І от на вишку заліз Грифа. Він підійшов до краю, подивився своїми банькатими очима на сітку і вже збирався почепити пояса, як раптом несподівано полетів униз. Пружна сітка підкинула його догори. Він впав на неї знову і знову полетів угору. Грифа підлітав, як м’ячик, і верещав: "Негідники!" "Паразити!" "Пігмеї!" "Негідники!" "Паразити!" "Пігмеї!" Це було як у цирку. Пташенята аж на підлогу лягали від реготу.
Коршак Соколович нарешті пригальмував сітку, допоміг Грифі злізти і спитав:
— Що сталося?
— Хтось мене штовхнув звідти! Пробрався на вишку і пхнув мене!
— Та не було на вишці нікого! — запевняв його Коршак Соколович. Ти просто, мабуть, оступився, втратив рівновагу і…
— Що я — дурний? Не оступився я! Хтось мене навмисне пхнув. Я добре відчув поштовх! — наполягав Грифа.
І тут раптом з вишки, де не було нікого, пролунав сміх.
Усі вражено перезирнулися. Це був той самий сміх, що й тоді, за вікном!
Таємниця третя
На уроці співів Тьох Тьохкович Соловейко розучував з пташенятами урочисту кантату на честь відкриття лісею.
— Зробімо так, — казав Тьох Тьохович. — Спершу хором співаємо державною орлиною мовою:
Ми — крилаті лісеїсти —
Вміємо не тільки їсти —
Мов багато знаємо,
Ними і співаємо!
А тоді кожен окремо по черзі співає арію своєю рідною пташиною мовою. Зрозуміло?
— Зрозуміло!.. Зрозуміло!.. — загомоніли пташенята.
— Ну тоді… — Тьох Тьохкович змахнув диригентською паличкою, і пташенята дружно заспівали:
Ми — крилаті лісеїсти
Вміємо багато їсти…
— Стоп! Стоп! — загукав Тьох Тьохкович і застукотів диригентською паличкою по пюпітру. — Це прекрасно, що у вас такий хороший апетит, але треба співати "Вміємо не тільки їсти", а далі "Мов багато знаємо…" "Багато мов", а не "Багато їсти".
Пташенята дуже сміялися, дивуючись, як це вони так усі дружно помилилися.
— Ну! Ще раз! Почали! — Тьох Тьохкович знову змахнув паличкою, і пташенята заспівали. І вже правильно. — Молодці! — вигукнув Тьох Тьохкович. — А тепер кожен своєю мовою! Нумо!
— Кря-кря! Кря-кря! — заспівав Крякс.
— Гел-гел! Гел-гел! — заспівав Гелгуш.
— Ку-ку! Ку-ку! — заспівала Кука.
Дійшла черга до Грифи.
І раптом він заспівав:
— Ква-ква! Ква-ква!
Всі засміялися, думаючи, що він жартує. Але, схоже, Грифа не жартував.
— Ні, Грифо! Це не по-грифському. Це по-жаб’ячому. Так тільки жаби квакають. Ану давай, як треба!
Грифа роззявив дзьоба, але з горла в нього вилетіло знову:
— Ква-ква! Ква-ква!
Пташенята знову засміялися.
— Не кантата, а квантата! — вигукнув Крякс під загальний регіт.
Всі знову засміялися.
— Ну заспокойся, заспокойся, Грифо! — підбадьориав його Тьох Тьохкович, — Це нервове! Давай ще раз!
Але й утретє замість грифського орлиного клекоту з горла Грифи вирвалося жаб’яче квакання.
Пташенята вже не сміялися, а лише вражено перезиралися.
І тут згори, просто зі стелі, почувся знайомий регіт.
Педнарада
Кар Карлович скликав термінову педнараду.
— Панове! — сказав він. — У нашому лісеї коїться щось незрозуміле! Якась кар-кара Божа! Хто це робить — не збагну. Може, якийсь кар-карлик чарівний невидимий, але звідки він узявся і чого він хоче?.. Які будуть думки з цього приводу?
Вчителі тільки крилами розводили. Конструктивних пропозицій ніхто поки що не має.
Нарешті спромоглася на слово Шуліка Сапсанівна:
— А давайте пригадаємо, чи були скарги від батьків? Може, це хтось із ображених, з тих, кого ми не прийняли до лісею?
— Скар-карги? — перепитав Кар Карлович. — Авжеж, були! Прийом ми проводили обмежений, ви ж знаєте. Деякі батьки справді скаржилися. Але ми всім розтлумачили, пояснили, і вони погодилися. Ось, наприклад страусиха Емма Еммануїлівна. Її синок, хоч і птах, але літати не може, бо страуси не літають. Летюча миша пані Кажанова, яка намагалася нав’язати нам свого синочка Жанчика, врешті погодилася, що вони, хоч і крилаті, але ж не пернаті, а у нас лісей виключно пташиний.
— І все-таки, я думаю, треба шукати серед ображених, — наполягала Шуліка Сапсанівна.
— Так-так-так! — підтримав її математик Дятел.
— А як ви пропонуєте шукати? — роздратувався Кар Карлович.
— Ну… — покрутив своїм довгим носом Тук Тукович. — Підстерегти якось…
— От ви й підстережіть! — вигукнув Кар Карлович.
Довго тривала педнарада, довго сперечалися вчителі, але плідних наслідків це не дало. Що робити — так і не вирішили.
Таємниця четверта
Минуло кілька днів.
Якось уранці Грифа прокинувся в кепському настрої.
Вчора на уроці Шуліка Сапсанівна дуже хвалила Пака за успіхи у вивченні орлиної мови.
— Беріть з нього приклад! — казала вона. — Дивіться, шпаченя, а як прекрасно клекоче по-орлиному. А деякі, хоч це їхня рідна мова, не можуть правильно і двоїх клеків стулити докупи.
Вона, звичайно, натякала на Грифу. Справді, після отого квакання на співах у нього виникли серйозні проблеми з мовою. Шуліка Сапсанівна весь час робила йому зауваження.
"Це все отой таємничий жартун, хай йому грець!" — думав Грифа.
Але додумати він не встиг, бо у цей час почувся сміх. Отой самий таємничий сміх. Грифа підхопився і на всі боки замотав головою. Ніде нікого!
Аж раптом…
— Чого це ти дзьоба повісив? То нудився, хотів, щоб було цікаво. А як стало цікаво, таємниці з’явилися, — ти й скис.
Голос був писклявий, наче дитячий.
— Х-то це? Хто це говорить? — скрикнув Грифа.
— Хочеш дізнатися, хто я?
— А-авжеж!
— Ну тоді сьогодні після уроків візьми Крякса, Пака і Гелгуша і нищечком проберіться у коридор під сходи. Там, у темному закутку, є маленькі дверцята. Це вхід у підземелля. Я вас там чекатиму.
— Все життя живу у Мармуровому Палаці, а про жодне підземелля не чув, — здивувався Грифа. — Егей! Ти чуєш?
Але писклявий голос більше не озвався.
Грифа натягнув штанці і побіг у коридор. Зазирнув під сходи у темний закуток. І справді побачив там затягнуті павутинням маленькі дверцята з іржавим висячим замком.
— Тю! — почухав Грифа потилицю. — Як же я їх раніше не помічав?
Хотів спершу побігти розпитати про ті дверцята батьків, але потім передумав: "Ні! Так нецікаво. Таємницю треба розгадати самому. Дорослі ламають голови, скликають педнаради, а вдіяти нічого не можуть. І не потрібні мені ніякі Гелгуші. Паки та Крякси!.. Я сам!"
— Нічого ти сам не зробиш! — знову почувся писклявий голос. — Вони тобі дуже у пригоді стануть. От побачиш!
Грифа здригнувся:
— Ти й думки мої читаєш?!
— Аякже!
Грифа похолов…
На уроках він був неуважний. І сеньйор Фламінго поставив йому двійку, мадам Какаду одиницю, а гер Вальдшнеп записав зауваження у щоденник.
На перерві перед останнім уроком Грифа уперше не грав у "ворону", а по черзі підійшов до Пака, Гелгуша і Крякса і кожному сказав:
— Зразу після уроків — у коридор, що веде до спортзалу! Будемо розгадувати таємницю. Зустріч у закутку під сходами! Якщо не боїшся. Тільки нишком! Щоб ніхто не бачив!
Коли тобі таке кажуть, то треба бути найостаннішим боягузом, щоб відмовитися. А ще коли пропонують розгадати таємницю…
Після уроків лісеїсти завжди відпочивали і розважалися. У Палаці було кілька ігрових кімнат, і кожен робив, що заманеться, — хто дивився телевізор, хто складав лего, хто грав у пташині комп’ютерні ігри, а хто тинявся без діла. Батьки забирали пташенят аж увечері. Тому ніхто не звернув уваги на відсутність Грифи, Крякса, Гелгуша і Пака.
Підземні пригоди
Пташенята зустрілися біля сходів, що вели на другий поверх до резиденції Президента та помешкань родини Кондорів.
— Ну що? — спитав Крякс.
— Де твоя таємниця? — спитав Гелгуш.
— Що будемо робити? — спитав Пак.
— Значить, так, — набундючився Грифа. — Справа відповідальна. Тому всім слухатися мене!
Почувся сміх. І писклявий голос промовив:
— Усім слухатися не його, а мене!
Грифа втягнув голову в плечі і замотав нею, озираючись.
Крякс, Пак і Гелгуш теж завмерли, намагаючись зрозуміти, звідки лунає той голос:
— Зараз відчиняться дверцята, за ними будуть гвинтові сходи. Спускайтеся обережно.
На очах здивованих пташенят іржавий замок, скреготнувши, клацнув, невидима рука зняла його, поклала на підлогу, і двері розчинилися.
— І все-таки — куди ми йдемо? — прошепотів Крякс.
— І що будемо робити? — прошепотів Пак.
— Як хочете взнати мою таємницю, вам треба впіймати чарівну Жар-Птицю! — пролунало у відповідь.
— У підземеллі? Жар-Птиця? — здивувався Гелгуш.
— Так!
(Продовження на наступній сторінці)