— Ой! Та ти що?! Хто це тебе так?!
Женя розповів все як було. Потім зітхнув і сказав:
— Не буду я більше цим займатися.
— Чим?
— А всім оцим… шпигунством. Не хочу стежити, слідкувати.
— А ти хоч знаєш, що таке стукач? Стукач — це коли своїх зраджує. Своїх, розумієш? А це ж бандюги. Так що ж — хай вони з людей збиткуються, мордують їх, гроші одбирають, б'ють, убивають. А ти чистенький сидітимеш, до вікна одвернувшись. Як у тролейбусі. Щоб місцем бабусі не поступитися.
— Тобі добре говорити! Тебе мордою по асфальту не розмазували.
— Злякався, значить… Просто злякався.
Женя скипів:
— Я — злякався?! Я не злякався! А от ти б злякався. Точно! По собі судиш.
Вітасик образився і пішов.
Вони посварилися.
Агент "СД" міг спокійно продовжувати свою таємну діяльність.
Розділ XII
Несподівана інформація Клавдії Іванівни.
Сусідка Дорошенків Клавдія Іванівна працювала на пошті, приймала і видавала грошові перекази. Її відділення зв'язку було аж на околиці міста, куди вона добиралася на швидкісному трамваї майже сорок п'ять хвилин, цілий урок. Всі радили їй поміняти роботу, перевестися в якесь інше поштове відділення, ближче, але вона й слухати не хотіла. Вона працювала на одному місці понад тридцять років. Понад тридцять років за вікном, де вона сиділа, шепотів листям ліс, який вона любила з дитинства, бо жила тут же, неподалік од пошти, у маленькому батьківському будиночку. Потім батьки померли, а будиночок знесли (на тому місці звели новий корпус санаторію). І Клавдії Іванівні дали окрему однокімнатну квартиру у новому будинку, поряд з Дорошенками. І хоч жила вона тут уже кілька років, але ніяк не могла звикнути до нового місця, її весь час тягло туди, на рідну околицю. Клавдія Іванівна була самітня і з усіх радостей життя знала хіба що свою роботу, свій рідний ліс на околиці міста і ще — театр. Вона була завзятою театралкою, і свої вісімнадцять днів відпустки брала у два прийоми: дванадцять днів улітку в будинок відпочинку, там же у лісі на околиці, по сусідству з поштою, і шість днів восени чи весною, щоб поїхати до знайомих у Москву або Ленінград — походити по театрах.
От і сьогодні вона якраз приїхала з Москви і увечері пішла, як завжди, до сусідів Дорошенків поділитися враженнями. Вона довго розказувала про московські спектаклі, особливо про "Тев'є-молочник" з Євгеном Леоновим у головній ролі, який поставив Марк Захаров.
А потім раптом сплеснула руками:
— Ой! Я ж вам не розказала, що у нас було на пошті перед самісіньким моїм від'їздом до Москви!.. Не повірите! Просто детектив. Сиджу я, значить, як на голках, кінець дня, через три години поїзд, а ще ж треба заїхати додому за чемоданом, нервую. Дивлюсь, заходить на пошту… хто б ви думали?.. Академік Яворський, чоловік заслуженої артистки республіки Маріанни Яворської. Я його добре запам'ятала. Кілька разів бачила на прем'єрах. Мені його знайома білетерка показувала: оце, каже, академік, чоловік нашої Маріанни Сергіївни. Та й він видний такий, високий, стрункий, з сивиною. "Менський", як кажуть поляки. Зайшов, сів заповнювати бланк. Подає. Дивлюсь — і очам не вірю. По-перше, сума! Сорок тисяч. По-друге, прізвище на зворотній адресі зовсім не Яворський, а Добровольський. Я добре запам'ятала. І адресований переказ голові якогось кооперативу Дикому Семену чи Степану, точно не пам'ятаю.
І назви кооперативу не пам'ятаю. Хвилювалася дуже. І від несподіванки. І сорок тисяч треба ж було перерахувати. А я ж поспішала… Рахую, а сама думаю: "Чого він приїхав здавати гроші аж сюди, до нас, як живе у центрі міста, я точно знаю. І прізвище чуже. І сума така. Щось тут не так". Бачу — і він нервує, аж випіки на щоках. То зиркне на мене, то одведе очі, то зиркне, то одведе. Нарешті перерахувала я гроші, виписала квитанцію, пішов він. А тут інкасатор приїхав. А потім я вже боялася, що на поїзд не встигну. З начальницею я ще зарані домовилася, що вона мене в кінці дня підмінить. Так що я нікому нічого про свої сумніви й не сказала у той день. Чого, думаю, паніку на ходу піднімати. Може, я й обізналася. Може, то справді якийсь Добровольський, а не Яворський… Але потім у поїзді, і згодом у Москві весь час думала про це, згадувала і впевнилася — то був-таки він, не могла я помилитися. Я ж його не один, а кілька разів бачила на прем'єрах. А у мене зорова пам'ять прекрасна…
Вітасик весь напружився, слухаючи Клавдію Іванівну. Але й слова не промовив, не виказав свого хвилювання. Вони з Женею домовилися батьків поки що у справу агента "СД" не втаємничувати.
— Ну що ж, випадок цікавий, — сказав Григорій Тарасович. — Але криміналу тут нема. Якби ж був якийсь злодій, мафіозі, а то академік, відома на весь світ людина.
— Може, він вступив у кооператив, — висловила припущення Вітасикова мама. — І не хоче, щоб поки що хтось знав про його участь в діяльності того кооперативу.
— Можлива річ, — підтвердив Григорій Тарасович. — Зараз час перебудовчий, діяльність ініціативних заповзятливих людей підтримується, заохочується. Чому такою заповзятливою людиною не може бути академік?
— Різна буває заповзятливість у наш перебудовчий час, — скептично промовила Клавдія Іванівна. — Оно пишуть про кооперативи, які "одмивають" "брудні", награбовані, нечесні гроші.
— Бувають, звичайно, й такі, — погодився Григорій Тарасович. — Але думаю, що гроші академіка Яворського все-таки чисті.
Клавдія Іванівна пішла від Дорошенків незадоволеною. Крім театру, вона ще захоплювалася детективними романами, і їй було прикро, що сусіди не підтримали так гаряче, як вона сподівалася, її кримінальної версії випадку на пошті з академіком Яворським.
Вона ж не знала, що не всі Дорошенки були одностайні у своєму скептичному ставленні до її розповіді. Вітасик, на жаль, не міг при батьках сказати Клавдії Іванівні, що він про це думає.
А думав він от що:
"Гроші академіка Яворського безперечно чисті, а от кооператив Степана чи Семена Дикого явно нечистий. І займається рекетом, шантажує вчених. І Рудий та Циган, які хотіли розмазати Женю по асфальту, очевидно, і є агенти "СД" — агенти Семена Дикого, голови кооперативу. Ех, як ми недоречно посварилися з Женькою! Що ж робити? Іти самому до капітана Горбатюка? Женька більше з ним контактує. Та й здивується капітан, що я сам прийшов. Пояснювати — значить, розказувати, що Женька не хоче більше займатися розслідуванням, не хоче бути стукачем".
Все зводилося до того, що з другом треба миритися.
І, засинаючи, Вітасик вирішив завтра ж після школи піти до Жені.
Хоча винен у сварці був не він, а Женя. І ви знаєте, як це не просто для самолюбства в такій ситуації зробити першим крок до примирення.
Розділ XIII
"Біднувато живете. Треба жити краще…"
Настрій був у Жені поганючий. Головне — через оту сварку з Вітасиком. І в школі другий день не був. Уже скучив за класом. Коли щодня ходиш, то мрієш хоч день прогуляти. А як два дні пропустиш, то вже й нудишся.
І рани на щоці й носі хоч і взялися струпом і майже не боліли, але заважали. Ні тобі усміхнутися, ні носом шморгнути: наче маска на обличчі. А як у дзеркало глянеш — плюнути хочеться: пика, як у поліського злодія.
Пробував писати вірші — і вірші не пишуться. Якась нудота з-під пера виходить:
Надворі дощ, надворі мряка.
Бреде з опущеним хвостом
Кульгавий і брудний собака,
Що хоче їсти, і…
Останнє слово — рима — ніяк не придумувалося.
І тут подзвонив телефон.
Женя зняв трубку.
— Алло!
— Здоров! Як ти себе почуваєш, сусіда?
Женя не одразу впізнав голос Пищенка. Тільки коли той спитав:
— Батьки дома? Поклич когось!.. — Женя нарешті догадався.
І розгубився, не знаючи, що сказати.
— Ти що — не чуєш? Алло!
— Чую… Нема нікого, — нарешті вичавив із себе Женя.
— От і добре. Я зараз зайду, — і Пищенко поклав трубку.
Женю охопила паніка. Що ж робити? Що робити? Пускати? Не пускати? Дзвонити в міліцію? Батькам? Кинутися до сусідів?
Він відчув себе у власній квартирі, як миша у мишоловці.
Він не встиг нічого вирішити. Нікому не подзвонив, ні до кого не кинувся.
І коли Пищенко постукав (саме чогось постукав, а не подзвонив), Женя покірно відчинив йому двері.
У квартирі одразу запахло французькими парфумами.
— Овва! Здорово він тебе, зараза! — співчутливо сказав Степан Данилович, глянувши на Женю. — Ну нічого. Він у мене получить. Вже получив і ще получить… Власне, я й зайшов, щоб вибачитися за цього придурка перед тобою і твоїми батьками.
— А я нічого батькам не сказав, — тихо промовив Женя.
— А що ж ти сказав?
— Що впав… послизнувся…
(Продовження на наступній сторінці)