— Іменно — не обходять. Одноосібник! — вереснув Бобинець.
І раптом…
Хлопці навіть здригнулися від несподіванки, почувши голос Сергія.
— Та хіба можна… Хіба можна вирубати такий гай? Це ж, пробачте, злочин!
Бобешко й Бобинець теж здивовано вирячились на Сергія. Вони, мабуть, навіть забули про його присутність.
Бобешко усім тулубом повернувся до нього й примружив очі:
— Ви, товаришу, хто такий? Турист? Так ото беріть свій мішечок і йдіть собі далі. І не лізьте не в своє діло.
— Іменно — не лізь! Включай третю швидкість і… газуй! — Бобинець зробив красномовний жест.
Сергій гордо скинув голову:
— Крім того, що я турист, я ще людина. Радянська. Якій не байдуже, що робиться на землі, по якій вона ходить. І я прошу пояснити, чим викликане рішення вирубати цей гай.
Хлопці здивовано перезирнулися — от тобі й диверсант! Бригадир Бобешко зробився червоний мов буряк. Здавалося, він зараз хукне із рота його вирветься полум'я.
— Я бачу, що товариш турист балакучий. Гаразд. Пояснюю. Оцей куток села і цей гай, а точніше, гайок, а не гай, вклинюються між колгоспних ланів. Як бачите, хати тут дошками позабивані, безгосподарні. Один дід, як гайстер у гнізді. І через одного товариша діда гуляє кілька гектарів прекрасної орної землі, яка може дати народові нашому радянському кількасот центнерів добірної пшениці. Ясно?
— Але ж такий липовий гай… — почав Сергій, та Бобешко перебив його:
— От іменно — липовий! Гайок. Якби сад фруктовий — інша річ. Тим паче, деревонасаджень у нашому колгоспі — слава богу. Не треба робити культу з кожної гілки. Берегти зеленого друга треба, але в межах розумного.
— Нема питань! — одрубав Бобинець. Сергій примовк.
— Отож не встрявайте, не розібравшись що до чого, молодий чоловіче, — повчально сказав Бобешко.
— Не газуй, не глянувши, куди їдеш! — вкрутив і своє слово Бобинець.
Дід Коцюба мовчки зайшов у хату, потім прохилив двері, висунув голову:
— Не поїду я нікуди!.. Я тут вісімдесят год живу. Тут і вмру. Все! — і з грюкотом зачинив двері.
— От же ж кадр! — ляснув себе по стегну Бобешко. — Ну! Піднімай з такими господарство. Інтенсифікацію проводь. Ну! — Він повернувся усім тулубом до Бобинця. — От що. Я тут ще з ним побалакаю, пороз'яснюю. А ти поганяй до голови. Доложи. Хай дає бульдозера. Почнемо сьогодні ж… Поки що з отих халуп. А там… Бо скоро жнива, не до того буде. А тоді переоремо все по-новому.
— Нема питань! — Бобинець сів у машину і одразу газонув так, що аж курява знялася.
Хлопці тільки мовчки перезиралися. Звістка, яку вони почули, приголомшила їх. Невже Липки, всі оці хати, садки, городи, оцей буйноцвітний липовий гай, з якого лине зараз такий запаморочливий аромат, — усе буде знесено, переорано й перетвориться на рівне поле? Якось не вкладалося все це в голові.
Бобешко потупцявся на подвір'ї, потім підійшов до зачинених дверей хати й голосно заговорив:
— Даремно ти, старий, ото демонстрації влаштовуєш. Ти ж, здається, мудрий дід. Мусиш розуміти. Нічого з твоїх протестів не вийде. Проти розвитку, старий, проти прогресу не підеш. Отак! Мовчиш? Думаєш? Ну посидь, подумай гарненько… А я поки що піду гляну на той гайок, з якого місця його починати зручніше.
І Бобешко перевальцем, важкою своєю ходою подався в гай, зник за деревами. Сергій похмуро мовчав.
— Мда… — прошепотів Марусик. — Ситуація…
— Хоч би там що, а мені жаль Липок, — зітхнув Журавель. — І діда Коцюбу жаль. Усе життя тут прожив і раптом…
— Жаль, звичайно, — прошепотів Сашко Циган. — Але… Він не встиг договорити, бо в цю мить, наче з-під землі, з'явилася Тайфун Маруся. Горщика з медом у неї вже не було. В руках вона тримала букет волошок.
— О!.. — роззирнулася вона на всі боки. — А… де дідусь? Сергій ніяково усміхнувся:
— У хаті… Замкнувся.
— Чого це? — здивувалася Тайфун Маруся. — Ти що — образив його?
— Та не я… — почервонів Сергій.
— А хто?
— Та от, виявляється, весь оцей куток зносити будуть. І гай теж. Переорюватимуть під поле. Комсомол у курсі?
— Н-ні… Не в курсі…— тепер уже почервоніла Тайфун Маруся.
— Дід засмутився, звичайно. Не хоче нікуди йти звідси. Та й справді жаль. Такий гай вирубувати! — Сергій потроху розпалювався. — Тут же є дерева, яким років сто, не менше. А липа доживає іноді до п'ятисот, а то й до тисячі років. Невже не можна якось?..
— Н-не знаю, — винувато опустила голову дівчина.
— Я розумію, посівні площі треба, звісно, розширювати, треба, звісно, боротися за кожен гектар орної землі. Але нищити таку красу! ЇЇ ж відновити потім життя людського не вистачить…
— А хто дав розпорядження?
— Та приїхав бригадир Бобешко. Он він іде. З гаю, важко одсапуючись, виходив бригадир. Тайфун Маруся кинулася до нього.
— Невже є рішення правління вирубувати гай? — дзвінко вигукнула вона.
— О! Турист уже наговорив, — Бобешко кинув злий погляд на Сергія. — Та що ти слухаєш того київського дармоїда?! Що він у наших справах тямить. Він хліб тільки їсти вміє. А як той хліб робиться, він і гадки не має. Такі тільки воду каламутять…
І Сергій, і Тайфун Маруся хотіли щось сказати, але бригадир одвернувся від них, бо саме в цю мить під'їхав і різко зупинився біля дідових воріт колгоспівський "бобик".
— Ну що? — рушив Бобешко назустріч шоферові, який уже вилазив з машини. Вигляд у шофера був невпевнений. — Ну що? — повторив Бобешко, підходячи до Бобинця.
— Та… Голова сказав: діда поки що не чіпати.
— Чого? — обличчя Бобешка витягнулося.
— Секретна інформація… — Бобинець зиркнув на Сергія і Тайфун Марусю, схилився до бригадира і зашепотів йому щось на вухо.
— Та ти що?! — вражено розкрив рота Бобешко.
— Іменно! — хитнув головою Бобинець. — Умовивід! Абсолютно!
— Оце так да… — тільки й спромігся бригадир.
— Нема питань!
— Поїхали! — і навіть не глянувши більше на Тайфун Марусю й Сергія, Бобешко сів у машину.
"Бобик" форкнув, розвернувся й помчав геть. Хлопці тільки здивовано провели його очима. Вони нічого не розуміли.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,
в якому вже Сашко Циган розповість вам про свій сон і про ті неймовірні дива, що він у ньому бачив
Увечері Сашко Циган вирішив поговорити з татом. Усе-
таки тато теж бригадир, мусить знати, що воно й до чого. Але… Тато чогось явно знітився.
— Та чув я, начебто були такі розмови. Але конкретної, як мені здається, вказівки не було. По-моєму… Видно, йому незручно було перед сином, що він, бригадир, був не в курсі такого важливого заходу.
До того ж у бригадира Непорожнього (Сашкового тата) з бригадиром Бобешко були складні стосунки.
Бобешко любив першим виступати на зборах із запальними промовами і в тих промовах завжди різко критикував інших бригадирів, через що їм уже було важко критикувати його, Бобешка, бо якось незручно критикувати того, хто тільки-но критикував тебе. Отже, розмови з татом не вийшло. Сашко довго не міг заснути. Думки його стрибали й плуталися. То виникали дід Коцюба, Сергій, Бобинець, який каже:
"Секретна інформація…" — і шепоче щось на вухо бригадирові. І бригадир аж надувся весь — от-от вибухне. Що ж то за секретна інформація, яка так вразила Бобешка? То згадувався раптом дивний сон Журавля. Змій Горинич. Баба Яга. Кощій, який украв Тайфун Марусю, щоб оженитися на ній. І Володар Часу Мить Митьович Тік-Так… Останні його загадкові слова: "Є один вихід. Треба…" і — Сашко не помітив, як і заснув.
…Прокинувся він з таким почуттям, наче сталося щось неймовірне. І справді…
Марусик і Журавель одразу помітили незвичайний стан свого друга.
— Що таке? — спитав Марусик. — Що сталося? — спитав Журавель — Нічого… — якось загадково усміхнувся Сашко Циган.
— Не обманюй, — сказав Журавель. — Ти ж не вмієш, — сказав Марусик.
— Просто… — Він знову загадково усміхнувся. — Знаєте, як звуть того чорного кота? — Якого?
— Того, що тобі, Журавель, наснився учора.
— Як? — здивовано кліпнув Журавель. — Лаврентій.
— Хто тобі сказав? — ще більше здивувався Журавель.
— Бровко. Марусик і Журавель перезирнулися.
— Ти що? Того? — Марусик покрутив біля скроні пальцем.
— Ні… Просто сон мені сьогодні приснився. Наче продовження твого сну, Журавель.
— Та ну? — вигукнув Журавель. — Ану давай! Давай-да-
вай! Розказуй!
— Ви ж знаєте, я свої сни ніколи не пам'ятаю. А цей так чітко запам'ятався, ніби в кіно бачив. Так от. Сниться мені, що сиджу я в садку й сумую…
— Сам? — спитав Марусик.
— Сам.
(Продовження на наступній сторінці)