— Навіть оті дерева повалені. Точнісінько наче після того, як трійця їх потоптала. Подумати тільки! Через ту клумбу, через трійцю ми, власне кажучи, в цю дику епоху потрапили і знову ж таки через них сидимо на вершечку дерева, як… як сороки. Це таке образне порівняння…
Мене наче струмом ударило.
— Злазьмо, — кажу, — Агашкін, швидше та підемо шукати Жору. А то ми про нього геть зовсім забули.
— Давай, — каже він.
І ми швиденько почали злазити з того дерева. Але те "швиденько" було дуже відносне. Ми все-таки не мавпи. У нас так швидко не виходило. Та нарешті ми злізли. Тільки-но ступили на землю, як залунало дике мавпяче "у-у, у-у". І, вискочивши з гущавини, вони знову схопили нас.
— Хлопці! Та ви що! — без усякої надії спробував заволати Агашкін.
Уукаючи й жахливо шкірячи нерівні зуби, мавпи тягли нас у якісь хащі.
І враз до мене дійшло — бавляться з нами наші однокласники, жорстоко, по-звірячому бавляться. Як ото кіт із мишкою. І нікуди вони нас не відпустять, поки не замордують остаточно. Бо їм, мабуть, нудно, а ми для них розвага. І нічого їм не доведеш, бо не розуміють вони людської мови.
І така мене охопила безнадія, що я тобі передати не можу.
Притягли вони нас на якусь галявину і давай збиткуватися над нами. Ти ж знаєш, які вони. Як вони люблять знущатися зі слабших за себе. Та коли вони були однокласниками, то хоч поговорити можна.
А тут… Не знаю, скільки б іще тривали наші муки, аж раптом трійця завмерла, нашорошивши вуха. Потім ураз присіли всі троє, мов хто їм на плечі натиснув. А тоді я-ак дременуть! Шух! Шух! Шух! — і нема.
А ми лишилися лежати на землі.
Чуємо з хащі густий басовитий рик. І одразу ж на галявині з'явився… шаблезубий тигр, або, як його ще називають, шаблезуба кицька. Ну, я тобі кажу, то була киця! Завбільшки з корову, а морда така страшна, що від одного погляду можна заїкою на все життя лишитися. Два верхні ікла, як дві здоровенні шаблюки, стирчали з пащі на півметра.
— Агашкін, — шепочу, — лежи й не ворушись, наче ти неживий. Якщо можеш, не дихай навіть. Це єдиний порятунок. Я читав.
Завмерли ми, закам'яніли. Лежимо, не дихаємо.
Чи то шаблезубий щойно поснідав стрункою свіженькою антилопою, чи то ми здалися йому дуже вже несмачними, але тільки підійшов він ліниво до нас, понюхав кожного, скривився бридливо, хвостом об землю вдарив і так само, не поспішаючи, пішов собі у хащі. І зник із наших очей.
Але ми все одно лежимо. Хто його зна. Може, він зачаївся у нетрях. Хижаки підступні. Від них усього можна чекати. Ну, я тобі скажу, й становище в нас — лежимо на холодній мокрій землі, тремтимо від холоду й страху. І навіть поворухнутися боїмось. А що робити? Так же не хочеться в пащу до шаблезубого…
І тут згадалося мені раптом шкільне горище, як ми з тобою, Жоро, тремтіли й мерзли на ньому. Вся наша пригода на горищі Згадалася…
Розділ XII,
у якому Лесик і Жора потрапляють на шкільне горище. Стаття Каті Шалаєвої. Двері зачиняються. Дрижаки. Гоша і Антоша. "Треба було б зайнятися цим! По лінії червоних слідопитів"
Це було торік наприкінці другої чверті, перед Новим роком, коли Прометея Гавриловича в школі ще не було, а шкільним завгоспом був Федя.
Знову ж таки не обійшлося без Агашкіна. Власне з Агашкіна все й почалося. Коли б не він, ніякої пригоди не було б.
Якось у кінці перерви Агашкін увірвався до класу такий збуджений і червоний, наче сталося щось епохальне — нашестя інопланетян, позачерговий футбольний чемпіонат світу абощо.
— Ой, чилдрени! Де я тільки що був! — заволав він не своїм голосом.
— Де?
— На горищі! На шкільному горищі! Ой! Там таке!.. Таке!
— Що?
— Ой! Не питайте!.. Фантастика!
— Ну що? Що?
— Сила! Яку замку графа Монте-Крісто… Я там півгодини ходив.
Агашкін явно перебільшував. Перерва тривала всього десять хвилин. Але, хай там як, хлопці зацікавилися. Горища взагалі сповнені таємниць. На них завжди можна зустріти щось несподіване й загадкове. В усі часи, в усі епохи всіх хлопців світу завжди тягло на горища.
Але шкільне горище завжди було замкнене. На оббитих залізом дверях висів великий візерунчастий, наче з казкової театральної вистави, замок. Ключ був у Феді.
Агашкіну просто пощастило. Видно, завгосп був у цей час на горищі, і тому Агашкін зміг туди зазирнути. Бо коли на наступній перерві хлопці всі гуртом побігли на четвертий поверх, то побачили, що на дверях, як завжди, висить замок.
Але після цього кожному закортіло хоч одним оком глянути, що ж там таке на тому шкільному горищі. І щоперерви хлопці почали бігати на четвертий поверх дивитися, чи висить замок. Замок висів.
Минуло кілька днів. Пристрасті трохи вгамувалися, але горище не забулося. У п'ятому "Б" (тобто торік) виникла навіть своєрідна гра: хто непомітно, не привертаючи уваги однокласників, перший опиниться на четвертому поверсі, біля сходів, що ведуть на горище. Причому одразу після дзвоника на перерву бігти туди не дозволялося. Треба було кілька хвилин погуляти по коридору, забігти в буфет абощо.
І вже тоді — на четвертий.
Було домовлено: хто перший опиниться біля відчинених горищних дверей, той і зазирне швиденько на горище. Всім навалюватися нічого, бо тоді взагалі нічого не вийде — контакту в учнів із шкільним завгоспом не було.
Й от одного разу Маргарита Михайлівна, зробивши Лесикові та Жорі четверте серйозне попередження, щоб вони припинили розмови на уроці, п'ятого попередження робити не стала, а просто виставила їх із класу.
Хлопці вийшли у порожній коридор, зітхнули в лункій незатишній тиші й, намагаючись не тупотіти ногами, подалися на четвертий поверх. У них не було аніякісінької ідеї щодо горища. Просто вони хотіли бути далі від директорського кабінету і від учительської. Коли тебе вигнано з класу, не дуже хочеться бачитися з директором, із класним керівником чи якимось іншим шкільним начальством.
Хлопці піднялися сходами, глянули — і завмерли. Вони не повірили власним очам. Висячого замка на горищних дверях не було…
Двері нещільно причинені. Ніде нікого. Лише десь унизу, мабуть, на першому поверсі, лунали невиразні звуки — чи то кроки, чи то глухі методичні удари.
Спокуса була непереборна.
Не сказавши один одному ні слова, хлопці обережно, навшпиньках підійшли до дверей. Лесик торкнув їх рукою. Двері залізно скреготнули й відчинилися.
Затамувавши подих, хлопці прислухалися. Ніяких нових погрозливих звуків ні знизу, з першого поверху, ні з горища не пролунало.
Певно, завгосп чи то пішов за чимось униз і ще повернеться, чи то взагалі забув зачинити горище. В усякому разі на горищі його нема. Бо він почув би скрегіт дверей і обізвався.
Лесик ступив на горище перший. Жора за ним.
У сірому присмерку вимальовуються предмети: шафа з розбитими скляними дверцятами, стіл на трьох ніжках, дві поламані парти, старі, ще з відкидними кришками. Далі рулони подертих географічних карт, проламаний глобус, купа спортінвентарю: шведська стінка з вибитими щаблями, уламки лиж, пошматовані м'ячі, обплутані волейбольною сіткою. Он іржавий залізний сейф із візерунчастими дверцятами — вмістилище таємничого скарбу…
У глибині горища косий сніп сонячних променів зі слухового вікна, в якому рухливо блискотіли пилинки, невтримно вабив, мов чарівний маяк.
Після кожного кроку хлопці зупинялися й прислуховувались. Ні! Не чуть нічого тривожного. Мабуть, забув-таки Федя замкнути горище. Таки забув! От удача! От заздритимуть хлопці!
Як це заманливо — нишпорити серед старих забутих речей на горищі! Он електричне колесо, он продірявлений радіорепродуктор. Он довоєнний детекторний приймач з одним навушником (другого нема, тільки іржава дужка лишилася).
У Жори загорілися очі.
А он перев'язана шпагатом підшивка старих газет "На зміну". Ого! Коли це було? Ще до війни. А то що таке? Отам, у кутку, за трубою — якийсь пом'ятий рулон, аж чорний від багаторічного пороху.
Лесик потяг його до себе. Старий пересохлий ватман лунко затріщав, розриваючись, і хлопці побачили яскравий малюнок.
— Ой! Стінгазета! Стара! Може, й довоєнна.
Тепер уже в Лесика загорілись очі. Ще б пак! Адже він — редактор шкільної стіннівки! Обережно, щоб далі не рвати, Лесик витяг рулон, струсив порох.
Удвох із Жорою вони підійшли з рулоном ближче до світла, розгорнули.
"Школяр" — великими червоними літерами виведено було назву.
А вгорі: "Смерть німецьким окупантам!" І ще: "Слава нашим доблесним воїнам!", "Вперед, до перемоги!"
1944 рік.
Всі дописи, всі вірші у стіннівці були про те, як чергують школярі в госпіталі, як збирають теплі речі для фронту, як мріють про перемогу над фашистським звіром… А правий край газети займала велика кольорова карикатура на Гітлера з підписом: "Біснуватий фюрер". Карикатура була намальована на іншому, темнішому папері й уклеєна в стінгазету. Поряд стаття — "Герой з нашої школи".
(Продовження на наступній сторінці)