А Зіна Бебешко і Раїска Мняу всміхалися й показували їм язики, наче то не Вася, а вони самі відзначилися такими здібностями.
Навчальний рік починався дуже добре.
Та от одного ранку, прийшовши до школи, учні побачили розгублених учителів та заклопотаного Бурмила Михайловича, що зібралися під дубом і поглядали вгору на годинник.
Треба вам сказати, що в усьому лісі був лише один годинник — біля школи, на тисячолітньому дубі. Старий, з великим дерев’яним маятником, з двома дубовими гирями, з дверцятами над циферблатом. Обслуговувала годинник шкільна технічка тітонька Зозуля. Щоразу, коли хвилинна стрілка підходила до цифри дванадцять, тітонька Зозуля відчиняла дверцята, визирала і кувала на весь ліс стільки разів, скільки було годин. Для школи вона додатково ще кувала кінець уроку й початок перерви. Ну й, звичайно, кінець перерви й початок уроку. Годинник хоча й був старий, але ходив дуже точно і ніколи не псувався.
А от зараз годинник стояв. Не цокав, стрілки завмерли нерухомо.
Тітонька Зозуля метушилася біля нього, раз у раз одчиняла дверцята, вискакувала і розгублено розводила крилами:
— Нічого не розумію! Не розумію! Нічого!.. Учора ввечері все було гаразд. А сьогодні вранці прилетіла — стоїть!
Бурмило Михайлович чухав лапою потилицю:
— Що ж робити! Як починати уроки?
Вчителі мовчали.
Справді. Які уроки без годинника? Коли починати, коли перерва, коли кінець перерви?
Суцільна плутанина й безладдя.
— Може, до Карпа Карповича звернутися? — несміливо промовила Пантера Ягуарівна.
Карпо Карпович був трьохсотрічний старий ворон, його вважали у лісі наймудрішим. Бо, як відомо, хто довше живе, той більше знає.
Карпо Карпович вже майже не літав, а цілісінькими днями дрімав на улюбленій сухій гілляці старої сосни, куди йому раз на день приносили щось попоїсти його кракракравнуки.
— Що ж, ходімо до Карпа Карповича, — погодився Бурмило Михайлович. — Справа надто серйозна.
Карпо Карпович розплющив одне око (останні сто років він розплющував лише одне око), вислухав і сказав:
— Зараз прилечу.
Після цього він ще хвилин десять дрімав. Нарешті змахнув своїми сивими крилами й повільно полетів до Дуба.
Зазирнув прищуленим оком у годинник і сказав:
— Кар-тина ясна! В-кра-ли!
— Що?
— Одне коліщатко в-кра-ли!
— Хто?
— Кра-дій!
Більше Карпо Карпович нічого не сказав, змахнув сивими крилами й полетів назад на свою суху соснову гілляку. Сів і одразу ж заснув.
— Ти бач! Хто ж це міг зробити? — сплеснув лапами Бурмило Михайлович.
— Так! — підтвердив учитель музики Бегемот Гіпопотамович. — Останній випадок крадіжки в історії нашого лісу — це випадок з моїм золотим тромбоном, якого вкрав шакал Бацила. Більше випадків не було.
— Точно! Нуль випадків! — сказала вчителька математики Пантера Ягуарівна, яка любила точність.
— А може, шакал Бацила повернувся, а ми й не знаємо?.. — задумливо сказав Бегемот Гіпопотамович.
Вчителі перезирнулися і знизали плечима.
— То що ж робитимемо, звірі добрі? — спитав Бурмило Михайлович.
Директор школи ніколи не приймав серйозних рішень сам, одноосібно, завжди радився з колективом.
Колектив почухав потилиці. Не так просто приймати серйозні рішення.
— О! Знаєте що?! — раптом вигукнув учитель фізкультури Макак Макакович. — Зараз же у Сірка Барбосовича гостює його брат Бровко Барбосович, з яким я працював у цирку. А він же до цирку служив у карному розшуку, на оперативній роботі, злодіїв винюхував. Давайте звернемося до нього.
— Це ідея! Молодець, Макак Макакович! — радісно скрикнула вчителька лісової географії Жирафа Жирафіївна. Вона колись мріяла теж працювати у цирку і дуже поважала Макака Макаковича.
— А як же все-таки з уроками? — спитала Лисавета Патрикїївна. Її урок лісознавства був сьогодні перший.
— Ну, я думаю, уроки сьогодні, мабуть, доцільно відмінити? — непевно подивився Бурмило Михайлович на вчителів.
— Доцільно! Авжеж! — змахнув хоботом Мамонт Африканович. У нього сьогодні уроків не було.
Решта вчителів промовчали. А мовчання, як відомо, знак згоди.
— Ну, гаразд! — Бурмило Михайлович обернувся до учнів, що з’юрмилися віддалік, і гукнув: — Ідіть додому! Уроків сьогодні не буде.
— Ура-а! — не стрималися Вовченко й Лисовенко.
Інші учні хоч і не вигукували, але теж зраділи. Що там не кажіть, а коли відміняють уроки, навіть відмінники радіють. Такий уже шкільний закон.
РОЗДІЛ 3
"Це Кицин! Його работа!"
Всі, хто вміє лазити по деревах, відмовляються.
Гра у війну. Хлопці розходяться, не дочекавшись.
Хоча уроків і не було, але учні розходитися по домівках не поспішали. Юрмилися на Великій Галявині і жваво обговорювали несподівану новину.
— Ах! Ви подумайте! Ви подумайте! Ах! — вигукувала Вірочка Вивірчук і обмахувалася своїм пухнастим хвостиком, наче їй від переживань нічим було дихати.
— З годинника витягти коліщатко! Це ж додуматися треба! — сплескувала лапками Раїска Мняу.
— Свинство! — кривила п’ятачок Хрюша Кабанюк.
— Бе-бе-безумовно! — кивала Зіна Бебешко.
А Вовчик Вовченко раптом глянув на Васю Кицина, що стояв, як завжди, осторонь від усіх, приставив лапу до рота і зловісно проказав:
— Це Кицин! Васька! Його робота! Я вас запевняю!
— Абсолютно! — блиснув очима Рудик Лисовенко.
— Та ви що?! — замахали на них лапами дівчатка.
— А було в нас таке до його появи? Було? — вищирився Вовчик.
— Абсолютно! — знову блиснув очима Рудик.
— І все-таки о-бе-бережно з висновками! — сказала Зіна Бебешко.
— Для таких звинувачень треба мати серйозні докази, — сказала Раїска Мняу.
— Так-так! — підхопили в один голос Кося Вухань і Колько Колючка.
— Ну, значить, це або Вірочка Вивірчук, або Раїска Мняу, або Михайлик Ведмеденко, — сказав Вовчик.
— Що? Що? Що? — вражено пороззявляли роти і Вірочка, і Раїска, і Михайлик.
— Бо для того, щоб викрасти коліщатко, треба було забратися на дуба, треба добре лазити по деревах, — сказав Вовчик Вовченко.
— От вам і "що"! — задоволено прохихикав Рудик Лисовенко (він дуже любив, коли комусь було непереливки).
— А хто в нас уміє добре лазити по деревах? Ні вовки, ні лисиці, ні зайчики, ні їжачки, ні кози, ні лосі, ні дикі свині — не вміють. Навіть борсук Боря Сук по гладенькому прямовисному стовбуру так високо не залізе, — сказав Вовчик.
— Не залізу, — поспішив погодитись Боря Сук.
— А білочки, рисі й ведмеді — запросто! Отже… — єхидно всміхнувся Вовчик.
— Отже… — під хихикну в Рудик.
— Я… не брала коліщатка, — сказала Вірочка, і на очах в неї блиснули сльози, — чесне слово!
— І я не брала! — зціпила зуби Раїска.
— І я! — буркнув Михайлик.
— Значить, лишається Васька Кицин! — торжествував Вовчик. — Як я й казав.
— Абсолютно! — підхопив Рудик. — Як ми й казали! Бачите, мовчить і очі ховає.
Всі подивилися на новачка. Він справді часто-часто моргав і ховав очі. Він боявся розплакатися. Справді, коли тебе всі підозрюють, а ти не знаєш, як виправдатися, — що маєш робити? Тільки моргати й ховати очі.
Косі Вуханю й Колькові Колючці стало дуже жаль Васю Кицина.
Вони були певні, що він не брав коліщатка. Але як доведеш?
— Ти ж не брав, правда? — з надією спитав у новачка Кося.
— Не брав, — тихо сказав Вася.
— От бачите! — вигукнув Колько.
— Усі злодії на допитах кажуть, що вони нічого не брали, — сказав Вовчик.
— Точно! — підхопив Рудик, наче він бував на допитах.
— От не тре-бе-ба, не тре-бе-ба звинувачувати, коли нема точних доказів, — вигукнула Зіна Бебешко.
— Правильно! От прийде Бровко Барбосович, ви ж чули, він у міліції працював, — усе стане відомо, — сказав Колько Колючка.
— А зараз давайте у щось пограємось! — запропонував Кося Вухань, щоб якось припинити ці розмови.
— Давайте! — підтримав друга Колько Колючка.
— У війну! У війну! — закричав Вовчик Вовченко.
— У війну-війноньку! — заспівав Рудик Лисовенко.
Вовчик і Рудик визнавали тільки одну гру — у війну. Причому щоразу вони були "наші", а всі інші — "вороги". А перемагають, як ви знаєте, завжди тільки "наші". Отже, гра кожного разу мала закінчуватися перемогою Вовчика й Рудика. Тому хлопчики не любили гратися з ними у війну. Але й відмовитися було ніяк. Все-таки хлопчики — то хлопчики. Хто відмовляється, той боягуз. От і зараз Вовчик і Рудик закричали:
— Ми — "наші"! Ви — "вороги"!
Схопили у лапи по замашній гілляці і, наставивши їх, як автомати, затрататакали на весь ліс:
— Тра-та-та-та! Падай — ти вбитий!
(Продовження на наступній сторінці)