А княгиня-матір, поговоривши ще зі старим воєводою, приказала їхати до церкви св. Юрія, в дільницю, повну крови й огню, з якої яркими стовпами бухала поломінь а чорноволосі смуги диму несли далеко жах і трівогу. Перед золотим знаком княгині їхали на конях два варяж-ські сотники й воєвода Веремунд.
Княгиня-матір спокійно їхала між рядами горіючих домів, над якими клубився і гоготів чорний дим, що лягав на почорнілих, осніжених садах. Слези котилися їй з очий. Чи від їдкого диму, чи зі зворушення? Хто відгадає серце женщини? Може зі зворушення, бо дзвони св. Юрія били без уговку на трівогу й по обох сторонах дороги чути було стони конаючих міщан і дружинників. А може від їдкого диму, що заслонював шлях княгині-матері.
Хто відгадає серце женщини? Навіть вона сама не знає його. Вона може найменше.
Коли вже дальше годі було їхати, княгиня-матір висіла з повозки. Лишивши в ній з осту й дві инші дами двору, пішла з мужчинами дальше в чорний дим, пронизуваний огненними язиками, в якім лопотіли тріскаючі дубові сволоки.
Застановлено облогу церкви св. Юрія, і княгиня-матір дійшла аж до ворохобників. Йшла так спокійно, як би в княжім теремі, і прийшовши на місце, почала перевивати ранених... Невдовзі замовкли дзвони св. Юрія, що всю нічг били без уговку, а народ з плачем окружив княгиню-матір.
Коло полудня княгиня-матір Евдокія молилася вже в церкві св. Спаса, біля неї стояв її син і слухав проповіді владики Косьми, що починалася від слів:
— "Сара же, Жена Авраама, ке раждаше єму, Бяше єй раба Єгиптянина, єйже імя Агар. Рече же Сара ко Аврааму: "Вниди убо к рабі моєй, да сина сотворю от нея". І гшслуша же Аізраам гласа Сарина. ї поімше Сара Агар, рабу свою, даде ю з жену Аврааму, мужу своєму. І вниде ко Агарі і зачат. І виді, яко во чреві імат і укорена бисть госпо-жа 'єя перед нею. ї рече Сара ко Аврааму: "Обида ми от тебе... Суди Бог межи мною і тобою!" Рече Авраам: "Се раба твоя, твори єй, яко тебі єст угодно", і озлоби ю Сара і отбіже от лица єя. І обріте ю Ангел Господень у істочника води б пустини, у ісі очника на пути Сур... ї рече єй: "Умножая умножу сімя твоє і не сочтется от мкожеет-ва! ї родити сина і наречеши імя єму Ізмаїл, яко услиша Господь сми-реніє твоє. Сей будет сильний человік: руці єго на всіх і руки всіх на него і пред лицем все я братії своє я вселится"...
Рівночасно й по инших церквах відбувалися богослужеиня і пропо-віди, що починалися словами Св. Письма:
— "Аще же обрящет человік діву обрученную і, насилував, будет с нею, убийте человіка єдинаго бившаго с нею, откровиці нічто же сотворите* ність бо діві гріха смертнаго, якоже аше кто би востал на ближ-няго своєго, такоє сіє діло... Аще же кто обрящет откровицу діву, яже ність обручена і насилував, будет с нею і обличитея, да дасть человік бивий с нею отцу откровици 50 дідрахм еребра і тому да будет жена, понеже обиді ю: не возможет отпустити ю во все время"...
Пс тім богослуженню відвезли слуги княгині-матері ігумена Данила в її колесниці до монастиря. Рівночасно відчинено замкнені церкви.
Здавало ся, що княгиня-матір відсунула від сина і його любки кару божу, одо вже висіла над ними.
Вернувши на замок, не спочала, але хоч була дуже втомлена, почала старанно зміняти одіж. Зняла з голови діядем, скинула дорогу сукню і всі дорогоцінности та прикраси, виняла навіть золоті кільці з уший; приказала скромно зачесати волоссє, вбрала звичайну, темну одіж, вийшла з терему і сіла до малої повозки, запряженої в одну пару коний, без зости і дам двору, без бояр і без отроків, без прагматев-тіз, без гербу Комненів — скромна і тиха, як моленниця.
їхала до монастиря св. Іоана, щоб упросити ігумена Данила о молитву за сина.
Коли доїхала до монастирських воріт, старий візник її покійного мужа разом з його слугою метнулися, отвирати ворота. Дала знак рукою, що не треба в'їздити на монастирське подвірє. Тоді вони відчинили княгині вузьку, входову фірточку. ~
Увійшла на велике монастирське подвірє, висипане дністровою ріню й піском тай помалу перейшла його. Дійшла до входових дверий, перехрестилася незначним рухом руки, підняла прикований на ланцюсі молот, занадто тяжкий для її ніжних рук, легко спустила його на крису невеличкого дзвона без серця, що був прикріплений біля дверий, поклала молот і спокійно ждала.
По якімсь часі залунали кроки в тихім коридорі, в отворі стіни заблестіло двоє очий, і монах в чорній рясі, пізнавши княгиню, поспішно відчинив двері та низько поклонився їй.
З ковтаючим серцем входила до келії святого старця, де вис^в прибитий до стіни великий, деревляний хрест і стояло крісло та стіл з простого дерева. На столі лежало отворене Святе Письмо. Старий ігумен Данило зі слідами недавних переходів на лиці встав з крісла і вклонив-шися княгині, рукою вказав на своє крісло.
Упала на нього і тихо залилася слезами.
Може зі зворушення, може з якого почуття... Хто відгадає серце женщини, яка дійсно любить? Хиба розумний бирич Яструб, який все говорив, що з усіх жінок во істину любить тільки одна матір.
Ніхто не чув, о що просила княгиня-матір святого старця Данила, Але він опісля не виголосив вже ніякої проповіди, навіть по її смерти. Вміла з ним поговорити византійська цісарівна Евдокія в роду Комне-нів, матір Ярослава Осмомисла.
* * *
В третий день свят по всіх церквах роздавали священики родинам побитих і ранених дорогоцінности й клейноди княгикі-матери, а вона особисто відвиджувала ранених зі своїм лікарем. Від дому до дому, не минаючи смердів і найубогших хат бідноти, їхала зі зостою і двома дамами двору в великій колесниці покійного мужа, запряженій у вісім чорних коний. На переді їхали її прагматевти з золотим знаком Ком-ненів на шовковій ленті, білій як сніг; по обох сторонах повозки по десять молоденьких боярських отроків зі срібними щитами; з заду два старші бояри в дорогих шубах зі срібними підковами і начальник замкової сторожі, Брячеслав Надітич, в елегантній, перлами обшитій одежі. За колесницею княгині-матері везла двірська прислуга харчі й напитки з княжих складів тай всілякі убори. А княгиня Евдокія була дуже гарно одіта й цуже привітна для всіх.
І ще кілька неділь після їздила княгиня-матір відвідувати ранених і родини побитих. А було їх багато, особливо з тих, що пішли нічю на Чагрів. Поляна князя і місце кругом жерела Настасі були червоні від крови побитих і ранених, як би там серед зими густо зацвів міцно пахучий цвіт чебрика. Очевидці оповідали, що там сам князь ішов до приступу з простими дружинниками в рядах Варягів і Торків, та двічі зміняв поломаний щит і погнутий панцир.
Аж до своєї смерти опікувалася княгиня сиротами тай не забула за них, як розставалася з сим світом.
Всі були переконані, що вона своїми заходами не дала розгорітися бунтови того памятного Різдва. Лиш мудрий бирич Яструб говорив опісля до воєводи Веремунда:
— "Певно, певно, що княгиня-матір дуже розумна, але й син її зробив тоді один розумний крок: як увязнив бояр, то бунт був вже так як би зломаний. Не тому, щоб вони викликали або провадили його. Ні. Бояри не мали ще тоді злого серця на князя. Тільки від хвилі, як рознеслася по городі вістка про увязненнє бояр, ні одного дружинника не було між товпою й ні одного з тих, що мали ненависть до бояр, хиба що не могли вийти, як от з церкви св. Юрія. А чи багато є таких, що люблять боярів? Сам знаєш...
— "Он воно куди", говорили люди між собою. "І чого ті богатирі захотіли, що бунтуються?! За мало їм всего! Чи то не вони позамикали церкви, аби зворохобити народ проти князя і загарбати княжі скарби! Вже даром князь не увязнив би їх був! Се не те, що з нами, з якими кождий боярин робить, що захоче, і дре і в тюрму кидає. Го-го!" говорили собі від тоді ворохобники. А в мить знайшлися й такі, що "чули на власні уши", як бояри радилися ще від Великодня, позамикати церкви і скинути князя з престола, аби загарбати його скарби. Го-го! Були й такі! Чого не знайдеш на тім Божім світі, як лише добре пошукаєш. Все знайдеш, брате, ая, розумієш? все!"
Так говорив розумний бирич Яструб, але тільки як випив троха більше й тільки до свого старого товариша від чарки, варяжського полководця Веремунда, що тоді голосно сміявся й говорив по варяж-ськи до Яструба:
— "Не забувай і моєї голови! Чи ти гадаєш, що то так зовсім легко було підпалювати Галич так, аби горіло з "усіх сторін, аби не згоріло за багато й аби ніхто ніколи не дізнався, хто приказав палити, навіть сам князь Ярослав! Га? Тепер всі гадають, що то палили Берен-дії й Половці й трохи не що ночі ломлять котромусь з них ребра по темнійших заулках города. Чи знав, заки я сказав тобі про се, чому так пропадають Берендії й Половці, що аж сам князь питав тебе, що і як? Признавайся!"
А бирич Яструб за кождий раз відповідав, що не знав, хто приказав підпалювати.
— "Ба! Ти кажеш, що то не стара княгиня зломила бунт", доповідав старий Веремунд, "а я тобі кажу, що вона. Як молода його розпалила, так стара загасила. Ой, загасила/1 добре казав бувало старий покійний князь, що, нераз мудрий дурне говорить"...
— "А дурень розумне скаже!" кінчив злобно Яструб і підсміхався до старого завадіяки. Притім бирич Яструб кивав головою заперечу ючо, а воєвода Веремунд притакуючо. І перечилися.
А годилися в тім, що навіть наймудрійший чоловік настріляє найбільших дурниць, коли ходить о женщину.
(Продовження на наступній сторінці)