— Не соромтесь. Колись же треба починати. Я теж, до речі, починав з пластинок. Ще у сорок шостому. У сусідки чоловік був офіцер. Привіз трофейного Лещенка. Ох, ми захоплювалися тоді ним! І я в неї поцупив "Марусічку". Вона в мене досі є. Хочете послухати?
Він підійшов до стенда, ловким рухом, не шукаючи, дістав з верхньої полиці платівку, поставив і ввімкнув радіолу.
Степан Данилович був у волохатому, голубому з білим халаті, в яких ото ходять у басейні плавці. І виглядав, наче цирковий ілюзіоніст.
Хлопці дивилися на нього зачудовано. Він абсолютно не був схожий на злодія. За останні дні це був другий колекціонер, з яким вони зустрічалися. Порівнюючи тих колекціонерів, можна було б подумати, що отой доктор наук Помазан у потертих джинсах швидше схожий на кримінального злочинця, ніж цей статечний, поважний Степан Данилович.
Коли Лещенко доспівав "Марусічку", Степан Данилович зняв платівку, вклав у конверт і поставив на місце.
Потім знову взяв у руки принесеного хлопцями "Цигана" і задумливо промовив:
— Що ж мені з вами робити? "Цігойнер" ваш мені й не потрібен, але… для того, щоб підтримати комерцію, як казав мій вчитель, покійний Аркадій Ісакович Бердичевський, царство йому небесне!.. — Степан Данилович перехрестився. — Дам я вам три карбованці.
— Та… якщо вам не треба… нащо?.. — зашарівся Вітасик.
— Ми не візьмемо, — сказав Женя.
Степан Данилович усміхнувся:
— Джентльмени! Не морочте мені голову!.. Ви ж для чогось прийшли. Ви ж хотіли мати якийсь прибуток. Купити пластинку ви не могли. Ніде таке барахло не продається. На смітнику теж не рилися. Ви чистенькі інтелігентні хлопчики. Я ж вас знаю. Отже — вкрали. І нічого соромитися. Я не піонервожатий, моралі вам не читатиму. Ви про мене теж, мабуть, дещо чули… Отже… беріть свого трояка і — хай вам бог помагає… Злочинність, юні мої колеги, існуватиме завжди. Поки існують гроші і соціальна нерівність, тобто багаті й бідні. Зникне злочинність хіба що, може, при комунізмі, сяючі вершини якого ще зовсім недавно здавалися такими близькими й досяжними. За мудрим прогнозом нашого дорогого Микити Сергійовича ми з вами вже давно живемо на цих вершинах. Але нещодавно раптом з'ясувалося, що то були не справжні вершини, а міраж, марення, оптичний обман. А справжні вершини чорт батька зна як далеко. Ми з вами до них не дошкандибаємо. Тому чесно й самовіддано працюють зараз лише бідні розумом, тобто дурні, ідіоти. А розумні радянські люди працюють головою. Почитайте газети — всі крадуть: від робітника-гегемона, що виносить з заводу все, що може, до міністра.
Хлопці принишкли й тільки перезиралися.
— Чого голови в плечі поховали? Слава богу, зараз гласність і плюралізм. Можна спокійно говорити все, що думаєш. За що, за що, а за це мене не посадять. Народні депутати по телевізору і не таке балакають… Ех-хе-хе!.. — він театрально зітхнув. — То тільки у дитячих книжках добро завжди перемагає зло. Перемога добра може бути лише тимчасовою, любі мої гороб'ята. Такий уже невмолимий закон життя, яке, як відомо, завжди закінчується смертю, — він знову зітхнув. — І воно таке швидкоплинне, таке скороминуче, те життя. Повірте мені. Шістдесят років промайнули як один день. Треба брати все, що можна, негайно, не чекаючи.
Степан Данилович, мабуть, не вперше виголошував цю промову, бо говорив без запинки, не задумуючись, як на сцені майстер художнього слова.
Хлопці вперше чули від дорослої, немолодої людини такі, м'яко кажучи, антипедагогічні слова. Вони звикли, що дорослі завжди говорили їм зовсім протилежне. А тут…
— Наше щастя, що ми живемо не в країні суцільних злидарів і неімущих, — вів далі Степан Данилович, — що є у нас досить багаті люди, навіть мільйонери — хабарники, ділки, функціонери тіньової економіки…
— Академіки, — несподівано докинув Женя.
Пищенко уважно глянув на нього:
— І академіки… А що?.. Ти, може, на Стародуба націлився?.. — він криво усміхнувся. — Є і в нього, звичайно, якась копійка… Але — дріб'язок. Зараз найгрошовитіші люди — це кооператори, радянські негоціанти, рятівники нашої економіки, надія перебудови…
У двері подзвонили.
— Одну хвилинку, — Степан Данилович вийшов у передпокій і за хвилину звідти почулося його привітно-солодке:
— А-а, заходьте-заходьте, дорогі мої! — і одразу тихо, майже пошепки (але хлопці почули): — Обережно, у мене сторонні.
До кімнати слідом за Степаном Даниловичем зайшли двоє молодиків у "варьонках" — один високий, худорлявий, з довгим білявим волоссям, що по-жіночому спадало на плечі, закриваючи потилицю; другий з чорною бородою і сережкою в одному вусі.
Жоден з них не привітався з хлопцями.
Тільки усміхнулися презирливо.
Женя й Вітасик одразу підвелися й почали прощатися:
— До побачення! Дякуємо! На все добре!
Степан Данилович не став їх затримувати, провів і попрощався досить холодно.
Навіть не вірилося, що буквально хвилину тому він так привітно й одверто розмовляв з ними.
— Ну? Що скажеш? — спитав Вітасик, коли вони були вже у дворі.
— Майже певен, що це він. Ти бачив, як він подивився на мене, коли я сказав "Академіки…"? Бачив?.. І одразу почав: "Копійки… Дріб'язок…" Щоб відвести підозру. Нічого собі копійки — сорок тисяч!
— А ці двоє, може, і є його агенти. Якби звичайні знайомі музику послухати зайшли, він би так не говорив.
— Причому я їх ніколи тут не бачив. Це не місцеві.
— А що з троячкою робити? — Вітасик непевно м'яв у руках асигнацію.
— Ну не викидати ж на смітник!.. Перша, вважай, у житті виручка за крадіжку. Та ще й від "колеги" — професійного злодія.
— Смієшся! Так що ж, нам її на втіхи собі витратити? Совісно якось.
— Давай купимо якусь пластинку і поставимо нищечком туди, де взяли. Буде чесно.
— Давай. А потім я колись признаюсь батькам.
…Так у Дорошенків з'явилася нова платівка пісень Валерія Леонтьєва.
Розділ XI
Сварка.
Після магазину грампластинок вони розійшлися — Вітасик поніс "Валерія Леонтьєва" до себе, а Женя пішов додому.
Зайшов у двір і раптом побачив отих двох молодиків, що приходили до Пищенка: високого з довгим жіночим волоссям і нижчого, чорнобородого, з однією сережкою. Вони, явно ховаючись, стояли за фанерним будиночком на дитячому майданчику. Стояли вони спиною до Жені і стежили за чиїмись вікнами. У тому крилі будинку була якраз квартира член-кора Стародуба. Женя це відзначив одразу.
Пригнувшись, він пірнув за кущі живоплоту, що оточували дитячий майданчик.
Сутеніло, накрапав дощ, і ні у дворі, ні на майданчику не було ні душі.
Молодики про щось тихо розмовляли. Щоб почути, Женя почав підкрадатися за кущами. Почув лише кілька слів.
— Треба взагалі з'ясувати бюджет нашого кооперативу, — сказав високий.
— Звичайно, — погодився чорнобородий. І раптом обернувся, прожогом, наче кіт, метнувся до кущів і схопив Женю за комір.
Женя не встиг навіть зреагувати.
— А-а… Знайомий. Шпигуєш?! — просичав чорнобородий.
— І до "Маестро", значить, недарма приходив, — сказав високий, який був уже поряд.
Чорнобородий нахилився впритул до Жениного обличчя, так що сережка дряпонула його по щоці, і зашипів:
— По землі розмажу!
Міцно тримаючи Женю за комір, нахилив його вниз, притис обличчям до асфальтової доріжки і, зриваючи шкіру, протяг двічі.
Щоку і ніс Жені обпекло вогнем.
— Облиш, Циган, — зупинив його високий. — Не каліч. Може, він і не…
— Ти гуманіст, Рудий, — презирливо скривився Циган і, знову схилившись впритул до Жені, засичав: — На кого працюєш, шмаркач?!
— Ні на кого, — ковтаючи сльози, прохрипів Женя.
— Так чого ж зириш?
— Я… не зирю… я просто…
— Ще колись побачу — уб'ю! — Циган боляче копнув Женю ногою.
— Запам'ятай, байстрюк, шпигувати — останнє в житті діло! — сказав Рудий. — Сексотів, стукачів, донощиків зневажають усі на світі. Їм плювали і плюють в обличчя. Навіть у тюрязі вони лежать біля параші.
— Вали звідси! — Циган одпустив нарешті Женин комір і востаннє копнув його ногою.
Потім обидва швидко пішли з двору. Коли Женя переступив поріг, мати жахнулася і сплеснула руками:
— О господи! Що з тобою?!
Женя одвів очі.
— Упав… Тільки що… У дворі. Послизнувся і об асфальт…
Мати забідкалася, потягла його у ванну, почала мити, потім обробляти садна перекисом водню. Женя скрипів зубами, але намагався триматися, не плакати. Проте сльози самі собою лилися з очей. І не стільки від болю, скільки від образи й досади…
На другий день Женя до школи не пішов.
Вітасик подзвонив йому після першого ж уроку на перерві.
— Що таке?
— Захворів.
— Чим?
— Прийдеш, розкажу.
Йому не хотілося по телефону нічого говорити.
Вітасик прибіг одразу після школи.
(Продовження на наступній сторінці)