– Ти знаєш, ні, – похитав головою капітан Попенко. – Абсолютно чистий. Просто дивно навіть. Працює п'ятнадцять років у цій мережі. Навколо нього майже всі "старі", так би мовити, кадри вже давно у нас на гачку, а Борис Борисович непорочний, як Діва Марія. Снаряди лягають все ближче, а його хоч би осколочком зачепило. Жодних "відкатів", жодного зловживання, ні "чорної каси", ні "відмивання грошей". Комар носа не підточить.
– Ну що ж. І в торгівлі бувають чесні керівники.
– Він у них там – один з ініціаторів боротьби з зарплатами в конверті.
– Він мав якраз доповідь робити. І раптом зник. Дуже не подобається мені причетність до цього всього спортсмена Шипулі. І Валера Лобуренко, я ж тобі казав, що говорив про Шипулю.
– Треба, мабуть, – запропонував Анатолій Петрович, – постежити за ним.
– Та я вже думав, але після зустрічі зі мною він "ляже на дно", розуміючи, що тепер під підозрою.
– Треба шукати Бориса Борисовича. Ціла сім'я на машині не може зникнути зовсім безслідно.
– "Треба"… "Треба"… Все, що треба, я, здається, зробив. Підключилася автоінспекція. Хлопці шукають.
– Що ж, почекаємо до завтра. Як сказав по телефону "не своїм" голосом Вітасик Дорошенко: "Не приїду ще два-три дні".
– Завтра – третій, – сказав Степан Іванович. – Як нічого не з'ясується, буду змушений оголосити розшук по всій країні.
І тут у кімнаті задзвонив телефон. Дружина зняла трубку й гукнула:
– Стьопо! Тебе!..
Вони пішли з балкона в кімнату. Капітан Горбатюк взяв трубку:
– Слухаю!
І враз обличчя його спохмурніло.
– Що таке? – звів брови Попенко. Горбатюк поклав трубку й зітхнув:
– Справи ускладнюються. Щойно до райвідділу зателефонувала схвильована мати Жені Киселя. Женя зник. Мав бути дома після школи, зараз майже північ, а його нема.
– Тю! – тільки й вимовив капітан Попенко. – Це вже не смішно.
– Аж ніяк. Я ж його попереджав… Я ж попереджав… Невже…
– Ти гадаєш, це Шипуля?
– Не знаю. Але все може бути. То такий тип… Я ж тобі казав. Мушу поговорити з ним негайно! – Горбатюк почав швидко одягатися. – Та ти що? Зараз уже ніч. Він, може, спить. Не будеш же ти вдиратися серед ночі…
– Не спить. В усякому разі не повинен. Я ж тобі казав. Він працює в охороні на торговельному складі.
– А-а. Точно. Почекай, я з тобою. Зараз тільки переодягнусь.
Розділ VII
Розмова з Шипулею. "Досить уже того міліцейського свавілля!" "Не виключаю можливості, що нам доведеться працювати у тісному контакті". Капітан Горбатюк зітхає
Шипуля аніскілечки не здивувався, коли побачив двох капітанів. Він мовби чекав на них. У всякому разі така посмішка буває саме в людини, яка нарешті бачить тих, кого довго чекала.
– А-а, заходьте-заходьте! Доглядачів порядку завжди ласкаво просимо, – примружені очі дивилися нахабно й насмішкувато.
У кутку на восьми щільно зсунутих стільцях був розстелений величезний спальний мішок.
На письмовому столику під настільною лампою біля телефону лежала нерозгорнута книжка "Постріли в ресторані Сирано". Глянувши на неї, капітани перезирнулися. Книжка була їм знайома – збірка американських детективів.
"Довідкова література", – подумав Горбатюк.
"Керівництво до дії", – майже те ж саме подумав Попенко.
– Добрий вечір, – привітався Горбатюк. – Вибачте, що потурбували.
Попенко лише кивнув, вітаючись.
– Будь ласка, будь ласка! Я ж сказав. Для вас – жодних обмежень. Усе розумію.
– А що саме розумієте? – швидко спитав Попенко. – Що?
– Вам відомо, чого ми прийшли? – Горбатюк пильно глянув Шипулі просто у вічі.
– Ну… – Шипуля трохи знітився, але одразу взяв себе в руки. – Що там розуміти? Раз прийшли, значить, треба. Хай там як, а ми з однієї компанії, майже колеги. Державна охорона теж належить до вашої організації.
В очах знову застрибали насмішкуваті вогники. – Тому ви й сказали Жені, що ви з міліції? – Горбатюк зробив паузу і, наче між іншим, спитав: – А ви не знаєте, до речі, де він зараз?
Обидва капітани не зводили очей з обличчя Шипулі. Той знову знітився, але удав здивування:
– А звідки я можу знати? Що я… – він затнувся, не підібравши слова.
Неакторові удати здивування – річ не проста. І спостережливий легко побачить, коли людина щиро дивується, а коли удає, що дивується.
Капітани знову перезирнулися. Сумнівів не було: Шипуля веде гру.
– Де хлопчик? – зціпивши зуби, спитав капітан Горбатюк. – Це не жарти, Шипуля. Вдень він ловить вас на схилі з біноклем, сповіщає мені. А ввечері зникає. Каузальний зв'язок між цими фактами очевидний.
– Каузальний? – скривився Шипуля. – Без поняття.
Він явно тягнув час.
– Причинно-наслідковий. Ланцюжок: причина – наслідок.
– А які причини в мене були чіпати того пацана? Що він мене бачив на схилі з біноклем? Ай! Не смішіть мене, капітане! Теж іще злочин – дивитися у бінокль! Що там, військовий об'єкт, чи що? Ну, дивився. Бо треба був мені Граціанський. Обіцяв мені з квартирою… І десь запропав.
– А ви ж сказали, що ніякого Граціанського не знаєте.
– Що? А-а, ну то я з несподіванки. Як це я його не знаю? Стережу його добро і не знаю.
– З несподіванки? Дивно.
– Дивно? Коли б на вас ні з того ні з сього на вулиці накинулася допитувати міліція – ви би власне прізвище забули. "Дивно"!
– Не дуже переконливо, але… Врахуйте, Шипуля, ми цю справу так не залишимо. Йдеться про хлопчика, про дитину.
– І не про одного, а принаймні про трьох, – докинув капітан Попенко, який до того тільки мовчки спостерігав.
– Ну, знаєте, це вже комедія. Вішати на мене цілий дитсадок… Де у вас докази? Доведіть! Ви знаєте, що таке презумпція невинності?
– Знаємо, Шипуля, знаємо. А скажіть, будь ласка, де ви були сьогодні після того, як ми з вами розлучилися вдень? Згадайте, якщо не важко. – Начальники! Ну що ви, їй-богу! Ви що – серйозно? – Шипу-ля посміхнувся од вуха до вуха. – Та в мене залізне алібі. Був дома, потім пішов на роботу. Сюди. І нікуди не відлучався. Є свідки.
– Перевіримо. А одразу куди пішли?
– Сказав же – додому.
– А по телефону не дзвонили нікому? Ні з ким потім не бачилися? Не зустрічалися? Не говорили про нашу з вами зустріч?
Шипуля почервонів.
– Це що – допит? Більше відповідати не буду. Допитувати викликайте мене офіційно. І допитуйте у присутності адвоката. Ми зараз будуємо правову державу. Досить уже того міліцейського свавілля.
– Колего! – схилив голову набік капітан Попенко. – Що ж ви так на своїх?
– Це ви на своїх, а не я, – огризнувся Шипуля.
– Я ще раз попереджаю: якщо ви щось знаєте про зникнення хлопця, скажіть. Буде краще. Пом'якшить вину. А знайти ми його все одно знайдемо. І тоді ви пошкодуєте, що не використали останньої можливості.
– Не залякуйте! Не залякуйте! Я не з лякливих. Сказав – гаплик! Відповідати більше не буду. Аривідерчі! – Шипуля підвівся і розправив свої могутні груди, наче показуючи цим, що він таки нелякливий.
Коли вони вийшли, капітан Горбатюк подивився на друга і спитав:
– Ну, що скажеш?
– Скажу, що цей Шипуля – кримінальний тип. І по-моєму, до зникнення хлопця якийсь стосунок таки має. Принаймні мені так здалося.
– Мені теж.
– Але довести це буде важко, – розвів руками Анатолій Петрович. – Його хтось проінструктував.
– О! Ти знаєш, я тільки хотів сказати… Що всі оті його юридичні "пасажі" – з чужого голосу.
– Точно. І лексика не його. І, як то кажуть, "домашня заготовка". "Награний варіант", яку футболі. Спеціальний інструктаж для розмови з міліцією.
– Треба встановити за ним нагляд. Шкода, що я не встиг це зробити одразу.
– Ну, ти ж не знав, що події розгортатимуться так блискавично.
– Ти гадаєш, – запитав Степан Іванович, – що тут пахне великими справами?
– Не виключаю можливості, що нам, друже, з тобою доведеться працювати у тісному контакті.
– Ти знаєш, я теж подумав про це.
– Цей Шипуля, звісно, хлопець обмежений, – сказав капітан Попенко, – ситуація з Женею була для нього несподіванкою, і він припустився помилки, коли сказав, що гадки не має, хто такий Граціанський. Хтось його вже поправив.
– Ех, Женя, Женя! Що ж із ним сталося, бідолахою? Невже необережно сунув носа у цей гадючник і…
– Не думаю, щоб…
– І я не думаю, але…
Удома першими словами, якими зустріла капітана Горбатюка дружина, були:
– Женя знайшовся!
– Що? Як? Де?
(Продовження на наступній сторінці)