— Винен, — надув губи Жора. — А чого ви не кинулися рятувати мене?
— Ну, Жоро, дорогий, ну як же кинутися туди? Ти собі уявляєш? Тебе змило, кудись потягло, ми ж навіть не бачили куди. Ми з Агашкіним зачепилися за той деревовидний хвощ, висимо. А тебе нема. Бурхливий каламутний потік потяг тебе десь на дно яру й далі. Куди ж кидатися? Як?
— Не знаю. Тільки якби тебе кудись потягло, я тебе рятував би.
— То ти просто ситуації не уявляєш…
— Уявляю! — ображено сказав Жора, сунув руку в кишеню, дістав акуратно складений аркушик, зазирнув у нього і закопилив губи: — Взагалі-то мені треба вже ділом займатися. От бачиш, написано: "Двадцята тридцять — моделізм". За графіком…
— Та який там графік?! Який моделізм?! — вибухнув Лесик. — Я йому таке розказую! Тут такі події, а він — графік! Справжній комп'ютер, а не людина!..
Жора зітхнув:
— Ну, гаразд. Розказуй уже далі, зрадник…
— От даремно ти все-таки… Та щоб ти знав, Агашкін щиро засмутився, що змило саме тебе, а не мене. Він же так розраховував на твій технічний геній, на те, що ти щось придумаєш, щоб зігрітися, і взагалі… Ти для нього був значно потрібніший за мене.
Але так уже сталося…
Злива нарешті припинилася. Видряпались ми з Агашкіним нагору. Зазирнули вниз у яр. Каламутний потік вирує на дні. Тебе ніде не видно й не чути.
— Треба шукати, — кажу я.
— Треба, — погоджується Агашкін.
І подалися ми краєм яру в той бік, куди текла по дну вода.
Йшли, йшли, йшли, аж бачимо — розливається потік на два рукави, бо на дні яру лежить величезна кам'яна брила. Перескочити яр, звісно, ми не можемо, отож пішли далі уздовж одного з рукавів. А може, тебе понесло в другий?
Пройшли ми ще трохи, яр закінчився, потік вилився в озеро, поросле густими доісторичними очеретами.
І знову-таки тебе ніде не видно й не чути. Гукали ми з Агашкіним, гукали, захрипли, а толку ніякого.
І холодно так, що на нас аж гикавка напала.
— Лесик-ик! Я так мерзнути не звик-ик-ик! — каже, цокаючи зубами, Агашкін. — Я більше не можу. Біжимо до лісу. Там, м-може, т-тепліше.
Метрів за триста від того місця, де ми стояли, на березі озера починався ліс.
— А я-ик же Ж-жора? — питаю я, цокаючи зубами.
— А д-де т-ти б-бачиш Ж-жору? — питає Агашкін.
— А-атож, що н-не б-бачу, — кажу я.
— То яка рі-різниця, д-де не б-бачити — т-тут чи в лісі? — питає Агашкін.
Ну, що я міг йому сказати?
Вибач, Жоро. Погукав я ще трохи, і ми побігли в ліс.
Та, гадаєш, у лісі нам стало жарко? Аніскілечки. Тільки й того, що вітру нема. Але натомість інша біда — раз у раз із колючого віття падали на нас холодні краплі води, і все тіло аж пересмикувало. Як зачепиш ненароком якусь гілку, то з неї сипоне такий град отих крапель, що відчайдушний зойк сам собою виривається з грудей.
— Ой!
— Ой!
— Ай! — тільки й скрикуємо ми з Агашкіним.
— Слухай!.. — під час чергового зойку процокотів Агашкін. — А що, як це починається льодовиковий період? Пропадемо ж, ні за цапову душу пропадемо.
— Припини, — кажу, — паніку. Припини ці панікерські деморалізуючі розмови! І так погано.
Замовк Агашкін. Тільки січе зубами, дріб вибиває. І раптом я виразно почув голос учительки хімії Кіри Андріївни:
— …Щоб одержати екзотермічну реакцію, слід узяти чотири грами сірки плюс сім грамів заліза…
Я рвучко обернувся до Агашкіна.
Він дивився на мене виряченими від подиву очима.
Я гарячково закрутив головою, виглядаючи вчительку. Але не побачив нічого.
Голос замовк так само раптово, як і залунав.
— Т-ти чув? — отетеріло спитав я в Агашкіна.
— Чув, — так само отетеріло відповів він.
Стоїмо. То один на одного зиркнемо, то навколо. Нічого не розуміємо.
І раптом знову голос. Тільки тепер уже фізика Антона Григоровича:
— Кількість внутрішньої енергії, яку тіло одержує або втрачає за рахунок теплопередачі, називають кількістю теплоти.
І знову — тиша. І — нікого.
— Чув?
— Чув.
Дивимося один на одного. Що таке? Фантастика якась. І тут мені сяйнуло.
— Слухай, — кажу, — Агашкін, а чого ми дивуємося? Вони ж не просто вчителі. Вони ж педабоги! Ти що — забув? Гера Андріївна і Аполлон Григорович. Для них передача думок і голосу на відстані, тобто телепатичний зв'язок, — тьху!.. Отже, ніякої фантастики.
— А… а що вони хотіли сказати? Я не зрозумів. Ми цього ще не проходили.
— Ну й що? То інше проходили. Й однак нічого не знаємо. А якби слухали на уроках, вдома сумлінно читали підручники, то знали б зараз, як зігрітися.
— Взагалі-то правда, — зітхнув Агашкін. — Пам'ятаєш, у підручнику фізики навіть малюнок є: сидить голий дикун і тре долонями паличку, ввіткнуту в поліно, — вогонь добуває.
— От-от, — кажу. — А ми з тобою…
— У "морський бій" на уроках грали, — знову зітхнув Агашкін. — Здався нам той "морський бій".
— А Жора… — зітхнув я.
— От хто зараз був би потрібний. Краще б не його, а когось іншого змило.
— Кого це, — питаю, — іншого? Себе ж, мабуть не маєш на увазі. Мене, виходить? Розумний який! І нащо ми тебе з Жорою зустріли. Коли б не ти, його б і не змило зовсім.
— Ну гаразд, гаразд, — примирливо мовив Агашкін. — Не сварімося. Не так нас багато, щоб сваритися. Якщо не триматимемося купи, ще швидше пропадемо.
Дуже вчасно він це сказав, бо в цю мить із дерева щось упало і вдарило Агашкіна по голові. І це "щось" було не краплею, а якимось ваговитим доісторичним овочем, що, вціливши Агашкіна по лобі, впав на землю, та тільки-но я нахилився, аби глянути, що ж то за плід, як і сам відчув замашний удар по голові.
Зиркнули ми з Агашкіним угору. Бачимо — сидить на дереві невелика волохата мавпа, кривляється й кидає на нас схожі на банани, але тверді, як камінь, плоди, що рясно ростуть на дереві.
— Ах ти ж тварюка! — вигукнув Агашкін, коли другий "банан" бебехнув його по маківці. Нахилився, схопив із землі овоч і шпурнув у мавпу. Мавпа спритно ухилилась. У цей час із сусідніх дерев, розгойдуючись на вітах, перескочили ще дві мавпи — одна трохи більша, а друга здоровецька, просто орангутанг якийсь. Сіли на гілляку обабіч тої першої мавпи та й хижо вишкірилися. І таке щось знайоме-знайоме було в тих трьох волохатих мавпах. Придивився я…
— Агашкін, — вражено кажу, — та це ж… це ж… наша трійця — Довгий, Злюкін і Малявка!
Агашкін так і присів:
— Точно!..
Розділ X,
в якому ви побуваєте разом із шостим "Б" на уроках Ореста Івановича і побачите, що там робиться. "Договірний підряд". Ясик і трійця
Раз на тиждень, коли в шостому "Б" дві години поспіль були уроки праці, всі хлопці, жваво перемовляючись, спускалися на перший поверх у шкільну майстерню, де владарював Орест Іванович. А дівчата, заздрісно дивлячись їм услід, мовчки тяглися займатися кулінарією та шиттям, що їх вела за сумісництвом учителька географії Пелагея Петрівна.
Як уже казано, переважна більшість дівчат була таємно закохана в Ореста Івановича. І всі вони з превеликим задоволенням теж побігли б у майстерню, але тоді Пелагея Петрівна лишалася б без уроку, а вона була добра й симпатична, і дівчатка не могли собі дозволити засмутити її. Та й не дівчача це справа — джикати напилком, шкваркати рубанком і гехкати молотком по зубилу. Дівчатка мріяли про той час, коли вже стануть семикласницями. Бо Орест Іванович був не лише вчителем праці, а й учителем креслення, яке починалося у сьомому. Й уроки креслення в семикласниць були, ясна річ, найулюбленішими.
— Оресте Івановичу! Оресте Івановичу! А в мене чогось не виходить.
— Оресте Івановичу! Підійдіть, будь ласка. У мене циркуль не крутиться.
— Оресте Івановичу, а як тримати рейсфедер? — тільки й чулося у сьомому весь урок. І жодного голосу хлопчачого, самі дівчачі.
Треба сказати, що й хлопці любили Ореста Івановича. Але, певна річ, не так, як дівчата. По-своєму.
Орест Іванович і справді був гарний дядько. Ніколи не сердився, не кричав, завжди усміхався. І ніколи не примушував щось робити на своїх уроках. Тільки показував.
— Хочете — робіть, хочете — не робіть, — усміхався він. — Примусова праця тільки у трудколоніях. Для злочинців. А тут усе добровільне. Скажу тільки одне. Вміти щось зробити своїми руками — це радість, яку ніщо інше дати не може. Ні ласощі, ні телевізор, ні джинси. А той, хто нічого зробити не може, — то нещасна людина. Добровільний інвалід.
Шкільна майстерня була обладнана за останнім словом трудового навчання. Шафи з наборами найрізноманітніших інструментів. Ряди довгих столів із лещатами, верстати токарні, свердлильні, навіть один фрезерувальний.
(Продовження на наступній сторінці)