— Авжеж! Лицар! Аякже! — Дон плаща відгорнув: під плащем залізні лати виблискують.
Зітхнув Грайлик заздро.
— Що таке? — усміхнувся Дон. — Чи не хочеш і ти у лицарі!
Грайлик ствердно кивнув.
— Тільки лат нема, — і знову зітхнув.
— Не біда. Можна дістати, — бадьоро сказав Дон.
— Де?
— Є тут один граф. Я якраз до нього їду. Все на світі має. Поїхали разом. Мені такий товариш, як ти, саме потрібен.
— Серйозно?! — зрадів Грайлик. — І по дорозі якраз. От удача! Поїхали разом.
— А звуть тебе як? — питає Дон.
— Грайлик.
— О! Гарне ім’я. Легко можна переробити на лицар віконт де Грай.
Зашарівся Грайлик від задоволення.
— А ти мені одразу сподобався, з першого погляду, — сказав Дон.
— І ви мені,— щиро признався Грайлик.
А сам подумав: "От пощастило! Одразу справжнього лицаря зустрів. Він мені допоможе".
РОЗДІЛ III
Принц Бо-Бо. Барон Менших-Ображайло.
"Головне — це інформація".
Їдуть вони далі.
Аж бачать — скаче назустріч вершник. Розхристаний, захеканий, капелюх набакир — наче сто вовків женуться за ним.
— О! — каже Дон. — Принц Бо-Бо. Щось, мабуть, трапилося.
Підскакав принц Бо-Бо. Блідий, як сметана. Ледь дише.
— Що таке? — питає Дон.
— Ой! Не кажіть! Барон Менших-Ображайло за мною женеться. Бо-боюсь бі-біда буде, — затинаючись прохекав принц і озирнувся лякливо.
Лицарі мусять один одного виручати, — сказав Дон, і Грайлик не встиг оком зморгнути як Дон та принц Бо-Бо звернули з дороги у ліс і сховалися за деревами.
А Грайлик на дорозі лишився. Бо Дон йому нічого не сказав, щоб він разом з ними ховався. Тож і незручно було Грайликові за ними хвостиком. Ще скажуть — боягуз.
Знову почувся тупіт. І з’явився на дорозі вершник. В одній руці меч, у другій спис. Очі сердиті, вуса настовбурчені, з рота — пара, мов із самовара.
Підскакав:
— Гей, пацан! Тут принц Бо-Бо не проскакував?
— Не проскакував, — твердо відказав Грайлик.
— А ти не той?.. Щось у тебе очі якісь… Брехати не вміють. Ану признавайся! — І барон Мепшпх-Ображайло прямо в груди Грайликові списом націлився.
Думати було ніколи.
Як хочеш стати лицарем, треба діяти рішуче.
Відбив Грайлик своїм списом баронів спис і сам йому націлився в груди.
— Не смійте менших ображати! — вигукнув одчайдушно. Будь що буде!
У барона від несподіванки аж рот роззявився. Не чекав він такого.
— Тю на тебе!.. Вже й пожартувати не можна. Ну, я далі поїхав, — коня пришпорив і поскакав, куряву здійнявши.
А як затих удалині цокіт копит, виїхали з лісу Дон і принц Бо-Бо.
— Ху! — полегшено зітхнув принц Бо-Бо. — Слава Богу!
Пришпорив коня і чимдуж поскакав назад.
— Навіть не подякував, ну! — презирливо сказав Дон. — А я ж його ховав-рятував. От же!
— А що той барон хотів од принца Бо-Бо? Чого за ним гнався? — спитав Грайлик.
— Та, розумієш, принц Бо-Бо запросив у гості принцесу Шах-Шароню. І всім похвалився, що вона прийняла запрошення. Барон примчав до принца. Дуже хотів з принцесою побачитися. А принцеса не приїхала. Барон вирішив, що принц або всіх обдурив, або ховає десь принцесу… ну і…
— І не обдурив, і не ховає,— сказав Грайлик.
— А ти звідки знаєш?
— А мені служниця Ципа-Дрипа сказала. Принцесу якийсь пан Грубіян Чорна Маска захопив у полон.
— Та що ти кажеш!.. Пан Грубіян Чорна Маска?.. — Дон задумався. — Щось не знаю у наших краях ніякого пана Грубіяна. А як він виглядає?
Грайлик переказав усе, що йому говорила служниця про пана Грубіяна.
— Ніякий то не пан Грубіян! То граф Чужєкало-Хочукало! Жодних сумнівів!
— Той, до якого ми їдемо?
— Ні. Ми їдемо до графа Моєкала-Недамкала. А то його сусіда і двоюрідний брат — Чужекало-Хочукало. Дуже любить воювати, весь час зазіхає на щось чуже. Але нічого. Тепер хоч нам відомо, де принцеса. Головне, Грайлику, — це інформація! Знати — що, де, коли… Від цього залежить успіх будь-якої справи.
РОЗДІЛ IV
Маркіз Крутій-Хитрило
Дон, мабуть, сам не уявляв, як швидко підтвердяться його слова про інформацію.
Знати — що, де, коли — ніколи таки не зайве.
Вони й гадки не мали, що буквально через кілька хвилин…
Незнайомий вершник вискочив з лісу так несподівано, що не лише Грайлик, а й Дон вражено зупинився.
Незнайомець був, певне, такий же лицар, як і Дон. Бо з-під синього оксамитного плаща виблискували в нього залізні лати.
— Оу! — радісно вигукнув незнайомець, побачивши їх. — Дорогий мій! Я вас вітаю!
І, під’їхавши впритул, обійняв Дона.
Забрязкало й заскреготіло так, наче то обіймалися не лицарі, а два порожніх відра.
Обернувшися до Грайлика, незнайомець спитав:
— Кого маю честь бачити?
— Ви маєте честь бачити мого юного друга, початкуючого лицаря віконта де Грая.
Грайлик почервонів.
— Оу! Прекрасно! Прекрасно! Тоді надзвичайна новина, якою я з вами хочу поділитися, буде цікава й для нього.
І він замовк, дивлячись на Дона багатозначно.
Дон дивився на незнайомця, усміхаючись, і чекав.
Але той мовчав.
І Дон не витримав:
— Так що сталося?
— Ви знаєте, що сьогодні в гості до принца Бо-Бо мала приїхати принцеса Шах-Шароня?
— Знаємо.
— А що вона не приїхала — знаєте?
— Знаємо.
— А чому не приїхала — знаєте?
— Знаємо. Її викрав граф Чужекало-Хочукало.
— А де зараз принцеса — знаєте?
— Ну… мабуть, у замку графа,
— Ха-ха-ха! — засміявся незнайомець, весело потираючи руки. — От і не знаєте! Не знаєте! Нема принцеси у графа! Нема!
— А де ж вона?
— Оце і є незвичайна новина! Принцесу перехопив князь Дражнило-Насміхальський і повіз у свій маєток. От! Пробачте, поспішаю до шаха Шах-Шараха. Кажуть, він уже дізнався про викрадення принцеси і призначив нагороду за ЇЇ повернення — мільйон золотих дукатів. Хочу уточнити. До побачення! — Незнайомець пришпорив свого коня і помчав по дорозі.
— Хто це? — спитав Грайлик.
— То маркіз Крутій-Хитрило. Звичайно, йому вірити не можна, але… хто його зна… Більша частина з того, що він казав, — правда. І те, що принц Бо-Бо запросив принцесу, і те, що вона не приїхала, і те, що її викрав граф Чужекало-Хочукало, й те, що шах Шах-Шарах уже знає про це (служниця Ципа-Дрипа, яку ти звільнив, йому, звичайно, розповіла). Отже — все може бути… В усякому разі треба швидше їхати до графа Моєкала-Недамкала. Там дізнаємося.
РОЗДІЛ V
Граф Моєкало-Недамкало.
Важливе завдання
Нарешті вони виїхали з лісу і зупинилися перед величезною залізною брамою, замкненою на безліч здоровенницьких хитромудрих замків. Зверху донизу брама була завішана тими замками.
Дон підійшов і натиснув кнопку дзвоника. І одразу задеренчало так гучно й оглушливо, що вони аж поприсідали.
Вмить одчинилося у брамі маленьке кругленьке віконечко і з нього визирнуло перелякано-пильне око охоронця:
— Хто там?
— Та я! Не бачиш, чи що? Одчиняй! От іще! — сказав Дон.
— А то хто? — око вибалушилося на Грайлика.
— То мій друг, початкуючий лицар віконт де Грай.
— Одну хвилинку. Зараз спитаю, чи можна, — і віконце зачинилось.
Минуло хвилин п’ятнадцять, не менше.
За цей час тричі відчинялося кругленьке віконечко у брамі, і кожного разу чиєсь інше око перелякано-пильно визирало й мовчки дивилося на Дона і Грайлика.
Нарешті заклацали-заскрипіли численні клямки й замки, заскреготіли, відчиняючись, маленькі клепані залізні дверцята у брамі, і голос охоронця промовив:
— Заходьте!.. По одному!.. Коней лишайте.
Вони припнули коней до конов’язі біля брами, і спершу Дон, а за ним і Грайлик пройшли через дверцята.
Навколо всього палацу пліч-о-пліч суцільною стіною стояли вартові: списи наїжачили — не підійти.
А біля дверей вартові стояли аж у три ряди. Коли Грайлик проходив, навіть подряпався об гостряки списів.
У напівтемному залі їх зустрів граф — товстий, очі витрішкуваті, рот зубастий, руки довгі, загребущі.
Не привітався, не усміхнувся, а одразу:
— Що хочете? Що треба? Не дам! Моє! — і цупкими павукастими руками почав хапати й притискати до грудей то одне, то інше.
"Точнісінько як Сашко Чеберяка з нашого будинку", — подумав Грайлик.
— Не хвилюйтеся. Нічого нам, графе, не треба, — лагідно мовив Дон.
— Тоді давай, кажи! — і граф наставив велике волохате вухо.
Дон зашепотів щось у те вухо.
А Грайлик подумав:
"Як це — "не треба"? А лати для мене? Він же казав… Ми ж спеціально приїхали".
У цей час позаду хтось тихенько кашлянув.
(Продовження на наступній сторінці)