І що воно за такий хитрющий закон, що все розумне, яке можна було сказати у певну мить, спливає на думку не в ту мить, а значно пізніше, коли миті вже нема і говорити вже пізно.
Назавтра Лесик підбіг до Лесі й тільки-но розтулив рота, щоб спитати про маму, про Тарасика, як наштовхнувся на Лесин погляд: "Мовчи!" Неподалік од Лесі стояла Аллочка Петриківська і Ніна Слободян, які могли почути. Лесик зрозумів, що Леся не хоче, аби у класі щось знали.
Він кумедно-швидко стулив рота й усміхнувся.
Вона теж усміхнулась і сказала:
— Привіт!
І він сказав:
— Привіт!
Так народилася їхня таємниця.
Іноді те, про що люди мовчать, значно промовистіше за те, про що вони говорять.
І незважаючи на те, що по всьому було видно — сьогодні з Лесикової допомоги нічого не вийде і з відвідин Лесиної домівки таким чином теж, гумор у хлопця був чудовий.
Як же це прекрасно — мати спільну таємницю з тією, хто тобі подобається! Раз у раз перезиратися з нею і поглядом промовляти: "Не бійсь! Усе гаразд! Я — могила! Не скажу. Нікому-нікому! Навіть мамі рідній, навіть найближчому другові Жорі Комп'ютеру. Клянусь! Можеш бути спокійна…" А вона розуміюче опускає очі. І знову ти на неї — зирк-зирк. А вона — блим! — і одводить очі. І поглядом: "Ну що ти! Ну припини!.." А ти знов… І вона знов…
Як це чудово!
Лесик повсякчас усміхався. Він просто не міг втриматися. Нарешті Жора це помітив.
— Ти чого усміхаєшся? Гривню знайшов?
— Червінець.
— Брешеш!
— Брешу.
— Так що?
— Нічого… Просто так…
— Тю!
Потім була неділя.
А в понеділок Лесик до школи не пішов, бо застудився.
А в четвер, коли він нарешті побачився з Лесею і, вибравши хвилинку, як нікого поблизу не було, спитав; "Ну, як там твоя мама, як Тарасик?" — вона сказала:
— Спасибі! Все гаразд. Мама вже ходить потроху. А Тарасик передавав тобі привіт: "Гу-гу-гу!"
Лесик радісно всміхнувся і хотів іще щось сказати, щоб продовжити розмову, але вона перебила:
— Ну, я побігла!
І кудись заквапилася. Хоча йому здалося, що поспішати їй нікуди не треба. Просто вона не схотіла чогось продовжувати розмову.
Він іще кілька разів питав, і вона так само відповідала. Коротко, напівжартома. І він зрозумів, що більше нічого не буде.
Але таємниця лишилася.
Про неї не знав ніхто. Навіть Жора. Та й ви розумієте — Жорі було б неприємно дізнатися про ту таємницю.
Розділ VII,
у якому продовжується Лесикова розповідь. Небезпечні доісторичні пригоди. Фороракос. Дощ. Ми провалюємося. "Хлопці! Чилдрени!"
— Так-от, сидимо ми з тобою під гігантською папороттю і…
І тут знову Жора перебив Лесика:
— Стривай! А чого це ми з тобою весь час у лісі та й у лісі? Я читав, що первісна людина прийшла не з лісу, а зі степу. Що саме лісостеп — колиска первісної людини. Так і написано.
— От, який ти швидкий! Прямо слова з рота вихоплюєш. Я ж саме і хотів сказати, що ото сидимо ми з тобою під гігантською папороттю і раптом бачимо: ліворуч од нас ліс рідшає, світлішає.
— Жоро! — кажу. — Гайда туди!
— Гайда! — кажеш ти. І ми гайнули.
Бачимо: ліс кінчається, починається степ. Дикий первісний степ із височенною первісною травою, здоровенними первісними будяками та іншим первісним бур'яниськом. Свистить-гуляє по степу первісний вітер, скачуть табуни диких коней, антилоп, у траві шмигають різні доісторичні гризуни — байбаки, ховрашки тощо.
— Ну? — питаю. — Що будемо робити?
— Ходімо, — кажеш ти. — Щось пошукаємо. Бо їсти хочеться — страх.
— А що ж ми в степу знайдемо?
— Ну, первісні древні люди збирали різні плоди, їстівні трави, викопували їстівне коріння…
— Трави? — скрививсь я. — Щось мені трав не хочеться. Я ж не кролик, щоб траву їсти.
— А що ж тобі — булочку з ковбасою? Де ти її тут у первісному степу знайдеш?
— Ну, хоча б якихось симпатичних плодів. Огірка, помідора доісторичного. Цибулі в крайньому разі… Хоча цибуля без хліба й солі не піде.
— Ну, ходімо пошукаємо.
Пішли ми степом. Гарно в степу. Повітря свіже-свіже. Будяки шурхотять, трави шелестять, якась комашня стрекоче, гуде, видзвонює.
Дивимося під ноги. Та ні огірків доісторичних, ні помідорів, ні цибулі не видно. Самі будякові колючки й суха трава, пилом припорошена.
— Між іншим, — кажеш ти, — в степах у той час фороракоси водилися, безкрилі бігаючі птахи-хижаки. Голова більша, ніж у коняки, дзьоб — як сокира. Лусь! — і хребет антилопи хрускає, мов олівець.
Тільки ти це сказав, як у степу щось затупотіло. Туп-туп-туп!.. І наче до нас наближається. А що — через високі трави й будяки не видно.
— Тю, — кажу, — на тебе! Наврочив!.. Здається, той самий фороракос і біжить. Треба було тобі його згадувати.
Перезирнулися ми та як дременемо — і антилопи, мабуть, позаздрили б нам… Біжимо, хекаємо… Аж раптом ти:
— Стривай, — кажеш, — здається, фороракоси не в нас, а в Південній Америці водилися, та й то до появи людей.
— Тьху! — кажу. — То що ж ти голову морочиш! Я через тебе всі ноги позбивав. Босоніж таким степом бігти…
— Вибачай, — кажеш ти. — Хіба одразу збагнеш? Уперше ж у доісторичний час потрапили.
Стали ми, прислухалися. Тупіт віддалявся.
— То, мабуть, звичайнісінький мастодонт, — кажеш ти.
— Що за мастодонт? — питаю.
— Пращур слонів і мамонтів. На території України знайдено багато їхніх залишків.
— Не хижак?
— Та ти що! Травоїдний.
— О! Люблю травоїдних. Чудові тварини. Молоко дають. Ех, зустріти б зараз, попросити б молочка.
— Так вони тобі й дадуть. Дикі неприручені травоїдні й близько до себе не підпустять.
— То що ж ми їстимемо?
— Кажу ж — тоді корінці викопували, трави їстівні…
— А звідки знати, що їстівне, а що ні? Гризнеш щось отруйне — і будь здоров!
— Це точно. Це може бути. Древні люди вибирали їстівне методом спроб і помилок.
— Яким-яким?
— А таким. Один з'їв — помер, інші вже того не їдять.
— Цей метод для нас не годиться, — категорично кажу. — У нас перебої з кадрами. Мало. Ти та я.
— Ну, тоді будемо голодувати.
— Що ж, значить, будемо… Хоч би водички випити. А то спрага вже така…
— Точно, — кажеш ти. — В горлі — як у пустелі Сахара — пересохло зовсім. А річкою ніде й не пахне. Хоч би дощик пішов, чи що…
І тільки ти це сказав, небо затягло темними хмарами й хлинув дощ. Та ще який! Як із відра. Злива.
У степу, в будяках, ти ж знаєш, яке від дощу ховання…
А бігти до лісу — не знаємо куди. Коли тікали від того фороракоса, чи пак мастодонтів, зовсім утратили орієнтацію. Крім будяків, нічого навкруги не бачимо.
Присіли ми навпочіпки, підборіддями у коліна повтикалися й сидимо. Сидимо, мокнемо. А дощ холодний. А шкури на нас благенькі. Не шкури, а дрантя якесь. Так тільки, щоб сором прикрити. Словом, чи є на нас шкури, чи нема на нас шкур — різниці ніякої.
— Н-ну… ч-чого ж т-ти н-не п-п'єш… — цокочу я зубами. — П-пий! Д-дощу т-тобі б-бракувало.
— Х-хіба я з-знав, що т-тутт-такий д-дощ скажений, — цокочеш ти.
Довго періщив дощ. Та й не просто дощ. А дощ із вітром. Наче хто спеціально тобі у пику з відра — хлюп! хлюп! Ми тільки те й знаємо, що раз у раз ойкаємо, і все. А що тут зробиш?
— Ма-мабуть, антици-циклон, — цокочеш ти.
— Ма-мабуть, — погоджуюсь я. — А дід казав, що колись не було ні циклонів, ні антициклонів. А була п-просто погода. Узимку х-холодно, сніг, мороз. Улітку жарко, сонячно. І дощі здебільшого восени… А воно, бач, і тоді не було погоди. Теж б-були циклони. І… і антициклони.
— Е-еге ж…
Нарешті дощ припинився. Так само раптом, як і почавсь. І думаєш, стало краще? Навпаки!
Хоч який холодний був дощ, а все-таки тепліший за той пронизливий вітер, який почав обдувати нас, мокрих з усіх боків.
Вззз… Вззз… Вззз…
Ой мамочко! Ой людоньки! Ой лишенько!..
Ніколи в житті я не хапав таких дрижаків. Ніколи не було мені так холодно. До болю.
От коли по-справжньому ми зрозуміли, що таке життя без вогню! Півжиття, здається, віддав би за те, щоб хоч хвилинку погрітися біля вогнища, хоч біля маленької тліючої головешки. Та — дзуськи! Нема вогню. Не навчилися ще його люди добувати, не навчилися ще користуватися ним. Доісторичний час. Четвертинний період. Неоліт.
— Слухай, — кажеш ти. — Давай рухатися! Бо в мене од холоду вже серце так болить — от-от зупиниться.
— Давай, — кажу я. — Рух — це життя, писали колись у двадцятому столітті.
(Продовження на наступній сторінці)