— Та ти що… Це несерйозно! Та не хочу… Дякую… Я дома посиджу… У мене книжка цікава…
Проте Лесик усі оті витребеньки чудово знав і слухати не став. Він просто гупнув Жору кулаком по спині й підштовхнув на площадку:
— Ану давай! Швидше!
— Стривай! Я хоч двері замкну, а то… — тільки й сказав Жора.
— О! Правильно! Привіт, Жоро! — весело загукав, перекрикуючи гамір у кімнаті, дід Василь Денисович.
— Правильно! — луною відгукнувся з іншого кінця кімнати дід Іван Семенович. — Як же без Жори? Не можна без Жори!
Хоч було вже й нікуди червоніти, Жора примудрився почервоніти ще більше.
Як мало треба людині… Лише доброзичлива увага й більше нічого.
І тут несподівано почервонів Лесик. Причина для цього була. Лесик ненароком глянув на кришку піаніно й побачив: на вкритій пилом кришці пальцем було виведено: "Лесик — ледар!" Лесик зиркнув на тата. Тато усміхнувся. Лесик озирнувся навколо — ніхто ще не помітив. І він прожогом кинувся на кухню, схопив ганчірку і, ховаючи її за спиною, швидко повернувся до піаніно. Стоячи до піаніно спиною і потроху посуваючись, він витер кришку. Потім зиркнув на тата й підморгнув. Тато усміхнувся й змовницьки підморгнув теж. То був Лесиків обов'язок — стежити за чистотою і витирати пил. А сьогодні він закрутився й забув. Були для цього причини, щоб забути…
— Жоро! Перш ніж сідати за стіл, помий руки, — сказала Зоя Михайлівна. — А то за все берешся, а потім…
І от уже всі за столом, уже дзвенять об тарілки ножі й виделки… "Геннадію Максимовичу, візьміть оселедчика!" — "Зоє Михайлівно, салатику вам покласти?" — "Жоро, клади собі шпроти, не соромся, я ж знаю, ти любиш…" — "Беріть, беріть, дорогі, все, що на вас дивиться…"
Мушу вам сказати, що в Лесиковій родині навіть на свята спиртних напоїв майже не пили. Дід і тато (не кажучи вже про бабусю й маму) не пили зовсім. А для гостей виставлялася пляшка шампанського, яку гості, дивлячись на непитущих господарів, майже ніколи до кінця недопивали. Та якось і не пилося те шампанське в атмосфері, яка панувала за столом. За столом смакували різними саморобними безалкогольними напоями — квасами, соками й морсами, готувати які Лесикова мама була просто-таки майстриня. Проте за традицією весь час виголошували тости.
Й от уже підвівся дід Василь Денисович і громовим своїм голосом почав:
— Дорогі друзі! Родичі, близькі й знайомі! Безумство! Не будемо забагато говорити… За здоров'я моєї любої невістки, коханої дружини мого сина, рідної матері мого внука, єдиної донечки моїх сватів, чарівної жінки й талановитої піаністки, цінної людини, незрівнянної Галочки!.. Хай буде здорова й щаслива! Хай завжди радує всіх, хто її любить, тобто нас із вами, своєю неповторною усмішкою…
На всіх святах, на всіх сімейних урочистостях, на всіх гостинах та іменинах завжди командує (або "тамадує", як кажуть дорослі) дід Василь Денисович.
Мама-іменинниця, як і кожна порядна іменинниця-господиня, до столу якщо присіла на хвилинку, то й добре. Все навколо столу бігає, те приносить, те прибирає і раз у раз припрошує:
— Їжте, дорогі гості, їжте, будь ласочка. Хоч і нашвидку, але все свіженьке…
— Все натуральне. Ніякої хімії, — докидає тато. Сусідка Зоя Михайлівна, кандидат хімічних наук, удає, що образилась:
— Даремно ви, даремно, Юрію Васильовичу, знову на хімію нападаєте.
— Та що ви, що ви, Зоє Михайлівно, хто ж нападає! — прикладає тато руку до серця.
— І все-таки в Америці, подейкують, червиві яблука коштують дорожче за нечервиві, — похитав головою дід Василь Денисович. — Бо, значить, не обприскувані тими гербіцидами-пестицидами та іншою бекою.
— Любий Василю Денисовичу, — зі зверхньою лагідністю (так, як говорять дорослі з дітьми) сказала Зоя Михайлівна, — не було б наших пестицидів, не їли б ми з вами зараз оте все, що стоїть на цьому розкішному столі. Замість нас поїли б усе довгоносики, колорадські жуки та інша різна бека, як ви кажете.
Почалася одвічна суперечка "фізиків" і "ліриків". Вона виникала майже завжди, коли збиралися отак за столом їхні батьки.
— Не знаю, не знаю, — розвів руками Юрій Васильович. — Не було колись хімії, а люди жили і щось їли і розуміли прекрасне… І створювали шедеври, яких ми з нашим прогресом перевершити не в змозі…
— Ну, то давайте поламаємо всі машини, зупинимо прогрес і повернемося в печери, — іронічно усміхнувся Геннадій Максимович.
— Я б не заперечував, — простодушно усміхнувся Лесиків тато.
— А що б ви там, дорогий, робили? — співчутливо спитала Зоя Михайлівна. — До речі, фарби, якими ви малюєте, — це теж хімія.
— Робив би, дорога, наскельні малюнки. Як наші доісторичні пращури, безіменні художники.
— А… а на чому б грала наша чарівна іменинниця? — вигукнув Геннадій Максимович. — Фортепіано, рояль, дорогі мої, — це витвір прогресу, інженерної думки.
Тут "тамада" Василь Денисович дискусію перервав, бо виголосив тост за маму іменинниці, дорогу сваху, чарівну жінку, героїню-трудівницю, господиню ланів, вічно молоду й чарівну Оксану Петрівну, тобто бабу Оксану.
Знову забрязкали ножі й виделки. І на якийсь час запанувала тиша. Але то було недовго.
Невтомний дід Василь Денисович підхопився й замахав руками:
— Друзі! Громадяни! Чому мовчимо?.. Що за атмосфера? Безумство! Де сміх і пожвавлення в залі? Що таке? Люди! Ви ж не в кафе самообслуговування в обідню перерву. Ви ж на іменинах. Свате! Запальний Іване! Де твій вогонь? Не бачу вогню!
— Не треба йому вогню. Досить з нього. Позавчора мало не згорів зовсім, — сказала баба Оксана.
— Що?!
Всі з цікавістю подивилися на неї і на діда Івана Семеновича.
— Та пожежу гасив. Зовсім цілий, майже, сказать, новий костюм геть увесь попалив к бісовій матері! — баба Оксана штурхонула діда Івана кулаком у плече. — На ганчір'я довелось пошматувати.
— Тю! То чого ж ви мовчите? — радісно вигукнув Василь Денисович. — Негайно розказуйте! Розказуйте негайно!
— Та що там розказувать? Нема чого розказувать, — зашарівся, як хлопчик, Іван Семенович.
— Та не ламайся! Розказуй! — знову штурхонула його кулаком у плече баба Оксана.
— Та ну… — опустив очі дід. — Ну… йду я, значить, додому з поля… повз Солов'їний же якраз гай…
Дід подивився на Лесика і тицьнув указівним пальцем у його бік, наче звертався тільки до нього. Тепер уже зашарівся Лесик — від задоволення: у такій шановній компанії дід вирізнив саме його.
— Так-от, — вів далі Іван Семенович. — Іду я, значить, аж бачу: куриться щось над гаєм. Причому здорово куриться, дим аж валує, на звичайне вогнище не схоже. А я ще зранку бачив, як "Жигуль" з гаю вирулював. У нас часто в Солов'їному "жигулянти" з міста намети ставлять, ночують. Лесик знає… — (Лесик іще більше почервонів від задоволення). — І одразу мені в серце — коль! "Ой леле! Це ж, мабуть, катові діти вогнище не загасили як слід!" А вже два тижні дощу ні краплі, все аж дзвенить — суш така… Кинувся я… ну і… Ще б трохи, якихось півгодини — кепські були б справи… Саме вчасно нагодився….
Лесикові вже уявляється: горить-палає Солов'їний гай, одчайдушно бореться з вогнем дід Іван… Аж тут підрулює червоний "Жигуль", вискакують із нього здоровенні, з бандитськими пиками "жигулянти" (це вони спеціально підпалили гай, бо агенти ворожої держави), кидаються на діда, але могутній дід однією рукою…
— Ну, свате, так ви ж цінний чоловік! Медаль вам треба! Ви що!
— Та якутам медаль… — махнула рукою баба Оксана. — А на що її вішати? Піджаком, бачите, вогонь збивав. Самі петельки лишилися…
— А взагалі цього року стільки в нашому районі випадків, — Іван Семенович похитав головою. — У жнива в сусідньому селі хліб зайнявся. Ледве загасили. Там клуня згоріла, там, кажуть, вагончик механізаторів.
— Скільки той вогонь біди робить, — закивала Зоя Михайлівна. — А в хімічній промисловості — то взагалі… Варто одній іскринці десь проскочити і…
— Знав би Прометей, що люди так погано дотримуватимуться правил протипожежної безпеки, ніколи б, мабуть, не крав у богів того вогню, — усміхнувся Лесиків тато. — До речі, він не лише вогонь викрав, а ще й навчив людей різним ремеслам. Отже, і за прогрес, за хімію-фізику вашу він теж відповідальний, Прометей…
— Ой! Слухайте, люди! — ляснув себе по лобі Василь Денисович. — Я ж хотів розказати. Безумство! Я ж із такою цінною людиною нещодавно познайомився! Прометей Гаврилович! Уявляєте? До речі, хлопці його добре знають. Це завгосп із їхньої школи. Про-ме-тей!.. Справжнє ім'я! Безумство! Ну!..
(Продовження на наступній сторінці)