— "Е, кажуть, що вона вже від тогідного Стрітення чарує князя. Є такі, що на свої очі бачили, як вона на Стрітеннє на три броди ходила й милася на середині ріки! Тай на само Введеніє мила дзвін в чагрівській церкві і в тій самій воді змивала себе. Аякже!"
— "Люди добрі! А памятайте, що то лиш до трох разів можна її на відлів бити! Як не вбєш, то пропали всі"... закричав хтось розпучли-вим тоном.
— "А чим?"
— "Чим небудь! Аби лиш каплина свяченої води на ломаці була, то вже добре!"
— "Кажуть, що то до трох разів мусить бути вода свячена".
— "А я гадаю, що досить і раз свяченої води! Аби тільки ломака була гідна!" відізвався якийсь скептик.
— "Гадай, собі, гадай! А як тебе потне, то вже не будеш так гадати"...
— "Господи! Коби хоч помору не було!"
— "Від такої все може бути!"
— "Сусе Христе!"
— "Матінко Божа!"
— "Пек-Осина!"
— "А як потне нас, заки дійдемо до Чагрова?"
— "Га! Раз мати родила!"
На якийсь час темні постаті притихали і мовчки сунули по снігу, як тіни. Потому знов будилася між ними розмова.
— "А все булоб инакше, як би так княгиня була рано перед вінчан-нєм оперезалася липником!.. От що!.."
— "Не було кому порадити небозі".
— "Ой, не було!"
— "Матери не було! А свекруха не практикована в тім,— з далека".
— "Хто знає, чи в її сторонах є липник!"
— "Тай свекруха не мати: їй не в голові!"
— "Так, так! Ізза того дрібненького цвіту липника тратить не одна велике щастє".
— "Ще кажуть, що любисток треба потерти й добути з него запах тай дати понюхати молодому"...
— "Так, так! Не потерла, тай маєш!"
— "А зате друга добре потерла!"
— "Бий її сила Божа!"
— "Ще кажуть, що й тепер можна порадити. Нехай би тільки княгиня вмилася до схід сонця на сімох бродах у сімох ріках кругом (а все на відлів!) і постила на Великдень тай на св. Юра".
Такі і подібні розмови провадилися між темними товпами, що лісом скрадалися під Чагрів. Дехто жалував старого Чагрова, дехто князя, дехто його подругу, дехто княгиню-матір. Не забували й про святого старця Данила.
Нараз донеслися від сторони Чагрова якісь голоси. Товпа заметушилася.
— "Половці їдуть!" крикнув хтось.
І товпа пішла в розтіч.
Але се тревало не довго. Хтось крикнув:
— "Ніхто не їде, лиш іде!"
— "То не військо!"...
— "То наші!"
— "Агій на вас! Хтож так утікає? То раз войовники з вас!"
Товпа завернула назад. Ізза дерев повисувалися якісь перелякані
люди.
— "Наші, наші!" загуло з обох сторін.
— "Ми зустріли князя!" сказав один з тих, що наспіли від сторони Чагрова.
— "Доброго князя зустріли ви! Адже князь умирає в теремі".
— "Може вже й помер", докинув хтось.
— "Певно, що вже помер!"
— "Се був дух князя, що й по смерти не має спокою від чарівниці!"
— "А я не говорив, що то не просте?" торжественно заявив один з тих, що вертали. "Хтож видав, аби в такий час їхав князь з десятьма дружинниками?"
— "Но, з десятьма, не десятьма,— їх було за двайцять!"
— "А двайцять то що?!"
— "Але чи кричали ви: Всякоє диханіє?"...
— "Кричали, кричали!"
— "Відповів?"
— "Відповів, як Бог приказав!"
— "Гм!"... "Гмм!"... "Гммм!"
— "Може ви не перехрестили його три рази?"
— "Було хрестити! Тож то перехрестив би нас був!"
— "Огнем з очий сипав, а меч мав такий страшний, аж свистів! Казав, що всіх сам один вибє до ноги, як не завернемо!"
— "О, бачите! Тож то й є!"...
— "Було його свяченою водою покропити! А потому рогатиною — на відлів! І до трох разів душа спасена!"
— "Та що верзеш? Та як на нашого князя підносити рогатину?"
— "Так то не князь, а його душа!"
— "А його душа то вже ніби собака? Га?"
— "Якраз тому, що не собака, не годиться, аби мучилася на другім світі!"...
Темна товпа хрестилася побожно і щиро відмовляла молитви за блукаючу душу князя Ярослава.
Покріпившися хто молитвою, хто медом, посунули дальше в напрямі на Чагрів. Вже було їм все одно. "Раз мати родила!"... З заду надтя-гали нові товпи і скоро довідувалися, що лісами блукає дух князя.
Ой не даром князь так летів, боронити свою Настасю!... Бо ті темні купи забобонних людий ішли в переконанню, що йдуть боротися за добре діло, що спасуть себе і всіх від нещастя, як не стане Настасі, яка "очарувала" князя...
І кого там не було в тій товпі! Але переважала бездомна вольниця, убогі робітники, різницька челядь, носильщики з купецьких приста-ний і т. и.
В їх темних головах вязалися в одно Половці, Берендії, Торки, Варяги й инші нелюбі їм чужинці з невинною любкою князя, як жерелом усяких можливих нещасть. Вони також ішли на смерть з любови до своїх родин, до церков, до святого старця, до князя і його роду...
Йшли з таким завзяттєм, що навіть не памятали, як і коли знайшлися тут і відки прийшли. А вони зібралися з ріжних сторін города і пригородів його й дооколичних дворищ і осель. Зразу найбільше було тих, що з города. Переважно бездомна біднота і всякі гольтіпаки. Вони вийшли ще перед вечером, як між товпою бушувала вістка, що князь від чарів умирає і хтось крикнув в товпі:
— "Ану! До Чагрова!" — І залунало: "До Чагрова! До Чагрова!"
По дорозі довго радилися гуртками, ходили по дооколичних оселях за "причандалами" і попоїсти. Тоді почали стягатися до них і до-околичні люди. І тепер ішли снігами так витревало, як на прощу до свого Бога.
Над лісом висунувся вже місяць, як плоский, блискучий камінь, і присвічував їм. А з далека видніли пожарні луни над Галичем. Тільки дехто з тої товпи завертав до дому на вид луни. Бо велика більшість не мала дому. А такі найзавзятійше йдуть за голосом ідеї і любови... Бо кожда людина мусить мати щось свого.
* * *
Княгиня-матір, прийшовши до себе, запитала слабим голосом, чи є син в теремі. Відповіли їй, що виїхав боронити Чагрова.
На її блідім лиці не задрожав ні один нерв. Почала збиратися старанно й після поведінки, яку перед літами завела на галицькім дворі і якої строго придержувалася.
Зібравшися, приказала заложити вісім коний до великої колес-ниці покійного мужа, оббитої чорним оксамитом. Засіла в ній зі зостою і двома иншими поважними дамами двору тай приказала їхати до дворища єпископа Косьми.
На переді їхали на конях два її прагматевти зі золотим знаком Комненів на шовковій ленті, білій як сніг; по обох сторонах повозки по десять боярських отроків зі срібними щитами, а ззаду два старші бояри і начальник замкової сторожі, Брячеслав Надітим в елегантній одежі, блискучій жемчугами.
їхала зовсім так само, як за мирних часів. Тільки за колесницею їхав її лікар в окремім возі.
Сонце вже зійшло над Галичем, слабо-рожеве як схорована дитина. Невиразну червень, якою кидало на ранний обрій і золочені копули церков, заслонювали смуги чорного, тяжкого диму, що тягнулися від крилоських укріплень. Княгиня-матір сиділа в повозці бліда і поважна та не звертала найменшої уваги на те, що діялося кругом. Одна-одинока думка займала й переймала її: думка про сина.
І так їй було до лиця з тою задумою, аж помолодшала.
Кордони варяжських ратників мовчки розступалися перед невеличким почотом княгині-матери: відаіли Половців, Берендіїв і Торків, які зустрічала по дорозі, тихо з’їздили на боки. А вона їхала між ними поважно й спокійно, як до церкви. Народ з вікон домів то приязно витав княгиню-матір, то вигукував до неї з жалем-скаргою:
— "Берендії й Половці підпалюють дохми!"
їхала помалу й мовчки, притаюючи зітханнє, яке одначе мусіли бачити з вікон.
Перед дворищем єпископа Косьми, окруженим густою лавою Варягів, наказала станути й завізвати до себе начальника тої сторожі. Коли варяжський сотник випрямлений станув біля повозки, попросила післати до воєводи Веремунда по дозвіл, увійти до дворища. Сотник вагався хвилину, потому заявив, що княгиню-матір перепустить тимчасом на власну одвічальність. Подякувала, кажучи, що не хоче йому робити прикрости та переступати заборони князя без дозволу його заступника й легким рухом руки дала знак, що не увійде, але ждатиме в повозці перед сторожею. Сотник особисто метнувся до воєводи по дозвіл.
За якийсь час прийшов сам воєвода Веремунд, поміг висісти княгині-матері, підпровадив її аж до дверий дворища владики й вернувся та ждав на дворі.
Княгиня-матір довго сиділа у владики Косьми й вийшла успокоєна. В руці держала письмо, яке передала старому воєводі з просьбою, щоб зараз вислав його до сина. Кінний відділ з листом княгині таки на її очах пігкав до Чагрова.
(Продовження на наступній сторінці)