— Ну, гаразд, — мовив грайлик. — Гру припиняємо, тебе звільняємо. Підемо до палацу Хропулїї.
І вирушили грайлик, Кося і Колько у путь.
А Ледарило Дурандас перед тим, як знову спати завалитися, вирішив усе-таки сестру свою про небезпеку попередити. Зняв трубку чарифону та:
— Алло! Алло! Хропо! Хропочко! Хропушечко! Алло!
Але в трубці тільки гуде. Ніхто не бере трубку.
— Алло! Хропочко!.. Спить, бісова душа!.. Не додзвонишся. Спить, щоб її муха вбрикнула… муха… ха… ху… хру… хріу-ау… хра-а…
І Ледарило сам засопів, захропів, заснув.
А грайлик, Кося й Колько до палацу Хропулїї йдуть. Крізь Дрімучий Ліс продираються. От уже де павутиння! Весь ліс ним заснований. Тільки й дмухай, щоб у ніс не набилося. Ні пташка не заспіває, ні джміль не загуде. Лише дерева десь угорі дрімотно листям шепочуться. Та соньки-дрімки легкими метеликами нечутно пурхають, сон навівають. Тільки й знай той сон одганяй.
Продерлися вони крізь Дрімучий Ліс. Вийшли на узлісся.
Кам’яна Пустеля перед ними. Мертва, похмура. Сіре чудернацьке каміння на ній громадиться, на різних живих істот схоже. Тут і заєць, і їжак, і ведмідь кам’яний, і вовк, і лисиця, і що тільки хочеш…
У Косі й Колька очі здивовано бігають, та нема часу роздивлятися, поспішати треба.
Аж ген край Пустелі й палац височить, такий же сірий та похмурий, як і Пустеля.
Ще здалеку чути могутнє хропіння — аж дерева гнуться. Такий вітер дме від того хропіння з розчинених вікон і дверей палацу.
— Е-е, хлопці, — каже грайлик, — я у палац, мабуть, зайти не зможу. Здує мене, легенький я дуже, бачите.
— А ми тебе триматимемо, — сказав Кося.
— Ага, — підхопив Колько.
— Не вдержите, — похитав головою грайлик.
— То що ж буде? — розгублено питає Кося.
— Доведеться вам самим у палац пробиватися.
— А що ж ми без тебе там робитимемо? — розгублено питає Колько.
— Те, що й зі мною. "Тра-та-та за Хрюшу!" — гукнете, та й усе.
— А грати ж їй у що?
— І пісеньку яку співати?
— Нічого не треба. Хрюша остання. Забирайте її і швидше сюди. Ще ж вам усім і з Павутинії вибиратися треба. Не думайте, що це так просто.
— Що ж, ходімо, — зітхнув Кося.
— Ходімо, — зітхнув Колько.
І пішли вони.
Кілька разів їх відкидало од дверей, але все ж, пригнувшись до самісінької землі, просунулися вони нарешті у палац.
Просунулися і завмерли.
Ну й картина! Зроду такої не бачили.
У величезному залі, серед сміття і розгардіяшу, чи не більшого ніж у Ледариловому палаці, лежить на ліжку Хропулія Дурандас. Ох і Хропулія!.. Брудна, скуйовджена, сіре волосся жужмом на голові, ніс такий же, як у брата, — здоровеннецький, на мухомора схожий — червоний, з білими цятками. І тим носом так хропе, що й слів не вистачить, щоб описати те хропіння. А навколо неї лежать у ліжках і хропуть химерні носаті й губаті створіння — хропуни.
— Хріу-у-у… урррр-хррр-ирр-арр-орр-ірр… ав-ав-ав… сю-у-у… хрррру-у-у…
Якась дика симфонія.
І диригував нею диригент хору хропунів маестро Губус. Неймовірно губатий маестро Губус стоячи спав за диригентським пультом і крізь сон вимахував диригентською паличкою, раз у раз торкаючись нею хропунячих носів. Причому паличка то видовжувалась (якщо хропун лежав далеко від пульта), то вкорочувалась (якщо хропун лежав близько).
Під ліжком Хропулії побачили вони й Хрюшу, яка теж підхрюкувала хропунам.
Ледве встигли Кося й Колько вигукнути: "Тра-та-та за Хрюшу!" — як раптом один з хропунів, Позіхайло, широко роззявив позіхаючи свій величезний рот і… несподівано гамкнув Колька Колючку.
Але їжачки — не галушки.
Гамкати їх небезпечно.
— Уе-е-е! — несамовито заволав від болю Позіхайло і підскочив аж до стелі. При цьому, дриґнувши ногою, так підфутболив Косю, що той, як м’яч, вилетів через двері з палацу.
— Ай! — зойкнув Кося, падаючи на землю біля грайлика.
— Що сталося?
— Хропун Позіхайло гамкнув Колька! — ледве вимовив Кося.
Хропіння у палаці враз увірвалося, а разом з ним і вітер. Натомість знявся страшний ґвалт.
— Біжімо туди! — рішуче вигукнув грайлик. — Треба їх усіх негайно приспати.
Кинулися вони у палац.
Хропуни посхоплювалися з ліжок і щось белькотіли, ревіли і метушилися.
Хропулія, солопіючи зі сну, люто плямкала губами. Маестро Губус безладно вимахував диригентською паличкою.
— Граємо в "дочки-матері", граємо в "дочки-матері"!.. — загукав грайлик і заспівав:
Граємо-граємо!
Спати всіх вкладаємо!
Граємо-граємо!
Спати всіх вкладаємо!
Маестро Губус влад йому замахав диригентською паличкою, хропуни одразу знову захропли. Хропулія відкинулася на подушки і теж захропла.
— Ой! А де ж Позіхайло? І Колько Колючка? І Хрюша? — озираючись промовив Кося.
Ні хропуна Позіхайла, ні Колька, ні Хрюші в палаці не було.
РОЗДІЛ 7
"Гори-гори ясно!" Знову в палаці Ледарила.
"Гуси-гуси! — Га-га-га!"
Герої танцюють. Кррррекк!
— Боюсь, чи не… — почав грайлик, але далі сказати вже не встиг, бо його враз видмухнуло з палацу.
Кося вискочив слідом за ним.
— Боюсь, чи не провалились вони крізь землю, — сказав грайлик, обтрушуючись від павутиння у кущах під вікном.
— Як це — провалились крізь землю? — здивувався Кося.
— Дуже просто. Як усі в казках крізь землю провалюються. Бо на землі я їх одразу б знайшов. Я ж у піжмурки найграйливіший грайлик з усіх грайликів на світі. Недарма мене Трататоля звуть.
— То що ж це тепер буде? — розгубився Кося. — Це я тепер свого друга Колька вже й не побачу?
— Якщо вони під землею, їх тільки одна гра врятувати може.
— Яка?
— "Гори-гори ясно!", тобто "Горюдуб". Там, під землею, цієї гри страшенно не люблять, просто жах. Там же зовсім темно. І навіть згадка про всяке світло для підземних чаклунів — сверблячка в носі.
— То давай швидше!
— Давай! Але ти мені допоможеш. Будемо з тобою дірки у землі шукати й гукати туди.
— Гаразд, — погодився Кося.
І побігли вони з грайликом дірки у землі шукати.
Де яку дірку знайдуть, нору, промоїну чи ще щось, нахиляються і гукають:
Гори-гори ясно,
Щоби не погасло!
Гори-гори ясно,
Щоби не погасло!
Бігали-бігали, гукали-гукали, Кося вже й надію втрачати почав.
Аж тут несподівано з-під землі, з нори якоїсь — жух! — як з гармати, вилетіли Хрюша й Колько. Тричі у повітрі перевернулися і на землю — геп!
Добре, що у м’якеньку, засновану павутинням траву впали. Не забилися навіть.
Кося до них радісно:
— Ой! Живі! А я вже зовсім духом занепав. Де ж це ви були?
— Та під землею ж, — скривився Колько. — Отож як гамкнув мене Позіхайло, то заволав на все горло і ротяку знову широко роззявив. Я й вискочив одразу. А Позіхайло до стелі підстрибнув і — гурр-гурр! — провалився під землю. І ми з Хрюшею разом з ним. Ох, і темно ж там, під землею! Ох, і гидко!.. Якісь химери на нас одразу посунули, холодом мокрим огорнуло… Брррр!.. Спасибі, що ви нас визволили.
— Спасибі, — жалібно шморгнула п’ятачком Хрюша. — Це я… в усьому винна.
— Ну, не будемо баритися, — сказав грайлик. — Ходімо назад у палац Ледарила мерщій. Треба ж вам тепер швидше у живе життя повертатися.
І грайлик чогось зітхнув, і на мить в очах його згасла усмішка.
І Косі раптом здалося, що грайлик став наче менший, ніж був.
Чи то, може, навпаки, Кося збільшився?
Хто його зна…
Ніколи було про це думати. Треба було назад у палац Ледарила поспішати.
І от знову перед ними похмура, непривітна Кам’яна Пустеля.
Химерне каміння, схоже на живих істот, громадиться.
— Ще трохи — і залишилися б ви всі навіки у цій Пустелі, — сказав грайлик. — Щоб ви знали, — сон, яким присипляє Ледарило, не простий, а чарівний. Мертвий сон. Той, хто три тижні таким сном проспить, — обертається на каміння. І в хропунів теж доля така. Через кожних три тижні Хропулія нових хропунів набирає. Оце каміння — ті, кого приспав Ледарило…
Глянули Кося, Хрюша і Колько на заснованих павутинням сірих мертвих кам’яних істот і аж похололи. Яка ж то небезпека на них чатувала!..
Швидше, швидше з цієї страшної Пустелі!..
Незчулися вони, як і Пустелю, і Ліс Дрімучий пробігли.
Аж от нарешті і палац Ледарила.
Ще здаля пісні вони почули.
Граються їхні однокласники, не сплять.
Зайшли вони до палацу.
У коридорі в повітрі павутиння літає — Вовчик і Рудик дев’яносто сьомий тайм футбольного матчу на першість палацу грають. Рахунок: триста тринадцять — двісті шістдесят дев’ять на користь Вовчика.
(Продовження на наступній сторінці)