— А ви що думали — у нас тут справді домовики борщ варять? — очі її дивилися насмішкувато.
— Хто його зна… Покуштуємо, тоді скажемо. Все залежить від того, який він на смак.
— Клієнти не скаржаться.
— Мабуть, у вас є вже постійні?
— Ну, ми ще тільки три тижні як відкрилися Але хто в нас побував — не минає. Особливо водії дальніх рейсів.
— Скажіть, а ви не знаєте, хто та дама і той чоловік, що сиділи у сусідньому купе? Щойно пішли.
— Ні Не знаю. Звідки мені знати? Клієнти своєї біографії мені не розказують. От що б я могла сказати, наприклад, про вас, якби спитали? Симпатичний мужчина — та й годі.
Тато почервонів. Чоловіки, як і жінки, небайдужі до компліментів, і компліменти їх обеззброюють.
— Він, здається, глухонімий?.. — переборюючи ніяковість спитав тато.
— Хто? — наче не розуміючи, спитала офіціантка.
— Ну той… із сусіднього купе.
— Не знаю. Я з ним не розмовляла. Пробачте, мені треба взяти замовлення. Смачного! — і вона поспішила до галасливих прибульців, що вже виявляли нетерпіння у кінці вагона.
— Ану вас із вашим глухонімим! — буркнув тато до хлопців. — Мусив через нього пекти раків.
— А по-моєму, вона їх знає, — сказав Женя.
— Ага! — кивнув Вітасик.
— І мені здалося, — несподівано сказав шофер Гриша.
— Ну й що, як знає? — тато чомусь роздратувався. — Чому вона мусить усім доповідати!.. Люди роблять свій бізнес, і нічого встромляти носа у чужі справи. Давайте їсти, а то борщ прохолоне.
Вони вже доїдали борщ, коли раптом перед їхнім столом з'явився високий худорлявий юнаку білому халаті і білій кепочці. З тацею, на якій апетитно парували шашлики.
— Добрий день! Вас вітає кухар "Барабашки". Ну, як борщ? — привітно усміхнувся він.
— Чудовий! — щиро вигукнув Василь Сергійович, і всі дружно закивали, підтверджуючи. Борщ справді здався їм дуже смачним.
— Приходьте ще, — задоволено сказав кухар, розставляючи шашлики і забираючи порожні тарілки від борщу. — Смачного!.. З вас… — він подав рахунок. — Якщо без здачі, гроші залиште, будь ласка, на столі.
І ще раз привітно усміхнувшись, так само швидко зник, як і з'явився.
— Ну й ціни! — похитав головою шофер Гриша.
— Що ти хочеш — комерція! — намагаючись показати, що йому байдуже, сказав тато Женя зі співчуттям подивився на нього.
Шашлик їли мовчки. Офіціантка так і не з'явилася. Коли вони від'їхали від "Барабашки", Женя нарешті не витримав:
— І все-таки підозріло. Той кухар приносив шашлики не тільки, щоб спитати, чи сподобався борщ… Я певен.
— Хотів на нас подивитися — що за такі цікаві, — сказав Вітасик. — Офіціантка, мабуть, побоялася далі балакати, щоб не проговоритися.
Тато нічого не відповів.
— А джинсова дама чогось вертається, назад їде, — раптом сказав Гриша.
Вони ледве встигли помітити, як повз них промчала зустрічна світла машина невідомої іномарки…
Розділ XIII
Дружина капітана Попенка просить допомоги. Дивна крадіжка в музеї
Дружина капітана Попенка, Наталя Тимофіївна, працювала старшим бухгалтером у міськвиконкомі, вважалася дуже кваліфікованим спеціалістом, і її часто запрошували робити ревізії у різних організаціях.
Після ревізій вона завжди розказувала чоловікові про результати, радилася, часто просила навіть допомогти.
Бо ж Анатолій Петрович був, можна сказати, "професором" у своїй справі.
Та цього разу вона чогось мовчала.
— Що там у тебе? — поцікавився капітан.
— Та нічого, все гаразд, — одвела очі дружина. Він ніжно поклав їй руку на плече:
— Наталочко!.. Ти ж не вмієш говорити неправду. Щось у тебе не станцювалося?.. Не вийшло? Припустилася помилки?.. З кожним буває. Давай удвох поміркуємо…
— Та ні, Толю, у мене все гаразд. Чесне слово! — вона подивилася на нього прохальним поглядом: не питай, мовляв, будь ласка.
— Жалко? — зрозумів він.
— Жалко, — зітхнула вона. — Дуже гарний чоловік, цей директор музею. І весь колектив гарний. Такі дівчата!.. Працюють за копійки, а так викладаються, стільки сил віддають!..
— Велика недостача?
— Та є… — Наталя Тимофіївна знову зітхнула.
— Вони когось підозрюють?
Вона мовчки знизала плечима.
— А що пропало?
— Одяг, намисто, старовинні жіночі прикраси.
— Одяг теж жіночий?
— Як ти догадався? Жіночий. Тільки, — підтвердила Наталя Тимофіївна. — Здебільшого вишивані сорочки, білизна, спідниці. Причому дивна річ. Поряд лежала дуже коштовна інкрустована козацька зброя, ціни нема, її не взяли. А нічні жіночі сорочки латані-перелатані, під руками розлазяться, вкрали.
— А нащо жінці зброя? Жінки на зброї не розуміються.
— Ти думаєш, то жінка?
— А ти що думаєш?
Вона знову знизала плечима.
— А коли помітили пропажу? — спитав Анатолій Петрович.
— У тому-то й справа, що взагалі не помітили. І не знають, коли це сталося. Тільки ревізія виявила.
— Гм, — він замислився. — Що ж у них за порядки? Зникають музейні експонати, а вони навіть не помічають.
— Там стільки того старовинного одягу, що можна й не встежити.
— Одне з двох — або хтось зі своїх тихенько виніс, або…
— Ні-ні!.. Зі своїх ніхто не взяв, я певна. Вони з таким трудом все це збирають, їздять по глухих селах… Та й нащо воно їм? Зараз усього цього не носять. А дівчата молоді. Цінність все це має тільки музейну. Таке воно дрантя.
— І нічого підозрілого дівчата не помічали?
— Взагалі-то був у них один підозрілий відвідувач тижнів три тому.
— Чим же він підозрілий?
— Два дні поспіль приходив у музей
— І все?
— Ну, ти ж знаєш ті етнографічні музеї народного побуту. Крім організованих туристичних екскурсій, відвідувачів майже нема. Порожньо. А тут два дні підряд. Причому глухонімий.
— Глухонімий?
— Так. Кремезний, невисокий на зріст, але дуже широкоплечий, майже квадратний. Обличчя похмуре, очі вовкуваті. Побачивши його на другий день, дівчата спробували заговорити до нього, він тільки замахав руками й одразу пішов.
— Ну що ж, це вже версія. А як у них охороняється музей?
— Як усі музеї. Сигналізація. Міліціонер.
– І сигналізація була справна? І міліціонер не заснув?
— В усякому разі до сьогоднішнього дня жодного натяку на крадіжку.
— Гм… Натяку нема, а крадіжка є…
— Директор такий розгублений, — зітхнула Наталя Тимофіївна, — що мені боляче на нього дивитися.
— Звичайно, було б краще, якби пропажу помітив він сам, а не ревізія.
— Такий хороший дядько! Всього лише рік як директорствує, а експонатів у музеї збільшилося на третину.
Дитинка нещодавно народилася. Третя. Уявляєш? Троє дітей зараз — це подвиг.
— Для людини з такою зарплатнею — справді…
— Я знаю, про що ти думаєш… Ні! Такі люди як він на злочин не підуть ніколи.
— Але об'єктивно відповідати йому доведеться. Чи ти хочеш… — Анатолій Петрович вичікувально подивився на дружину.
— Навіть якби я й хотіла, то приховати цього просто не можу. Ревізія комплексна, нас кілька людей…
— А що ж ти хочеш?
— Я хочу… — вона подивилася так благально, що він усе зрозумів. — Поки ми не склали акта, поки ще не пізно… може, ти подивишся своїм досвідченим оком… Може, є докази того, що відбулася крадіжка, що це зробив хтось сторонній… Толю!
Він усміхнувся:
— Ех, жінки, жінки! Ну й логіка. Спершу не хотіла говорити нічого, а тепер просить.
— Та чого там не хотіла… Я ж знала, що ти… — вона не договорила, а просто обняла й поцілувала його…
Музей містився у старій католицькій церкві з високими, вузькими вікнами, крізь які пролізти було абсолютно неможливо Масивні різьблені двері були непошкоджені. Сигналізація в порядку — діяла безвідмовно.
Капітан Попенко обстежив будівлю дуже уважно, — що називається, зазирнув у кожну шпарку. Слідів проникнення ззовні — аніякісіньких.
Директор музею (справді симпатичний і щиро засмучений), а також дівчата-співробітниці (теж симпатичні й розгублені) дивилися на Анатолія Петровича з чеканням і надією. Так само, як і його дружина й інші члени ревізійної комісії.
Йому й самому щиро хотілося знайти якісь сліди. Але зачепитися було ні за що.
У кутку коридора стояла швабра, а біля неї відро, в якому лежала ганчірка.
Капітан Попенко в задумі подивився на нього. І раптом відчув на собі чийсь погляд. Обернувся й зустрівся очима з жінкою у хустині. Очі її були такі страдницькі й такі перелякані, що йому аж кольнуло в серці.
Наступної миті вона схопила відро, швабру й задріботіла геть.
(Продовження на наступній сторінці)