"Е, ні! Я жінка. Жінці треба поступатися місцем".
"Ага! Поступатись! Та ви завжди всюди без черги лізете. Як розкриєте свого… — ху! — гучномовця, хоч хрестись та втікай".
"Що? "Гучномовця"! Це в мене гучномовець? Ах ти яг грубіян! Та я тобі… Та я тебе…"
"Цитьте! — гримнув Кощій Безсмертний. — Припиніть базар! Перед хлопцем незручно. Що він про нас подумає? Розірвемо його акуратненько на три частини — та й квит! Кожному буде по шматку. Кожен із своїм шматком що захоче, те й зробить".
"О!"
"Геніально!"
Серце в мене похололо. Ще мить і…
І раптом вони завмерли. Задерев'яніли. Так, як ото, коли ми граємо у "завмри". Кощій Безсмертний застиг з піднятою правицею. Баба Яга з роззявленим ротом, з якого стирчали два кривих золотих зуби. А Змій Горинич — набравши повні груди повітря, щоб хукнути.
Я здивовано вирячився. Що таке? І раптом почув дивний переливчастий, наче з музичної скриньки, голос:
"Не бійся. Тепер вони тобі нічого не зроблять".
Я обернувся на голос. Під деревом стояв чоловік у чорному костюмі, білій сорочці з галстуком і в чорному лискучому циліндрі. Костюм був акуратно випрасуваний, але, видно, дуже старий, давно ношений, бо лиснів на колінах.
Щось дивне і незвичайне одразу впало мені в око. Я придивився: те, що мені здалося спершу галстуком, було не галстук. Замість галстука висів візерунчастий мідний маятник від старовинного годинника, який мірно гойдався туди й сюди. І в такт маятникові раз у раз по черзі заплющувались і розплющувались очі на круглому обличчі незнайомця.
"Хто ви?" — здивовано спитав я.
"Мить Митьович Тік-Так, — він підняв циліндр і нахилив голову. — Володар Часу".
"То це ви зробили?" — кивнув я на завмерлих Кощія Безсмертного, Бабу Ягу та Змія Горинича.
"Тік-Так!.. Я зупинив для них час. Бо інакше тебе б уже не було на світі. Але тобі треба поспішати. Більше як на півгодини, тобто на тридцять хвилин, зупинити час я не можу. Отже, швидше тікай!"
"Та ви що? А Тайфун Маруся? Я ж її прийшов визволяти.
Я миттю. Зараз!" — Я кинувся до хатини Кощія Безсмертного.
Але двері були замкнені. Як я не смикав їх, як не намагався відчинити — все марно.
"Будь ласка! — безпорадно глянув я на Митя Митьовича. — Допоможіть мені".
"На жаль, — розвів руками Тік-Так. — Більше, ніж зробив, я зробити не можу. Лише час підвладний мені. Чарівних дверей Кощія Безсмертного відчинити я не в силі".
"Що ж робити? — розгублено спитав я. — Невже ми допустимо, щоб Тайфун Марусю силою взяв собі за дружину Кощій Безсмертний?!"
"Ні! Цього допустити не можна".
"Так що?"
"Є один вихід. Треба…"
— Ну?
— Що?
Журавель зітхнув і махнув рукою:
— І тут… я прокинувся.
— Ану тебе! — спересердя штовхнув Марусик Журавля.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,
в якому ви знайомитесь з бригадиром Бобешком та шофером Бобинцем. Гостра сутичка. Несподівана секретна інформація
— От! — усміхнувся Сашко Циган. — Андерсен! Звичайно, мабуть, ти щось і додав зараз на ходу. Мабуть, не все воно так гладенько тобі снилося, але мені подобається. Ти такий хоробрий. Не побоявся піти визволяти Тайфун Марусю. Хоч і уві сні, у вигадці. Молодець!
Хлопці вже підходили до Липок. Ще здаля вони побачили, що на подвір'ї діда Коцюби біля вуликів разом з дідом порається й бородатий Сергій.
— О! Що я вам казав! — метнув на хлопців вогненний погляд Сашко Циган. — Турист. Ох, не подобається мені цей турист!
Хлопці розгублено мовчали.
До садиби діда Коцюби добиралися вже крадькома — де перебігаючи, а де й поповзом.
Та не встигли вони як слід умоститися на спостережному пункті у лопухах під дідовим тином, як загуркотіла машина і до дідових воріт під'їхав колгоспівський "бобик".
З "бобика", крекчучи, важко вивалився огрядний, як то кажуть, ширший, ніж довший, бригадир, потім виліз довготелесий шофер. Бригадир, відсапуючись, попрямував у двір. Шофер, витримуючи дистанцію, — слідом за ним.
Бригадир ступав так, що, здавалося, аж земля вгиналася під ним. Причому при кожному кроці він розвертав плечі і всім тулубом повертався то вліво, то вправо.
— Здоров, діду! — хрипким голосом привітався бригадир.
— Привіт! — таким же хрипким голосом привітався й шофер.
— Драстуйте, як не жартуєте, — кивнув дід.
— У тебе гості? — повернувся всім тулубом до Сергія бригадир і простягнув йому свою здоровенну, як лопата, руку. — Бобешко. Бригадир…
— Сергій, турист… з Києва…
— Бобинець, — простягнув йому руку й шофер.
— Сергій.
Бобешко розвернувся до діда:
— Як діла, старий? Давно тебе щось не видно. Зарився тут, на пустирі. Тижнями ні ти людей, ні вони тебе. Хіба можна? І не страшно тобі тут самому?
— Не страшно. Та й не сам я. Бджоли зі мною. Оно, чуєте, гудуть.
— Тобі не страшно. А мені, брат, страшно, — схилив голову набік бригадир. — За тебе. Вхопить тут тебе якась трясця — відповідай тоді. Як скрутить, не догукаєшся.
— Як скрутить, — зітхнув дід, — то гукай не гукай — не" поможе. Молодості й здоров'я не догукаєшся.
— То все пусті розмови, — насупився Бобешко. — їхати не збираєшся?
— Куди?
— У Київ хоча б.
— Збираюся.
— От, — усміхнувся Бобешко. — Нарешті. Правильно.
— Через тиждень. У ту суботу… Онука заміж виходить. Галочка.
— Вітаю тебе, старий! От і залишайся там. Правнуків гоцати.
— Ні,— рішуче сказав дід. — Хай уже без мене гоцають. Досить, що я онуків гоцав.
— От егоїст! — скривився бригадир. — Ні! Не можна тобі тут жити самому. Не можна. Людина мусить жити в колективі. Людина — колективна істота. Не комаха якась, щоб…
— Ви комах не чіпайте, — перебив його дід. — Комахи — це… Чи бачили ви, приміром, щоб будівельники здали об'єкт без недоробок? Бачили? Не бачили. А чи бачили ви, щоб бджоли, скажімо, соти недобудували, недоробили, або мурахи мурашник, або… Ні, не бачили! Бо такого не буває.
— Припини, діду! — гримнув бригадир. — Припини! Сидиш тут без людей, і, бач, у голову всячина лізе…
— Іменно! — підхопив Бобинець. — Іменно — лізе. Натякає, понімаєш, сам не знає на що…
— Знаю. Знаю на що! — в очах у діда спалахнули блискавиці.— Ви оно корівники поприймали з недоробками? Поприймали. Вітер по них тепер узимку гуляє. Корови хворіють. А будівельники премію одержали і — будьте здорові.
— Ну… — Бобешко на хвилину затнувся. — Ну, той, хто в цьому винен, того вже знято. Отже…
— А хіба сам він приймав? А правління де було?
— Ну, добре, добре! — нетерпляче перебив діда Бобешко. — Досить! Щось ти язика розпустив. Не для того ми приїхали, щоб дискусії тут з тобою розводити.
— Іменно! — підтакнув Бобинець.
— Так от! — голос Бобешка набрав металу. — Є думка розширити посівні площі нашого колгоспу… За рахунок земель, що гуляють. Зокрема вашого кутка.
— Чия думка? — спитав дід.
— Не прикидайся, старий! — насупив брови бригадир. — Будемо зносити оці розвалюхи, оцей гайок… Все одно тут ніхто не живе.
— А я?
— Тож-то й воно! Ти, старий, один гальмуєш нам усе діло.
— Іменно! Гальмуєш! — знову підтакнув Бобинець.
— Так от, є думка, щоб… той… — Бобешко говорив тоном офіційним, як на зборах. — Щоб переселити тебе, старий, десь у центр села. Або… ще краще, якби ти…
— Чия думка? — повторив дід.
— Ну, знаєш! — підвищив голос бригадир.
— Просто цікаво, з чиєї розумної голови випурхнула ця думка? Хто це вирішив мене переселити, зі мною не поговоривши навіть?
— Отож ми прийшли й говоримо, — скривився бригадир.
— Хто ж так говорить? "Є думка! Є думка!" Усе вирішено. Про що ж говорити? — Губи в діда тремтіли. — А куди ж я у центр села з оцими вуликами? Га? Від оцих лип? Від гаю цього? Для бджіл липовий цвіт — це ж…
— Не кажи, діду, дурниць. Прекрасно знайдуть твої бджоли інший цвіт. Оно в Демиденка теж пасіка.
— Та хіба ж можна рівняти! У мене ж мед…
— Гай ми, діду, все одно… — невблаганно сказав Бобешко.
— Ні! Ні! — стрепенувся враз дід Коцюба. — Не поїду я нікуди! Чуєте? З місця не зрушу. Тільки силою, на налигачі. Як совість вам дозволить…
— От бачиш, що робиться, коли людина одривається від
Колективу, від людей. Свідомість її перероджується. Вона дбає тільки про себе, про свої інтереси. Суспільні інтереси її не обходять.
(Продовження на наступній сторінці)