«Дивовижні пригоди в лісовій школі» Всеволод Нестайко — сторінка 11

Читати онлайн повість-казку Всеволода Нестайка «Дивовижні пригоди в лісовій школі»

A

    — Ну, гаразд, — мовив грайлик. — Гру припиняємо, тебе звільняємо. Підемо до палацу Хропулїї.

    І вирушили грайлик, Кося і Колько у путь.

    А Ледарило Дурандас перед тим, як знову спати завалитися, вирішив усе-таки сестру свою про небезпеку попередити. Зняв трубку чарифону та:

    — Алло! Алло! Хропо! Хропочко! Хропушечко! Алло!

    Але в трубці тільки гуде. Ніхто не бере трубку.

    — Алло! Хропочко!.. Спить, бісова душа!.. Не додзвонишся. Спить, щоб її муха вбрикнула… муха… ха… ху… хру… хріу-ау… хра-а…

    І Ледарило сам засопів, захропів, заснув.

    А грайлик, Кося й Колько до палацу Хропулїї йдуть. Крізь Дрімучий Ліс продираються. От уже де павутиння! Весь ліс ним заснований. Тільки й дмухай, щоб у ніс не набилося. Ні пташка не заспіває, ні джміль не загуде. Лише дерева десь угорі дрімотно листям шепочуться. Та соньки-дрімки легкими метеликами нечутно пурхають, сон навівають. Тільки й знай той сон одганяй.

    Продерлися вони крізь Дрімучий Ліс. Вийшли на узлісся.

    Кам’яна Пустеля перед ними. Мертва, похмура. Сіре чудернацьке каміння на ній громадиться, на різних живих істот схоже. Тут і заєць, і їжак, і ведмідь кам’яний, і вовк, і лисиця, і що тільки хочеш…

    У Косі й Колька очі здивовано бігають, та нема часу роздивлятися, поспішати треба.

    Аж ген край Пустелі й палац височить, такий же сірий та похмурий, як і Пустеля.

    Ще здалеку чути могутнє хропіння — аж дерева гнуться. Такий вітер дме від того хропіння з розчинених вікон і дверей палацу.

    — Е-е, хлопці, — каже грайлик, — я у палац, мабуть, зайти не зможу. Здує мене, легенький я дуже, бачите.

    — А ми тебе триматимемо, — сказав Кося.

    — Ага, — підхопив Колько.

    — Не вдержите, — похитав головою грайлик.

    — То що ж буде? — розгублено питає Кося.

    — Доведеться вам самим у палац пробиватися.

    — А що ж ми без тебе там робитимемо? — розгублено питає Колько.

    — Те, що й зі мною. "Тра-та-та за Хрюшу!" — гукнете, та й усе.

    — А грати ж їй у що?

    — І пісеньку яку співати?

    — Нічого не треба. Хрюша остання. Забирайте її і швидше сюди. Ще ж вам усім і з Павутинії вибиратися треба. Не думайте, що це так просто.

    — Що ж, ходімо, — зітхнув Кося.

    — Ходімо, — зітхнув Колько.

    І пішли вони.

    Кілька разів їх відкидало од дверей, але все ж, пригнувшись до самісінької землі, просунулися вони нарешті у палац.

    Просунулися і завмерли.

    Ну й картина! Зроду такої не бачили.

    У величезному залі, серед сміття і розгардіяшу, чи не більшого ніж у Ледариловому палаці, лежить на ліжку Хропулія Дурандас. Ох і Хропулія!.. Брудна, скуйовджена, сіре волосся жужмом на голові, ніс такий же, як у брата, — здоровеннецький, на мухомора схожий — червоний, з білими цятками. І тим носом так хропе, що й слів не вистачить, щоб описати те хропіння. А навколо неї лежать у ліжках і хропуть химерні носаті й губаті створіння — хропуни.

    — Хріу-у-у… урррр-хррр-ирр-арр-орр-ірр… ав-ав-ав… сю-у-у… хрррру-у-у…

    Якась дика симфонія.

    І диригував нею диригент хору хропунів маестро Губус. Неймовірно губатий маестро Губус стоячи спав за диригентським пультом і крізь сон вимахував диригентською паличкою, раз у раз торкаючись нею хропунячих носів. Причому паличка то видовжувалась (якщо хропун лежав далеко від пульта), то вкорочувалась (якщо хропун лежав близько).

    Під ліжком Хропулії побачили вони й Хрюшу, яка теж підхрюкувала хропунам.

    Ледве встигли Кося й Колько вигукнути: "Тра-та-та за Хрюшу!" — як раптом один з хропунів, Позіхайло, широко роззявив позіхаючи свій величезний рот і… несподівано гамкнув Колька Колючку.

    Але їжачки — не галушки.

    Гамкати їх небезпечно.

    — Уе-е-е! — несамовито заволав від болю Позіхайло і підскочив аж до стелі. При цьому, дриґнувши ногою, так підфутболив Косю, що той, як м’яч, вилетів через двері з палацу.

    — Ай! — зойкнув Кося, падаючи на землю біля грайлика.

    — Що сталося?

    — Хропун Позіхайло гамкнув Колька! — ледве вимовив Кося.

    Хропіння у палаці враз увірвалося, а разом з ним і вітер. Натомість знявся страшний ґвалт.

    — Біжімо туди! — рішуче вигукнув грайлик. — Треба їх усіх негайно приспати.

    Кинулися вони у палац.

    Хропуни посхоплювалися з ліжок і щось белькотіли, ревіли і метушилися.

    Хропулія, солопіючи зі сну, люто плямкала губами. Маестро Губус безладно вимахував диригентською паличкою.

    — Граємо в "дочки-матері", граємо в "дочки-матері"!.. — загукав грайлик і заспівав:

    Граємо-граємо!

    Спати всіх вкладаємо!

    Граємо-граємо!

    Спати всіх вкладаємо!

    Маестро Губус влад йому замахав диригентською паличкою, хропуни одразу знову захропли. Хропулія відкинулася на подушки і теж захропла.

    — Ой! А де ж Позіхайло? І Колько Колючка? І Хрюша? — озираючись промовив Кося.

    Ні хропуна Позіхайла, ні Колька, ні Хрюші в палаці не було.

     

    РОЗДІЛ 7

    "Гори-гори ясно!" Знову в палаці Ледарила.

    "Гуси-гуси! — Га-га-га!"

    Герої танцюють. Кррррекк!

    — Боюсь, чи не… — почав грайлик, але далі сказати вже не встиг, бо його враз видмухнуло з палацу.

    Кося вискочив слідом за ним.

    — Боюсь, чи не провалились вони крізь землю, — сказав грайлик, обтрушуючись від павутиння у кущах під вікном.

    — Як це — провалились крізь землю? — здивувався Кося.

    — Дуже просто. Як усі в казках крізь землю провалюються. Бо на землі я їх одразу б знайшов. Я ж у піжмурки найграйливіший грайлик з усіх грайликів на світі. Недарма мене Трататоля звуть.

    — То що ж це тепер буде? — розгубився Кося. — Це я тепер свого друга Колька вже й не побачу?

    — Якщо вони під землею, їх тільки одна гра врятувати може.

    — Яка?

    — "Гори-гори ясно!", тобто "Горюдуб". Там, під землею, цієї гри страшенно не люблять, просто жах. Там же зовсім темно. І навіть згадка про всяке світло для підземних чаклунів — сверблячка в носі.

    — То давай швидше!

    — Давай! Але ти мені допоможеш. Будемо з тобою дірки у землі шукати й гукати туди.

    — Гаразд, — погодився Кося.

    І побігли вони з грайликом дірки у землі шукати.

    Де яку дірку знайдуть, нору, промоїну чи ще щось, нахиляються і гукають:

    Гори-гори ясно,

    Щоби не погасло!

    Гори-гори ясно,

    Щоби не погасло!

    Бігали-бігали, гукали-гукали, Кося вже й надію втрачати почав.

    Аж тут несподівано з-під землі, з нори якоїсь — жух! — як з гармати, вилетіли Хрюша й Колько. Тричі у повітрі перевернулися і на землю — геп!

    Добре, що у м’якеньку, засновану павутинням траву впали. Не забилися навіть.

    Кося до них радісно:

    — Ой! Живі! А я вже зовсім духом занепав. Де ж це ви були?

    — Та під землею ж, — скривився Колько. — Отож як гамкнув мене Позіхайло, то заволав на все горло і ротяку знову широко роззявив. Я й вискочив одразу. А Позіхайло до стелі підстрибнув і — гурр-гурр! — провалився під землю. І ми з Хрюшею разом з ним. Ох, і темно ж там, під землею! Ох, і гидко!.. Якісь химери на нас одразу посунули, холодом мокрим огорнуло… Брррр!.. Спасибі, що ви нас визволили.

    — Спасибі, — жалібно шморгнула п’ятачком Хрюша. — Це я… в усьому винна.

    — Ну, не будемо баритися, — сказав грайлик. — Ходімо назад у палац Ледарила мерщій. Треба ж вам тепер швидше у живе життя повертатися.

    І грайлик чогось зітхнув, і на мить в очах його згасла усмішка.

    І Косі раптом здалося, що грайлик став наче менший, ніж був.

    Чи то, може, навпаки, Кося збільшився?

    Хто його зна…

    Ніколи було про це думати. Треба було назад у палац Ледарила поспішати.

    І от знову перед ними похмура, непривітна Кам’яна Пустеля.

    Химерне каміння, схоже на живих істот, громадиться.

    — Ще трохи — і залишилися б ви всі навіки у цій Пустелі, — сказав грайлик. — Щоб ви знали, — сон, яким присипляє Ледарило, не простий, а чарівний. Мертвий сон. Той, хто три тижні таким сном проспить, — обертається на каміння. І в хропунів теж доля така. Через кожних три тижні Хропулія нових хропунів набирає. Оце каміння — ті, кого приспав Ледарило…

    Глянули Кося, Хрюша і Колько на заснованих павутинням сірих мертвих кам’яних істот і аж похололи. Яка ж то небезпека на них чатувала!..

    Швидше, швидше з цієї страшної Пустелі!..

    Незчулися вони, як і Пустелю, і Ліс Дрімучий пробігли.

    Аж от нарешті і палац Ледарила.

    Ще здаля пісні вони почули.

    Граються їхні однокласники, не сплять.

    Зайшли вони до палацу.

    У коридорі в повітрі павутиння літає — Вовчик і Рудик дев’яносто сьомий тайм футбольного матчу на першість палацу грають. Рахунок: триста тринадцять — двісті шістдесят дев’ять на користь Вовчика.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора