– Пояснити відсутність, звичайно, треба. Скажеш, що тебе біля будинку підхопили троє диваків на "Жигулях". Просили показати дорогу. І завезли аж у ліс, у ресторан "Курортний". Не відпускали. Один весь час плакав і пригортав тебе. Ти, мовляв, дуже схожий на його молодшого брата. Потім на прощання дали оту полтину, посадили на таксі й одправили додому. Так буває, коли гуляють хлопці, які повернулися з-за кордону, з заробітків. В усякому разі це вірогідніше, ніж те, що відбулося насправді. Бо хто тобі повірить, що тебе возили, присипляли, зав'язували очі, дали гроші лише для того, щоб спитати, чи не заарештовано Граціанського. Таку інформацію можна одержати за дві хвилини по телефону. Безкоштовно.
Вперше за весь час подав голос "дядечко" – захихикав із темряви.
– То чого ж ви не… – почав був Женя, але незнайомець його перебив:
– А ми якраз "не"! Ми тебе не викрадали, не присипляли, грошей не давали! Ти тут не був! Все це з голови викинь. Залиш тільки ту пригоду з трьома диваками. Затямив? Бо якщо розляпаєш, буде погано. І не так тобі (ми все-таки дітей не чіпаємо), як твоїм батькам. І мама може дуже й дуже постраждати, а тато взагалі на все життя калікою лишитися може. Якщо виживе… Отак, голубе. Подумай про своїх батьків, пожалій їх.
У Жені перехопило подих – наче рука незнайомця вистромилася з темряви і здушила його за горло.
І враз він зойкнув і відсахнувся. Бо й справді з темряви вистромилися дві руки, які тримали чорну хустку.
– Не бійся! Треба зав'язати очі. Для твого ж добра. Щоб не було в тебе спокуси привести сюди міліцію і наразитися таким чином на небезпеку.
Женя не став опиратися, зрозумівши, що це марна справа.
– А де Вітасик? – спитав Женя. – Який Вітасик?
– Дорошенко. Дядечко, ви ж казали, що…
– А-а. То я так казав… для годиться… – "дядечко" захихикав.
– Ви його викрали? Викрали?
– Та ти що! Нема нам чого робити, тільки викрадати якихось двієчників.
– Він не двієчник.
– Тим більше.
Незнайомець не сказав на це ні слова. Жені зав'язали очі, взяли за руку і повели.
– Обережно. Тут сходи, – попередив незнайомець. Потім його посадили в машину.
– Бувай здоровий! Добре запам'ятай, що я тобі сказав. І не роби дурниць.
Дверцята хряснули, машина рушила.
їхали вони довго, майже годину або й півтори. І всю дорогу мовчали. Женя розумів, що дядечко "пішак" і від нього нічого не залежить. Керує всім незнайомець, якого Женя так і не роздивився.
Нарешті машина спинилась. Дядечко зняв із Жениних очей пов'язку і сказав:
– Ходімо, я посаджу тебе на таксі.
Женя вийшов із машини, роззирнувся.
Вони були на околиці міста попід лісом, біля зупинки таксі, де стояло кілька машин.
Дядечко підійшов до першої машини, поговорив із шофером і махнув Жені рукою.
Таксист тільки сказав:
– Що? Загуляв?
Женя не відповів, і шофер більше не говорив нічого аж до самого дому.
Батьки так зраділи, побачивши його, що не дуже розпитували.
– Завтра, завтра розкажеш. Лягай, синку, лягай.
Тільки тато, дивлячись, з якою похапливістю їсть уже в ліжкові Женя свою улюблену ватрушку, сказав:
– Не дуже щедро пригощали тебе твої п'яндиги.
Женя почервонів і одвернувся до стіни.
За хвилину він уже спав.
Розділ IX
Женя відмовляється від свідчень. "Версія-то вірогідна, але трохи безглузда"
Капітан Горбатюк подзвонив уранці, о пів на восьму.
– Вибачте, що так рано турбую. Як Женя?
– Ще спить, – сказав тато: він узяв трубку.
– Не будіть його, хай одіспиться. І до школи хай сьогодні не йде. Я подзвоню директору. Що він розказував?
Тато переповів те, що розказав уночі Женя.
– Гм… Ви коли йдете на роботу?
– О восьмій.
– А дружина?
– Теж. Одночасно.
– Я за двадцять хвилин буду. З вашого дозволу. Мені треба обов'язково поговорити з Женею. Якомога раніше. І не хотілося б його будити.
– Ви гадаєте, він говорив неправду?
– Не знаю. Але хотів би знати. Це дуже важливо.
– Ви думаєте, йому щось загрожує?
– Не хвилюйтесь. Ми зробимо все, щоб відвести загрозу.
– Ви ж розумієте…
– Я вас розумію. Не будемо гаяти часу. Я їду. З вашого дозволу?
– Будь ласка! Будь ласка!
Капітан Горбатюк приїхав за п'ятнадцять хвилин.
– Пане капітан, дорогий мій, ми так хвилюємося! – кинулася до нього мама. – Може, мені не йти на роботу?
– Спокійно йдіть. Не хвилюйтесь. Не бійтесь. Я ж не приватна особа. Я на службі. І служба моя полягає в тому, що я відповідаю за безпеку громадян. У цьому конкретному випадку – за вашого сина. І за вас теж. Зробимо все можливе.
Коли батьки пішли, капітан Горбатюк сів біля телефону і, намагаючись говорити півголосом, почав надзвонювати. Він дзвонив кілька разів – одним щось пояснював, просив дозволу, іншим наказував.
– Женя прокинувся якраз тоді, коли капітан закінчив усі розмови і, прочинивши двері, зазирнув до його кімнати. Двері рипнули, і Женя прокинувся. Побачивши капітана, він широко розплющив очі:
– Ви?!
– Я! Доброго ранку, шукачу пригод!
– Доброго ранку… А чого?…
– Ще питаєш! Сполошив усе місто!.. Ну, розказуй, що в тебе за одиссея була вчора.
Женя розказав те, що й батькам, навіть тими ж самими словами.
– Та-ак… Гультяї, значить… з-за кордону… З заробітків… Грошики прогулювали… А одному ти братика молодшого нагадав… Ясно!.. Ну, а якихось виразів характерних, словечок жаргонних ти не запам'ятав? Як вони говорили? Нормально?
– Нормально, по-моєму…
– Ану, подивись мені в очі, Женю!
Женя кинув на капітана збентежений переляканий погляд.
– Ти говориш неправду, Женю. Все було не так. Все було по-іншому. Тебе посадили в машину і кудись повезли. І щось розпитували. І залякували. Сказали, що як ти скажеш, вони помстяться. І не так, може, тобі, як твоїм батькам.
– Звідки ви знаєте? – прохопився Женя.
– Знаю я тільки тепер, після твоїх слів. А раніше здогадувався.
– Ні! Ні! Я нічого не сказав. Ні! – Женя заплакав.
– Не плач. Якщо ми їх не знешкодимо, ти боятимешся все життя. А може, вони ще й втягнуть тебе у свої справи, і ти станеш карним злочинцем. А це – чи не найбільше горе для батьків… Та й для самого тебе. Що вони тебе питали? Чим цікавилися?
– Не треба! Не питайте! Я нічого не скажу! Не треба! – Женя затулив долонями обличчя.
– Ну, заспокойся. Як не хочеш – не кажи. Це твоя справа.
– Я… не міг інакше, – тихо сказав Женя.
– Очевидно, вони сказали, що це стосується долі Вітасика… – не стільки спитав, скільки ствердив капітан. Женя не відповів, але й не заперечив.
– Зрозуміло… Тільки за цієї умови ти міг погодитися законтактувати з ними… Але що їм було треба від тебе?… Поміркуймо, капітане! – сам до себе звернувся Горбатюк, наче Жені й не було в кімнаті. – Що їм, по-перше, було відомо про Женю? Що він зустрів на горі Шипулю, який зазирав у бінокль до вікон Граціанських, і що побіг і сповістив про це у райвідділ, мені… Якщо б вони хотіли просто за це помститися йому, вони б це зробили. Отже, їх щось цікавило. Що?… Логічний висновок лише один – Граціанські. А точніше – тато Граціанський. Борис Борисович. У мережі якого працює Шипуля. Що ж міг знати Женя про тата Граціанського? Це врешті не має принципового значення. Головне те, що їх цікавить Граціанський, начальник торговельного відділу великої мережі, через яку проходять велетенські гроші… Можна гадати, що вони шантажували Граціанського, вимагали від нього щось, погрожували, а він забрав жінку, сина, сів на машину і гайнув світ за очі, втік. Може таке бути? Вірогідна версія?
Женя мовчки знизав плечима.
– Версія-то вірогідна. Але вчинок Граціанського в такому разі трохи безглуздий, – зітхнув капітан. – Куди він може втекти? Навіть маючи гроші в банку, надовго не втечеш. Рано чи пізно доведеться звертатися до міліції… А може, сталася трагедія? Може, вони одважилися на страшніший злочин і цікавляться, чи не натрапила міліція на слід…
Женя розгублено закліпав очима.
(Продовження на наступній сторінці)