— "Ага! Розумієш? Настася Чагрівна була скорше, чим князь і досить довго мусіла ждати на нього; он куди ходила. Тут і тут збирала цвіти — ага, які! — чебрик! Значить, вони довше вже добре знаються, коли князь вказав їй, що се улюблений цвіт його матери. Сказав або й ні! Дурний ти, Яструбе. Адже ні бодяків ні дівини рвати не могла, а тут инших цвітів нема. Гм... Але що не перший раз він тут, се певне. Бо ось сліди, як підходила раз-ураз до сего краю поляни, відки мусів над’їхати і як зустрілися і як зараз разом пішли до жерела! Но, не пиро-жися так, Яструбе, се не така знов штука, збагнути по тім, що бачиш. Але ти братчику скажи, котрий раз вони бачаться, ось що!"
Пішов в напрямі жерела, хильцем, уважно. Вкінці повз на руках і ногах, лишивши собаку за собою.
Доліз до густих кущів над жерелом й уважно розсунув галузки на малу щілину.
І побачив, як князь сидячи над жерелом з Настасею, держав її в обіймах і цілував. Вона мала замкнені очі. Лиця князя не бачив. Лиш раз кинув оком на те крізь отвір гущавини і поповз назад. Дістався до своєї собаки, потому до коня і скоро найкоротшою дорогою вернув до Г алича.
Поїхав просто до дому, не на замок.
Старий бувалець мав звичай, переспати кожду трудну справу і що йно потому рішати, що робити. Повідомити стару княгиню про те, що бачив, значило повідомити й князя. Про се не сумнівався: бо надто добре знав людий. Старий весь день носився з ріжними думками і — вкінці рішився, повідомити про все княгиню Евдокію. Не вірив, що вона зможе перешкодити нещастю, але хотів мати чисту совість. Прирікав старому князеви нераз, опікуватися щиро всім, що обходитиме його жінку і сина. Впрочім не зробити ужитку зі свого відкриття, се було противне його довголітній практиці, що стала його другою натурою. Одначе знаючи, що його зате жде, пішов до монастиря св. Івана й висповідався на смерть у ігумена Данила. Про своє відкриттє не згадував на сповіди, бо ке вважав його гріхом, лиш сповненнєм служби. Вернув до дому, поцілував свою донечку і пішов на замок.
Прийшов до старої княгині й по порядку докладно почав оповідати все від хвилі, як виїхав за князем з його одіжю і своєю собакою.
Княгиня Евдокія уважно й з найвисшим напруженнєм, але спокійно слухала оповідання Яструба, не перебиваючи ні одним словечком. Вона слухала того оповідання про першу любов свого сина з дивним задоволеннєм. Свого часу була противна подружому звязкови сина зі суздальською княжною, бо мала для нього на приміті дві византійські царівни. Але улягла представленням покійного мужа. І тепер мала передовсім вдоволеннє, що на її стануло. Невістки не любила, хоч ніколи не дала того пізнати по собі і навіть постійно ставала по її стороні. Але тепер мала вдоволеннє з того, що та як лід студена Суздалька не посіла любови її одинокого сина.
Сам факт, що молодий Ярослав пошукав собі за домом радости, якої не мав в дома, не зробив на його матері злого вражіння вже тому, що вона за молодих своїх літ бачила не такі річи на зіпсутім византій-ськім дворі. Впрочім в тих часах гюзаподружі взаємини мужчин скрізь осуджувано поблажливо, а подекуди навіть викпивано таких мужів, що не мали позаподружих знакомств. У нас не перевівся ще був тоді вплив старої віри, яка зовсім на рівні ставила дітий неправого ложа з правесними і в народі і в княжих теремах. Володимир Великий був нешлюбним сином князя Святослава і боярівни Малуші, але тільки раз в життю почув за се обиду: від гордої полоцької княжни Рогніди, яку зате силою запровадив під вінець зі собою.
Правда, христіянська церков якраз тоді гострійше і з більшим зав-зяттєм, чим колинебудь опісля почала викорінювати старі погляди і звичаї. І се, а не що инше занепокоїло побожну княгиню. Вона боялася, щоб одинокий син її не втратив попертя церкви і слуг її та не опинився без прихильників; боярам не вірила тим більше, що бачила, як син постійно бере в опіку слабих і гноблених; а про почування міщанства до свого покійного мужа, які перейшли й на сина, знала аж надто добре. До того прилучилися у неї ще забобонний острах Яструба гай материнське прочуттє. І серце стискалося їй в груди мов кліщами, коли слухала оповідання бирича. Але не дала пізнати по собі, що діється в ній, тільки як бирич скінчив оповідати, щиро подякувала його за труд і твердо сказала на прощаннє:
— "Нікому ні словечка про те! І застановити дальше слідженнє князя!"
Приказала повідомити себе, коли приїде син і як тільки дали їй знати, що князь уже в своїй кімнаті, сама пішла до нього, хоч звичайно взивала його до себе. Хотіла несподівано побачити радість свого сина в його кімнаті.
Увійшла незаповіджена.
Ярослав ходив по кімнаті великими кроками й очевидно мрів — про Настасю і про міцно пахучий цвіт чебрика, який держав в руці і про мерехтячий за лісами Київ, та похід на Дон великий, про нові кріпости й будівлі та про заможні загороди смердів й увільненнє закупів з довгу. Мав оживлене лице і щастєм сияючі очі.
Здивувався незвичайними відвідинами матери, що мала зворушений вигляд лиця.
— "Чи сталося що незвичайного?" запитав цілуючи її в рамя і присуваючи крісло до огнища, що горіло ясною поломіню, як колись за часів батька.
— "Ні, ні, нічого. Тільки ти так рідко тепер відвідуєш мене, що я прийшла хоч подивитися на тебе. Багато часу не заберу тобі. Бачу, що ти занятий і — щасливий. Мені більше не треба. Але будь обережний, мій сину, в щастю своїм, будь дуже обережний!..."
Слези станули їй в очах і вона заплакала, тихо, як на похороні мужа, заплакала слезами радости й остраху, збудженого якимсь зловіщим прочуттєм. Мала вражіннє, мов би невдовзі вся радість мала геть забратися з сеї кімнати і з усіх кімнат княжого замку в Галичі, але не говорила сього синови.
А він сів коло ніг матери, як за часів дитинства і подумав:
— "Як же радо сказав би я їй, що знайшов щастє на лісній поляні коло Чагрова. Але годі, годі... Матір очевидно серцем відчуває, що я щасливий".
І почав матері оповідати про свої великі заміри і широкі пляни. А вона слухала і дивилася в нього як в образ. Колиж дійшов до своїх замірів, щоби скріпити смердів й облекшити долю закупів, вона відповіла:
— "Пощо наражати себе на ворожнечу бояр? Чиж не досить тобі ворожнечі міщанства? І на що тобі придадуться ті смерди?"
— "На них збудую силу міцнійшого Галича. Коли свобідні смерди будуть численні і заможні, доставлять мені багато здорових воїнів і вся країна буде управлена як огород. А мужицький воїн ліпший чим боярин: він більше витревалий і в бій іде спокійно, як до церкви. Я мав нагоду надивитися на те. А який він мало вибагливий і який вірний, мамо!"
— "Памятай, тільки, що найпізнійше доходить до ціли той, що надто спішиться. Пожди, аж вимруть ті старі бояри, що брали участь в походах твого батька. А тоді ти матимеш перевагу не тільки своїм умом, але й літами та досвідом; хоч я вже тоді не буду бачити твоєї могутности, але зречуся радо тої радости, щоб тільки ти напевно осягнув її".
В очах її блиснув розум византійських імператорів.
— "Так, так", відповів, "то правда, але треба, мамо, робити, поки молодість не улетить..."
— "Вона не улетить, поки матимеш радість з життя".
Усміхнувся до неї з вдячністю.
Встала. Ні одним словечком не згадала синови, що знає його тайну. Не хотіла мутити йому щастя. І пішла до своїх кімнат, успокоєна троха.
Бирич Яструб, що бачив, як стара княгиня виходила з кімнати сина, кождої хвилі очікував завізвання до розгніваного князя. Але його не взивали. Не спав до рана. А як побачив, що князь виїзджає до Чагрова, сказав собі:
— "ї знов ти ошибся. Вчися і вчи до смерти, а напевно помреш дурним!"
Скликав биричів князя і прагматевтів княгині та заявив їм, що сам уже подбав о безпеку князя на його прогульках і що князь та княгиня не бажають собі дальшого береження особи князя.
А молодий князь переживав найкрасші дні свого життя. Для нього инакше плив тепер Дністер, инакше шумів ліс за ним, инакше світило сонце і навіть пожовкле листє, що падало з дерев, мало якусь весняну живість. Переживав серед глибокої осені першу весну своєї молодости. ї все його тішило, відчував цілою душею радість з життя. І говорив нераз до себе: "Який же той світ гарний і як же довго не бачив я краси його!"
А олицетвореннєм тої краси світа і радости з життя була для нього "маленька" Настася, як залюбки називав свою любку. Вона при-нім також рада була з усего — і з журчання жерельної водиці і з ше-лесту пожовклого листя, що встелило ліси і з чорних ягідок урдовини, яку разом збирали і з його княжих дарунків. А Ярослава найбільше бавило те, що вона мала однакову радість з дорогоцінних ігерел і жемчу-гів і з жовтого цвіту розхідника з дрібоньким восковим листєм, якого часом привозив їй з княжих огородів і навіть з чебрика, якого для неї назбирав по дорозі або з червоного букового листя. Бо вона рада була ним. А він рад був нею; особливож тим, що здобув любов її не як князь Галича, Перемишля, Звенигорода, Теребовлі, Берладі й Текучі, але як невідомий чужий дворянин, що нині тут, а завтра може повіятись з вітрами.
Дійсно княжих дарунків давав їй не багато, бо боявся, що вона не зможе їх укрити і що тоді відкриють, хто він, а з тим і його щастє щезне.
Але вона зручно ховала дорогі подарунки його, о що він звичайно дуже просив. І ще тішився тим, що ніколи не запитала його, коли повінчаються: їй досить було щастя, яке мала з ним.
(Продовження на наступній сторінці)