Засипляв уже з думкою про Настасю, не про скуку. Спав твердо і встав оживлений, немов відроджений. Вже вчасним ранком взявся з охотою до полагоджування ріжних справ. Лице Настасі троха перепиняло його в праці, але посидівши хвилю з думкою про неї, тим живійше брався до роботи. Між предложеними собі списами жалоб знов побачив жалобу старого — Чагрова на якогось сусіда. Се йому звичайно відбирало добрий гумор. Але тепер ні. Покликав Гражданця й казав собі переповісти між иншими також справу Чагрова. Гражда-нець, знаючи, що князь не любить Чагрових, почав:
— "Сей знов — і як звичайно з неслушною жалобою!"
Але князь відповів.
— "Зараз, зараз! Оповідай докладно. Не кождаж справа Чагрова мусить бути неслушна!"
Гражданець докладно представив справу і сказав:
— "Мені здається, що його жалоба неслушна".
— "А мені якраз, що слушна", відповів князь. В очах стояла йому Настася і чув її мягкі слова: "Князь не любить Чагрових". Запах її чебрика, який мав ще при собі, одурював його. І він порішив справу на користь Чагрова. Був се його перший несправедливий присуд в су-дейських справах — і одинокий. Болів його ціле життя. І нераз опісля, як померла вже Настася і смерть нечутною ходою зближалася й до нього, думав про той присуд і говорив до себе:
— "Про мене в похоронній промові не можна буде сказати: помер судия справедливий... як сказано про покійного батька мого".
Але тепер бачив лиш личко Настасі.
Угорське посольство предложило просьбу свого короля, щоб заручити з ним старшу донечку Ярослава.
Князеви сподобалося те, що за його дочками вже від тепер просять. Але відповів, що Оленка має що йно девятий рочок і найскорше можна буде говорити про її мужа за пять-шість літ, причім не забуде першої чести, яку йому зробив Стефан, король угорський.
В думці мав одначе чужий Суздаль і ще більш чужу Буду тай постановляв, віддати сю донечку за українського князя, хоч би й менше могутного.
Австрійське посольство просило о податкові полекші для своїх купців при випливанню Дунаєм на Чорне Море. Відослав його до свого скарбника, заявивши, що такі справи полагоджує постійно скарбник. Що йно на випадок відмови полагоджує сам по вислуханню скарбника.
Вийшовши з радної гридниці, приказав заставити пир для посольств. Хотів їхати до Чагрова без обіду. Але було вже з полудня і — головне: Настася певно не буде на тім місці, заки доїде. Представив собі, яке пусте булоб для нього те місце без неї. І який пустий був би весь Галич і вся волость його, як би її не стало. Чув, яка вона дорога для нього. Любов горіла вже в його серці, ясно як суха кедрина, що довго ждала на спаленне. На пирі лиш показався на хвилю і пішов працювати.
На другий день рано завізвав до себе Яструба і сказав йому:
— "Мені здається, що за мною дальше слідять. Приказую тобі кождого, хто з моїх людий з заміром чи слідити мене, чи хоронити — виїде за мною протягом часу потрібного на те, щоб піший післанець дійшов до Болшева,— увязнити на дорозі і заявити йому, що зроблю з ним те саме, що робив Іван князь берладський з моїми боярами! Я вже тепер і берладський князь!"
Мав уже до збереження тайну...
Виїхав сам, взявши харчі на дорогу. За перевозом звернув у противну сторону і що йно далеко в лісі завернув в напрямі на Чагрів.
Начальник биричів Яструб, хоч не переходив школи византійських прагматевтів і тайних агентів, але вже за старого князя виробився так, що не міг жити без слідження за всілякими "справами". Бирич з діда-прадіда, знав Київ, Чернигів і Новгород так докладно як Галич, а Визан-тію й инші столиці також досить докладно. У галицькій волости мало було місцевостий невідомих йому.
Він не вислав сим разом нікого, але — вибрався сам на добрім коні за слідом свого князя. їхав дуже обережно. По дорозі думав, як оправдуватися на випадок зустрічі з князем. Оправданнє мав знамените: "хотів переконатися, по приказу князя, чи хто не слідить його, може на приказ княгині".
Його собака була з ним. Дав їй понюхати одіж князя, яку взяв сі собою і їхав за нею. Час до часу злазив з коня і надслухував, чи не чути тупоту. Але кругом панувала тишина. Вже хотів завертати в переконанню, що князь оттак собі їздить по полях і лісах, тим більше, що трафив на якийсь потік, котрим князь мусів їхати, і собака втратила слід. Але нараз собака заметушилася живійше і побігла в зовсім инак-шім напрямі, як бігла досі. Се заінтересувало старого бирича. Старий віком він ще не був, але що так його називали підвладні, отож і він так називав себе. Він зсів з коня й докладно придивився підшуканим слідам.
7 1540-1
145
— "Нема сумніву", сказав до себе, "се ті самі сліди. Тут князь пустився найбільшим бігом, мабуть, щоб надолужити час, утрачений на змиленнє нас, Ось кінь його ледви кінцями копит дотикав землі і рівно кидав обома парами копит. Добрий кінь"... "А може — подумав по хвилі — тут грозила князеви яка небезпека і князь тому нагло скрутив?"
"Старий" заметушився. Він любив "молоде львиня", як за прикладом старого Веремунда, з яким часто попивав медок, називав князя. Зрозумівши, що в разі небезпеки для особи князя, був тут поки що його одинокою помічю, оживився старий і мов відмолод. Побіг праворуч і ліворуч від сліду княжого коня і закликав собаку. Але ні він, ні вона не знайшли нічого підозрілого. Собака побігла дальше, а він нахилив ще голову й пильно дивився. Був в тій хвилі з лиця дуже подібний до своєї собаки.
— "Значить", сказав до себе, "тут не грозила князеви ніяка небезпека. Тільки спішно йому було. Гм... цікаво".
Поїхав дальше, що якийсь час зсідаючи з коня і надслухуючи.
— "Старий я, а дурний!" сказав по хвилі до себе. "Щож то за викрут, коли я скажу князеви, як би зустрів мене, що я їздив слідити тих, що його слідять?! Адже він не дурний! Го, го! Зараз скаже: "А покажи но, достойних биричів моїх і прагматевтів княгині-матери ще до-стойнійший начальнику Яструбе, в якім саме місці побачив ти сліди тих, що слідили за мною? Га? І чогож ти зайшов аж так далеко? Щоби їх слідити, чи — мене?"... "Яструбе! Тут гортанна справа і ти готов у Галичі побачити Берладь", з притиском сказав до себе. "З сим нема жартів!"
Станув, подумав і вернув на місце, де гіривязав коня.
Доїхав аж до потока, де князь їхав його коритом, вишукав місце, де князь вїздив у потік, зсів з коня, роззувся, босими ногами зробив багато слідів на мокрім березі, опісля пішов у ліс, вирізав з кори дві дощинки, привязав їх собі під підошви ніг і ними зробив ще більше слідів. Потому взутий перейшов ті сліди, щоби лишити свої сліди на знак, що оглядав їх. ї весело поїхав — дальше за слідами свого коня. Бо Яструб був духом молодий: для нього що йно там зачиналася інтересна робота, де можна було побачити — смерть. Від такої роботи не відступав. Може тільки тому не вдалося йому впасти на слід пропавшого Мирослава, що слідженнє за ним було за мало небезпечне.
їхав уже сміливійше і скорше, але все час до часу зсідав з коня і надслухував. А як побачив по слідах, що біг княжого коня став пома-ліщий, зсів з коня, привязав його до дерева і пішки пішов дальше з собакою. Так був досі занятий слідами й думками, що тепер перший раз оглянувся по околиці, причім бурмотів до себе:
— "Туманієш, вже, старий Яструбе, туманієш!"
Околицю знав як своє гумно і скоро зміркував, що мусить бути недалеко Чагрова. Се його зовсім "збило з пантелику", як зараз таки голосно признався. Бо вже довший час крутилася йому по голові думка, що тут мусить бути женщина в грі, але чейже не Чагрівна? Адже князь і на перехід не любить Чагрових!
Нараз старий бирич станув мов поражений! Лице його змінилося і він приупав на коліна. Аж кілька річий зложилося у нього на те сильне вражіннє: несподівана поляна, на яку вийшов з гущавини з похнюпленою в задумі головою, тихе скомліннє його собаки, дрібний слід очевидно жіночих ніжок, які в ту саму хвилю побачив на сім краю поляни і пригадка останнього суду князя в справі Чагрових, що наробив багато шуму між боярами і придбав князеви славу найспра-ведливійшого, бо всі казали: "Бачиш, хоч не любить Чагрових, але не дав їм зробити кривди; Чагрів уже давно не виграв ніякої справи, аж тепер за молодого князя!"
Над усіми тими вражіннями панували у нього два почування: обуреннє на себе самого зате, що так призабув той суд князя і не пригадав собі його, навіть тут, під самим Чагровом, і страх за князя. Бо старий Яструб від часу як йому з волоським купцем утікла молоденька жінка, яку дуже любив, лишивши малу донечку, твердо вірив у те, що для відважного мужчини нема небезпеки, крім женщини, яку любить.
Ще не прийшов до себе зовсім, як уже завязував собаці рот, до чого вона привикла була у нього і знала, що від тепер треба бути дуже тихою. Був уже певний того, що князь любить — Настасю Чагрівну. Але мусів переконатися про се. Бо тут небезпека була найбільша і ніяка сила не моглаб Яструба відвести від докінчення діла. Бачив уже по напрямі слідів, куди вони пішли обоє: очевидно до жерела в лісі. При нім він тому вісім літ імив у ночі розбишацьку шайку, що довго бушувала по околиці й лагодилася напасти на дворище Чагрових. Знав добре се жерело. Але наперед оглянув уважно сліди на поляні і сказав ні то до себе, ні то до своєї собаки:
(Продовження на наступній сторінці)