— Якби той Рукатий не харчі з льоху цупив, а шули нам допомагав розтягати, було б краще, — сказав тато.
Видно, думка про таємничого "барабашку", що мешкає у льоху, не давала йому спокою.
В обід приїхав Андрій Дудка.
— О! Не впоралися? Я так і знав! — весело загукав він, скочивши з екскаватора і насуваючи на очі свою засмальцьовану кепочку. — Ну, нічого. Дребедєнь! До вечора впораєтесь, поїдете, а взавтра я сам без вас хатнище вивезу. Бо зараз чекати не можу. Обіцяв професору, який на тому кутку хату купив, яму викопати і піску завезти. Гараж він будує. А ввечері у сусіднє село на храм їду. Та ви не хвилюйтесь, все буде гаразд.
— Та ви ж хоч із нами пообідайте, а то… — тато відчував перед Андрієм незручність, що не встигли впоратися.
— Це можна! — погодився Андрій.
— Тільки вибачайте, що у нас майже самі консерви. Ковбасу, сир, яйця "барабашка" вночі покрав.
— Що?! Який "барабашка"?!
Усі гуртом, навіть Женя й Вітасик, перебиваючи один одного, почали розповідати. Андрій тільки посміхався.
— Дребедєнь! — сказав він нарешті. — То щось баба хімічить. Скільки живу, не було у нашому селі такого. Я й хату незамкнену лишаю, і ніхто нічого не бере. Дребедєнь!
Але цього разу тато з Андрієм не погодився, хоча сперечатися не став.
Після обіду знову взялися до роботи.
Тато чогось скис і працював так мляво, що дідусь нарешті не витримав:
— Васю, що це з тобою? Так нам знову ночувати доведеться.
Тато загадково усміхнувся:
— А я так і думаю.
— Що? Що ти думаєш? — стрепенувся дідусь.
— Ви поїдете, а я таки, мабуть, залишусь, переночую.
— А на роботу? Завтра ж понеділок. Робочий день.
— О шостій годині іде прямий автобус у місто. Якраз встигну.
— Я тата самого не залишу! — вигукнув раптом Женя. — Я теж ночуватиму.
— І я, — тихо сказав Вітасик.
— Та ви що? — розгубився дідусь.
— Папа, — схилив голову набік тато. — Ну, треба ж вирішити питання з тим Рукатим.
Дідусь зітхнув:
— Та якби ж воно вирішилось… А то…
— Вирішиться! — впевнено сказав тато.
Так несподівано, на радість хлопцям, вони затрималися у селі ще на одну ніч. Баба Секлета теж була задоволена:
— Дуже добре! Може, хоч цю ніч вловите Рукатого.
До вечора перетягли нарешті всі шули й шеретівки. Лишалася тільки піч із димарем та купище глини, битого тиньку й різного непотребу: якісь черепки, залізячки, ганчір'я. Хоча для хлопців тут траплялися вельми привабливі цікавинки. І вони потай відкладали під густий кущ бузку то іржавий ніж, то чорну чавунну пательню, то величезний дерев'яний гребінь (як пояснив дідусь — старовинний селянський інструмент для розчісування пряжі).
— Я сьогодні ночуватиму в погребі! — рішуче сказав тато.
Дідусь усміхнувся:
— Хочеш-таки його впіймати?
— Впіймати не впіймати, а пересвідчитися хочу.
— Задубієте, — сказала баба. — У мене льох зимний, як ні в кого.
— Ковдру добрячу дасте?
— Дам. Тільки, боюсь, і ковдра не допоможе. Ви не знаєте мого льоху.
— Я б теж з тобою поліз, — винувато сказав дідусь. — Якби не мій ревматизм…
— А в мене ревматизму нема. Я… — почав був Женя, але тато його перебив:
— Ні! Категорично — ні! Ні в якому разі Хочеш, щоб мене мама вбила?.. Запалення легень підхопити хочеш?
— А ти?
— Я загартований. Мені не буде нічого.
Баба Секлета винесла з хати глечик із молоком.
— Треба щось поставити. Свої харчі ви ж поїли.
Тато загорнувся у ковдру і поліз у льох.
— Коли що — кричи! Будемо гуртом рятувати, — сказав дідусь, вкладаючись на розкладушці під грушею біля льоху.
Хлопці упросили, щоб двері веранди були розчинені навстіж.
…Дідусь підхопився так рвучко, що ледве не впав з розкладушки.
Двері льоху зі скреготом розчинялися. Дідусь потягнувся до сокири, яку завбачливо поклав на землі біля себе. Але так і не взяв. З льоху виліз тато.
— А ну його к бісу! — цокаючи зубами, промовив він. — Хай горить той Рукатий-"барабашка" і все на світі. От клятий льох. До кісток проймає. Більше не витримав.
— Іди лягай, грійся, — дідусь глянув на годинник. — Пів на другу. Ще чотири години можеш поспати. Я поставив на пів на шосту. Нічого підозрілого не було?
— Абсолютно! Крім страшенної холодриги й сирості. Боюсь, що до вашого ревматизму додасться ще й мій…
Женя й Вітасик прокинулися, коли вже зійшло сонце. Дідусь квапив їх, примовляючи:
— Швиденько, швиденько! Вмивайтесь і стартуємо. Проспали. Не запікав мій електронний. Видно, я забув натиснути. Навіть снідати вже ніколи. Через півтори години будемо вдома. Там уже поснідаєте.
— Та хоч молочка по кухлику випийте! Чого це натщесерце у дорогу вирушати? Не положено Ану, лізьте у льох скоренько! — наказала баба Секлета.
Тато перезирнувся з дідом. Мабуть, в обох майнула одна й та сама думка.
— Давай! Лізь! — кивнув дідусь.
Коли тато виліз із льоху, на нього боляче було дивитися — такий розгублений і нещасний був у нього вигляд.
— Що?! Нема?! — вигукнув дідусь.
— Нема! — ледве вимовив тато.
Розділ XI
Мадам Дисконт — міф чи реальність, як кажуть газетярі
— Я розпитав по своїх каналах — під прізвиськом Мадам Дисконт жодної перекупки, скупниці краденого у нашому місті не зафіксовано В усякому разі ніхто такого прізвиська не чув.
— Це ще не значить, що нема. Відсутність інформації ще не доводить відсутності суб'єкта.
Капітан Попенко скривився:
— Стьопо, ти мене ображаєш. Мої клієнти знають усіх (повторюю — всіх!) більш-менш професійних скупників краденого. Дешевий товар береться не з повітря — він спершу повинен десь зникнути. А Мадам Дисконт, як було сказано, може дістати все — і зовсім дешево… Отже, вона мусить бути зв'язана з моїми клієнтами.
— Логіка є. Але… Невже Вася мені збрехав, вигадав неіснуючу Мадам Дисконт?
— Не думаю. Що це йому дає? Людина, яка не відчуває своєї вини, має "залізне" алібі, ніколи не стане брехати. Бо брехня завжди може підвести, ускладнити становище.
— Тоді треба вважати, що Вася Забарило причетний до справи і хоче заплутати слідство, спрямувати його не в той бік.
— І це не виключено. Але давай подумаємо — що дає вигадана постать старої перекупки?
— Стривай! Якщо Мадам Дисконт справді існує, Іра Іващенко може про неї знати. Кому-кому, а нареченій Жора міг щось купувати через ту Мадам.
— Молодець, пане Горбатюк! Професор Китайгородський мав рацію — ви маєте хист до криміналістики. Здавалося б, елементарне міркування, лежить на поверхні, а мені якось не одразу спало на думку. Дійте, Степане Івановичу!
…У приймальній комісії було, як завжди, багатолюддя і штовханина.
Оскільки капітана Горбатюка цікавило тільки оце одне конкретне питання, він вирішив не чекати кінця робочого дня і поговорити з дівчиною не відкладаючи.
Ірина зустрілася з ним очима і завмерла.
Були в її погляді і чекання, і надія, і страх.
— Можна вас на хвилиночку? — тихо спитав він, підійшовши до столу.
— Так, так, — хвилюючись, сказала вона.
Вони вийшли в коридор і підійшли до вікна.
— Ну що?! Що?! — тремтячим голосом спитала вона.
— Поки що нічого конкретного, — сказав капітан якомога спокійніше. — Просто мене цікавить одне невеличке питаннячко. Скажіть, ви чули коли-небудь від Жори про Мадам Дисконт?
— А що? Вона під підозрою? Так?
— Значить, чули. Хто вона? Адресу, телефон можете сказати?
Дівчина розгублено здвигнула плечима:
— Ні-ні. Не знаю.
— А де хоч вона живе? В якому районі? Описати її можете?
— Ні. Я ніколи її не бачила.
— Але ж ви знаєте про неї? Що ви про неї знаєте?
— Що вона може дістати різні потрібні речі. За смішні гроші… А що, що вона зробила? Чому ви про неї питаєте?
— У Жори були коли-небудь конфлікти з нею?
— Конфлікти? По-моєму, ні. Навпаки Жора казав, що вона добре до нього ставиться. Але… чогось не захотів мене з нею знайомити… А що сталося? Що таке?
— А чого він не захотів вас знайомити?
— Сказав: "Навіщо вона тобі? Ти людина зовсім іншого середовища. Вона буде тебе шокувати. Є люди, знайомство з якими не прикрашає".
— Але ж сам він підтримував з нею зв'язки…
— Ну… це його давня знайома.
— Ще з тих часів, коли він перебував не в дуже вишуканому товаристві?
— Мабуть. А що все-таки… — вона вже вкотре вичікувально глянула на капітана.
— Справа в тому, що Мадам Дисконт бачили в машині Лук'яненка напередодні його зникнення, чотирнадцятого числа.
– І все?
(Продовження на наступній сторінці)