— Щоб видніше було співати, — жартував дід. — Без окулярів їй же пісні не видно.
На свята в їхньому селі всі вдягалися у народне вбрання.
І в народному одязі (у вишиванці, у корсетці, у запасці, з разками намиста й дукатів) та у великих сучасних окулярах баба Оксана справді мала досить кумедний вигляд.
Але співала вона так гарно, що нікому й на думку не спадало сміятися з неї. Недарма Лесикова мама стала концертмейстером. Не стати музикантом, народившись утому селі, просто було неможливо.
Дід Іван любив вирізати сопілки. Тих сопілок у внука вже було десятків півтора. Але кожна з них мала свій неповторний голос. І хоч Лесик не був дуже вправним сопілкарем, але коли чогось ставало нудно, він брав якусь із сопілок, підносив до губ — і в уяві одразу виникав Солов'їний гай, село, усміхнені дід Іван і бабуся Оксана. І нудьга де й дівалася… Лесик не пам'ятає, щоб дід Іван коли-небудь сердився, лаявся, бував незадоволений. Хоч би що трапилося, він завжди жартував, усміхався, махав рукою: "Перемелеться — мука буде!"
Хлопцеві завжди радісно бачити свого діда Івана Семеновича.
А сьогодні особливо…
Мама була дуже гарна зараз. Святкова зачіска, нова сукня, а головне — той особливий натхненний вираз обличчя, який буває лише в день народження, коли ти в центрі уваги і хочеш подобатися. Вона, мабуть, нещодавно прийшла з музучилища, де її вітали співробітники. На піаніно стояло кілька букетів і лежала величезна коробка цукерок.
— О! А чого ти так рано? — спитала мама. — Ти ж казав, що у вас сьогодні…
— Не відбулося! — сказав Лесик. — А ти незадоволена, що я прийшов?
— Та ти що?! — мама рвучко обняла сина, і на нього війнуло тонкими пахощами парфумів. — Це чудово!
На стелажах, від самісінької стелі до підлоги, розгорнувся величезний сувій святкової сімейної стінгазети.
Угорі, як завжди, усміхався домовичок. А далі починався веселий фотомонтаж, присвячений мамі: мама за піаніно, мама на кухні, мама на балконі, мама з Лесиком, мама з татом, мама в селі — на городі, у повітці…
Були в стінгазеті і дописи, і навіть вірші:
Ой радіє, ой танцює,
Ой співає вся земля —
Наша мама-концертмейстер
День народження справля!..
Словом, це була справжня стінгазета, якій міг би позаздрити будь-який великий професійний колектив.
До речі, дописи й вірші як у сімейну стіннівку, так і в шкільну, класну писав Лесик.
Я гадаю, не треба пояснювати, ким у класі по громадській лінії може бути той, у кого тато — професійний художник? Авжеж. Редактором стінгазети. От уже шостий рік Лесик виконував це важливе громадське доручення.
Хтось тричі енергійно подзвонив у двері. І за мить гучно пролунало:
— Ну! Кого я бачу? Здоров, свати!.. Дай я тебе обійму, свате милий! Свахо, ручку!
І одразу квартира сповнилася галасу і сміху.
Лесиків дід по батькові Василь Денисович був "дзвінка людина", як казала про нього Жорина мама Зоя Михайлівна. Розмовляв він голосно, а сміявся ще голосніше.
Як і Лесиків тато, він ходив у светрі, в потертих джинсах і був бородатий. Тільки борода в нього була сивіша.
Дід Василь Денисович був художник-реставратор, відновлював, реставрував старі картини, головним чином так звані фрески, настінний живопис у старих церквах, що мали історичну цінність.
І чи не тому, що він весь час підмальовував святих, він і сам був трохи схожий на них — попелястою сіро-сивою бородою, що весь час маяла у повітрі (дід був дуже рухливий), лисиною, над якою здиблювалося від потилиці павутиння сивих волосин, так що здавалося (особливо коли дивитися проти сонця), ніби в діда над головою сяйво — німб, точнісінько як у святих на образах. То був веселий галасливий святий. Лесик його дуже любив.
Любив він і свою бабусю по татовій лінії — бабу Аню, Ганну Святославівну. Баба Аня була співачка, хористка. Спершу вона співала в опері, тоді в опереті, а потім у центральному палаці шлюбу, "шоколадному будиночку" на вулиці Карла Лібкнехта, ще коли там був хор. Тепер і того хору вже нема, і сам палац переїхав у так званий Бермудський трикутник біля Повітрофлотського мосту. І баба Аня давно вже не співає. Хіба що у них на іменинах.
Перецілувавши сватів, дід Василь Денисович і баба Аня привітали іменинницю, піднесли їй квіти й подарунок, альбом якихось нот, від чого мама радісно зойкнула й заплескала в долоні, як мала дитина.
— Ой!.. Я ж уже три роки за ними ганяюся!.. Де ви дістали?..
Але дід Василь Денисович уже був біля стіннівки й басив громовито:
— Ну, безумство! Новий "Домовик"! Ха-ха!.. Ну, син, ти цінна людина! Молодець! Ха-ха! Оце здорово! А це… Ха-ха!.. Ну, безумство!.. Молодець!..
У них у родині вміли говорити одне одному приємні речі. Причому не фальшиво, а щиро, від душі.
Потім усі гуртом почали готувати святкову вечерю, накривати на стіл. Бо мама, певна річ, нічого не встигла; та й коли вона, бідна, могла встигнути, як і вчора, й сьогодні була в музучилищі.
Це ще добре, що її сьогодні раніше відпустили.
Так непомітно у клопотах минув час, надійшов вечір.
І от уже вимогливо задеренчав дзвоник. Прийшли гості. Сусіди. Батьки Жори Комп'ютера.
Жорині батьки були "технарі"-науковці. Тато, Геннадій Максимович, — доктор технічних наук. Мама, Зоя Михайлівна, — кандидат наук, хімік. Якщо Песикові батьки уособлювали стиль "ретро", тобто пов'язаний із класичною спадщиною, з минулим, то Жорині були представниками, так би мовити, стилю ультрасучасного, стилю епохи комп'ютеризації.
На відміну від Лесикових, Жорині батьки були дуже організовані. Все вони робили чітко, по порядку, за заздалегідь наміченим графіком. Прокидалися рівно о сьомій годині й усією родиною бігли на зарядку. Потім — водні процедури, тобто хлюпання під прохолодним душем. Далі сніданок, читання ранкової пошти, вихід пішки на роботу (Жора до школи) і таке інше.
Всі (в тому числі й Жора, так його привчили) звечора складали розпорядок дня на завтра — що й коли треба зробити — по годинах і навіть по хвилинах. Вдома всюди в них були годинники — в усіх кімнатах, у кухні, в коридорі й навіть у ванній.
Жора носив свій графік у кишені й раз у раз зазирав у нього.
Але життя є життя, і в ньому весь час трапляються різні несподіванки, особливо в житті хлоп'ячому. Там, гляди, якісь шкільні справи, там якусь гру розпочали, там Лесик щось вигадав, на щось підбив.
Не будеш же впиратися лише через те, що цього нема в графіку. Смішно!
У таких випадках Жора діставав графік і вносив у нього корективи. Наприклад, "15.00–17.00 — конструювання моделі" закреслювалось і натомість писалося: "15.00–17.00 — Лесик".
Але все-таки основним законом життя був графік. І треба чесно визнати, що Жора встигав зробити за день утричі більше, ніж Лесик.
Вдома у них було все найкрасивіше, наймодніше. Нові меблі, нові модні шпалери, нова закордонна побутова техніка. Піаніно в них не було, але були такі телевізори, такі стереосистеми, що аж подих перехоплювало. І музика з тих систем линула найсучасніша. Не якісь там "Фауст" чи "Травіата", а поп-музика й естрадні співаки екстракласу на зразок Хуліо Іглесіаса абощо.
І, віддаючи належне часові, вся Жорина родина займалася спортом. Тато грав у теніс, ходив із членами-кореспондентами на академічний корт. Мама захоплювалася аеробікою, витанцьовувала фізичні вправи під музику. А Жора ходив у басейн на підводне плавання.
Чесно кажучи, цьому захопленню Жориної родини Лесик відверто заздрив. Лесикові так хотілося, щоб і вони зранку бігали усією родиною на зарядку, у неділю вирушали на велосипедах на прогулянку за місто, ходили на стадіон… Але привчити батьків до цього йому не вдалося. Хоч він і робив спроби.
Батько Лесика прокидався вдосвіта і, щось нашвидку перекусивши, одразу біг у майстерню. Найкраще йому працювалося рано-вранці. Він був "жайворонком". Батька Лесик зранку майже ніколи й не бачив. Коли він прокидався, батько давно вже був у майстерні. А мама зранку бігла на базар та в крамниці, щоб встигнути щось приготувати, бо треба ж було в музучилище. Одне слово, на сімейний спорт у батьків часу не вистачало.
Жора пробував залучити Лесика до своєї сімейної команди, але з цього нічого не вийшло, Лесик почувався там чужим, і робити вправи під "вольові" вигуки Жориного тата йому було чогось невесело. Взагалі у кожної родини свій стиль.
От і зараз…
— А де Жора? — вигукнула Лесикова мама, перецілувавшись із сусідами.
— Як де? Вдома. Уроки вчить, — одвела очі Зоя Михайлівна.
— Отакої! — сплеснула мама руками. — Завтра дня не буде, чи що? Завтра ж неділя!
— Нічого. Хай посидить. Дітей не заведено брати на дорослі іменини, — професорським тоном сказав Геннадій Максимович.
— Це у вас не заведено. А в нас заведено. Ану, синку! — мама обернулася до Лесика.
— Єсть! — Лесик вискочив на площадку.
Жора стояв у передпокої біля дверей і одчинив у ту ж мить, тільки-но Лесик торкнувся кнопки дзвінка. Він був червоний і розгублений.
Що вам розказувати?
Ви, мабуть, самі добре знаєте, як буває, коли йдуть до сусідів на іменини, а вас не беруть. Препогане, препротивне відчуття.
Але, мабуть, кожен на Жориному місці спершу б сказав:
(Продовження на наступній сторінці)