія подільська з нашої альпійської гірки. Релікт третинного часу. Тільки гігантська. Доісторична.
Зітхнули ми обидва.
— Що ж це ми — тільки удвох із тобою тепер на всій планеті? — розгублено кажу я. — А… а люди?
— Гм, — насупив ти брови. — Люди не люди, а гоміноїди якісь мусять бути. Спершу ж були рамапітеки, перші з приматів, що жили п'ятнадцять мільйонів років тому, потім австралопітеки, потім архантропи, тобто мавполюди, а тоді вже палеоантропи, тобто перші люди. Хто ж його зна, в який точно період ми втрапили. Хоч би не в той, коли жили гігантопітеки й мегантропи — сучасники архантропів, а може, й перших людей. Бо то дуже агресивний народ. Ворогували з першими людьми і навіть полювали на них за допомогою кам'яних знарядь.
— Ану тебе! — кажу я. — Ще бракує, щоб нами одразу поснідав якийсь гігантопітек… — я зітхнув. — А їсти, між іншим, хочеться страх!
— І мені, — кажеш ти.
— Оце б, — кажу, — зараз яєчню з ковбасою. Або котлетку. І кави з молоком.
— Забудь, — кажеш ти. — На мільйони років забудь. Про все печене-варене і не думай навіть. Без вогню живемо. Тільки як гриба якогось їстівного або ягоду знайдемо — те й наше. А сире м'ясо…
— Тс! — перебив я тебе раптом. Замовкли ми, прислухалися.
Бо з хащі почулися якісь звуки, схожі на звіряче рикання.
— Жоро, що це? — пошепки питаю я.
— Не знаю. Звірюка якась, здається.
— А що, як… шаблезубий тигр? — самими губами шепочу я. — Або печерний ведмідь. Їм вогню не треба. Вони м'ясо сире їдять.
— Припини, — шепочеш ти, — паніку. Вони таке м'ясо, як ти, в рота не візьмуть. У них смак хороший.
Рикання начебто припинилося. Але серце все одно теленькає.
— Жоро, — кажу я. — А нащо нам ця печера? Чого ми тут сидимо? Щоб справді печерного ведмедя дочекатися? Полізьмо краще на дерево. Хоч роздивимося, що і як. Куди ми потрапили, що за місцевість…
— Полізьмо, — кажеш ти. — Тим більше, що люди в той час частіше по деревах лазили, ніж по землі ходили.
І ми подряпалися з тобою на густий-прегустий чи то баобаб, чи то банан, чи хто його зна що, словом, на якесь дивовижне, може, й зовсім не відоме науці допотопне палеозойське дерево.
Дошкрябалися до гілляки, поряд із якою у товстелезному стовбурі дерева було величезне дупло.
Раптом у дуплі щось заворушилося й відчайдушно заверещало-заплакало.
Ми так і вклякли від несподіванки.
— Уа! Уа! Уа! — линуло з дупла. Немовля.
Двох думок бути не могло. Вусі часи й епохи в усіх народів в усіх кінцях землі немовлята кричали й кричать однаково.
Зазирнули ми в дупло. Так і є.
У купі зеленого мотлоху — чи то листя, чи то доісторичної трави — лежало, дриґало ніжками й плакало кумедне кучеряве немовля. Чи то австралопітек, чи то архантроп — хто його зна.
— Бач! Лаявся, лаявся — долаявся! — кажеш ти. — Прародича нашого збудив. Як його тепер укоськати!
— Укоськаємо, — впевнено кажу я й починаю аакати, як це завжди усі роблять, заколисуючи немовлят. — Аа-аа-аа-а!.. Аа-аа-аа-а!
А тоді ще й колискову затягнув, яку мені колись у дитинстві мати співала:
Коте сірий, коте білий,
Коте волохатий.
Не ходи ти коло хати,
А йди, коте, ночувати,
Дитя мале колихати.
Бодай спало, не плакало,
Бодай росло, не боліло
І серденько не щеміло…
У кісточки — ростушечки,
А в серденько — здоров'ячко.
Проте немовля на колискову мою аніякісінької уваги. Кричить.
— Що ти йому про котів? — кажеш ти. — У них же котів іще нема. Давай іншої.
Баю, баю, баю,
Не лягай скраю,
Бо скраєчку упадеш,
Собі носа розіб'єш.
Цить, не плач,
Спечем калач.
Медом помажем,
Тобі покажем,
А самі з'їмо.
Але й ця, бачу, ніякого впливу не робить. Я знову:
А-а, люлі-люлі!
Чужим дітям дулі,
А Івасю калачі,
Щоби спав він уночі.
Та немовля кричить-розривається. Більше колискових я не знав.
— Ой Лесику, — кажеш ти. — Ой, здається мені, зараз прибіжать його допотопні батьки й поодривають нам голови. Не могли вони таку малу дитину надовго кинути. Давай краще чкурнемо звідси.
Зітхнув я. Була в твоїх словах правда. Та оргвисновків, як каже наш староста Стьопа Чичибабін, зробити ми вже не встигли. Тільки ото я зітхнув, як раптом над нами почулося грізне "вау-вау!" — і здоровенне лаписько вистромилося з-за стовбура та схопило мене за руку. В ту ж мить таке саме лаписько опустилося десь ізгори й схопило за руку тебе.
І наді мною схилилося страшнюче бородате обличчя (тато!), а над тобою таке ж саме страшнюче безбороде (мама!). Маленькі лоби. Надбрівні дуги, під якими глибоко посаджені хижі очі. Широкі ніздрюваті носи. І квадратні щелепи.
Ух! Аж зараз пересмикуюсь, як згадаю.
— Риу-риу! — гарикнув просто мені в обличчя дикий тато.
— Шеу-шеу! — прошипіла тобі дика мама.
У першу мить мову нам одібрало. Не могли ми й слова промовити.
А потім — треба ж рятуватися. Бо ще мить і…
— Вибачте! — пробелькотів я. — По-овірте, ми ж… нічого по-оганого не той… не зробили…
— Чесне слово! — пробелькотів ти.
Але, мабуть, нашої мови вони не розуміли. Бо тато повторив: "Риу-риу!", а мама: "Шеу-шеу!", й обоє грізно вишкірилися. Не знаю, що сталося б далі… Але нас виручило дике немовля. Воно так могутньо закричало, що тато з мамою враз перезирнулися, відпустили нас і кинулися до нього.
Ми не барилися.
Шугонули вниз і кинулися навтікача. Бігти було важко, бо доісторична трава була густа, висока й колюча. Але коли вам загрожує небезпека й ви тікаєте, то думати про те, щоб бігти було зручно й приємно, не доводиться.
Коли ми вже зовсім захекались і відчули, що погоні нема, то спинилися й сіли перепочити під кущем якоїсь гігантської папороті.
— Ну-у!.. — кажу я. — Страшні люди! Ще трохи, й він одірвав би мені кінцівки. Кулачисько бачив? Більший за твою голову. Як добрячий кавун. Мабуть, гігантопітек.
— Чого там страшні, — кажеш ти. — Звичайні батьки, які люблять і оберігають свою дитину. Гадаєш, якби на тебе хтось нападав, твої тато з мамою спокійно дивилися б?
— Та ми хіба нападали?
— А звідки їм знати? Стоять якихось двоє голодранців над дитиною і щось незрозуміле співають. Ти ж чув, у них кажуть: "вау-вау", "риу-риу", "шеу-шеу"… А ти — "люлі-люлі, чужим дітям дулі…" Хто тебе зна, що в тебе на думці.
— Та-ак, — зітхнув я. — Але обідрані вони все-таки… жах! І квартирне питання… Жити в дуплі, прямо скажемо… А дитина? Ні пелюшок, ні повзунків, ні підгузничків. Казна-що!
— А звідки ти знаєш, що таке повзунки й підгузнички? — спитав раптом у цьому місці Жора. — Я, наприклад, не знаю. Бо своїх немовлячих років не пам'ятаю, а після мене в нас у сім'ї немовлят не було. Та й у вас, по-моєму, теж.
Лесик почервонів:
— А що таке? Що таке? Обов'язково треба, щоб… Подумаєш, велике знання! Ха!
Але очі в нього були такі, як на уроці, коли він викручувався, не знаючи відповіді й водночас уникаючи двійки.
— Ой, Лесику, щось ти крутиш! — сказав Жора.
Розділ VI,
у якому розповідається про Лесикову таємницю
Ви не забули, хто така Леся Чорнобривець?
Так-так, ота сама Лесикова й Жорина однокласниця, через яку в Лесикових грудях тьохкав соловейко, а в Жори холов кінчик носа.
(Продовження на наступній сторінці)