Тих пять гривен тяжіло йому неймовірно, аж пекло. Він чув, що ті срібні прутики як гаки впиваються в поле його матері й рідні, яким він як найстарший син управляв. І відчув біль від того першого довгу свого. Прийшов до дому й оповів матері про умови ДОВЖНОЇ грамоти. Вона тільки зітхнула й дала синові їсти.
Тим часом Скелідзес показував грамоту Ніконови. Той уважно перечитав її й сказав:
— "Так, так. Мало ще ворогів маємо, треба нам нових. Чиж ти не міг задоволитися законним ростом? Він зовсім не малий? Адже сей молодець товариш князя й колись легко може скрутити тобі голову, нехай тільки прийде до власти. А се напевно буде".
— "Отож не буде, бо я рішився скрутити йому карк і то нім ще доїде до Византії".
Нікон видивився питаючо на свого спільника, а той притишеним голосом говорив дальше:
— "Той молодик отримав якісь важні папери від князя, здається важнійші, ніж сам Микулич, що має провадити посольство. Не знаю тільки, що в тих паперах є, але купця на них знайду, а властиво вже маю".
— "Кого?"
— "Або не купить князь Берладський? Оповідають, що він тепер безоглядно рабує галицьких купців і мусить мати гарний гріш".
— "А від кого знаєш, що той молодик має якісь папери? Видко, що не від надто високого дворянина, коли не знаєш, що в тих паперах?"
— "То пусте! Часом невольник, що палить у княжих печах, може зробити рівно добру послугу, як великий печатник князя. Одно тобі скажу: що на сю прогульку виберуся я сам, але ти з неї не дістанеш нічого".
— "Очевидно", відповів Нікон, що весь час держав у руках довжну грамоту Мирослава. "Тільки не забувай, що з такої прогуль-ки можна дуже легко не вернути, бо нехай тільки один з того посольства доїде до Византії тай скаже Мануїлови, як і що, тоді перестанеш на віки журитися, як перевезти до Византії все, що ти придбав".
— "От ліпше не кракай!"
Нікон поклав грамоту на місце й мовчки вийшов до своєї кімнати.
З ПЕРШИМ МЕТОМ ВІЙНИ
Глава шеста, котра вияснює, куди й як розіжджалися три посольства княжі й з ким по дорозі зустрілося посольство, в якім був молодий Мирослав Крушина тай що потому вийшло з тої стрічі, що Мирослав бачив у столиці Угрів і чого не зрозумів на угорській пусті; як його посольство попало в погану засідку в горах Арделю й як Мирослав ранений і самотний дістався в руки розбишак; як опісля привезли його до таємничого й страшного города Берладі, що бачив у городі тім і з ким пізнався й кого відшукав і як видобувся з нього й як дістався до Византії; що бачив на дворі царгородськім і як йому сподобався той двір тай куди й в якім стані метнула ним несподівано війна.
За кілька днів виїхав Мирослав з посольством Микулича, в котрого склад входило коло сотні людий. Князь питав його перед виїздом, чи не має яких потреб, але се було найдразливійшою стороною Мирослава, що він погодив з роду зубожілого. І він твердо відповів:
— "Ні".
По хвилі додав мякше:
— "Не дай зробити кривди моїй матері й рідні".
Князь мовчки кивнув головою і подав приятелеви 5 невеличких пергамінових листків; на першім було виписано великими буквами "Странникь Паломника", званий пізнійше "Странником Стефана". Був се опис византійських церков і памятників Мирославу аж очі засвітилися з утіхи. Він сердечно дякував за дорогий дар.
Не вступив Мирослав до Чагрова, щоб попрощатися з своїм това-ришом, Борисом; він любив його, але поза його домом, бо там були за високі пороги на його ноги.
З собою міг взяти тільки одного слугу, молодого пятьнайцять-літного сироту з гір. Стефана Бистринчука, дуже спритного хлопця, котрого Мирослав кликав не "Стефане", тільки "Стефа", як кличуть у горах. Сей спосіб так йому сподобався, що часто гукав за Сте-фаном, хоч не потребував його, але Стефан добре пізнав, коли його Мирослав потребує.
Майже рівночасно виїхали й два другі посольства: до Київа найбільше й до Суздаля. Останним проводив воєвода Халдієвич. Він мав уложити плян спільних воєнних підпринять зі суздальськими силами. Завдання його було не менше трудне від завдання того посольства, що їхало до Київа, тільки в иншім напрямі: вся трудність його полягала на скорости, бо воєвода мав доконче вернути, нім сніги злізуть з галицької землі. Через те воєвода вибрався легко, з малою скількістю возів й оминаючі більші городи, їхав більше навпростець, гот в кождої хвилі покинути свої вози. їхав в напрямі на Погорину Волость з великим поспіхом так, що нім посольство, котре їхало до Київа, дібралося до Теребовлі, він був вже далеко за Пинськом. Виконане своїх воєнних заряджень поручив перемись-кому воєводі Надітичу, щоб опісля як говорили злобні язики, мати на кого звалити невдачу. В дійсности зробив він се тому, бо хоч не любив того старого суперника свого, але цінив його в душі, як досвідченого полководця, чого ніколи не міг признати.
Зовсім инакше їхало київське посольство. Його завданєм було, їхати можливо найпомалійше, Ігумен Данило відправляв молебні в усіх церквах, які зустрів по дорозі, а старий Рак мав скрізь множество ріжних купецьких діл. Його участь в посольстві причинилася до того, що міщанство почало дешевше продавати княжим слугам упряж для кінноти й инші воєнні припаси. Але була се тільки чемність за ту чемність, яка зустріла їх зі сторони князя, що визначив одного з них такою важною місією, чого старий князь уже давно не робив. На загал настрій міщанства не змінився.
Разом зі сим посольством вертав до дому й київський посол Путятич. Але в Теребовлі видалася йому їзда таки надто помалою й він випередив галицьке посольство.
Майже рівно скоро як воєвода Халдієвич посувався й молодий Микулич тухлянським шляхом до столиці Угорщини. Рівно велике як неприємне було здивуваниє Мирослава, коли за Вістокою дого-нили — Скелідзеса, що їхав в тім самім напрямі з кількома возами, навантаженими всяким купецьким добром. Він попросив боярина Микулича о дозвіл, прилучитися до його дружини, щоб безпечнійше міг їхати під охороною його уоружених людий. Боярин пристав на те; Мирослав хоч дуже був невдоволений з товариства того лихваря, але не противився тому, бо се був загально принятий звичай в тих часах, що купці прилучалися до всяких посольств і користали з їх охорони.
Чудові тухлянські гори, в яких Мирослав був перший раз тепер, почали займати всю його увагу. Він як дитина радісно приглядався на постоях бистрому Опорови й розкладав вечерами великі вогні пахучих чатинних дерев. На горах стояв уже сніг, але в довгій долині над Опором було розмірно тепло. Тільки віяли сильні вітри й разураз падав зливний дощ.
Як перейшли найвисші хребти Бескида й минули граничну сторожу за Лавочним, очам Мирослава представився чудовий вид: сонце світило на блискучі сніги, що лежали на верхах і на червоне листя букових лісів, що покривали полудневі сточища Карпат. А на все те сіяв золотистий дощ міріядами довгих-довгих каплин. Угорщина видалася йому кращою, чим галицька земля, але тільки на границі.
Столиця Угорщини Буда зробила на нього знов сильне вражіннє, особливо королівський замок на стрімких білих скелях, що піднімалися в гору прямо з филь широко розлитого Дунаю. Ту величаву ріку знав він досі тільки з пісень і оповідань. Як вона показалася йому, мов величезна, лискуча гадина, дивився на неї зі запертим віддихом і вслухувався уважно в її грізний хлюпіт. Порівнував його з Дністром. І Дністер видався йому якимсь близшим, привітнійшим.
В королівськім замку принялн галицьке посольство надсподівано добре; король приняв з подякою до відома вістку про вступленє на престол молодого князя Ярослава й запросив на пир його посольство. Воно задержалося кілька днів. Одного ранку бачив Мирослав, як в окруженю двірських жінок ішла замковим подвірєм до каплиці молода жінка угорського короля, дочка київського князя Ізяслава. Він низько вклонився їй і поздоровив рідним словом. Королева станула на мить і приязно відклонилася. Мирослав запізнався скоро з українськими женщинами з окруження королевої, що прийшли тут з нею з далекого Київа. Він порівнував кожду стрічну женщину зі "своєю", але ні одна не припадала йому так до вподоби. Пригадував собі й міщанські дівчата з Галича, свої сусідки. І мріяв.
Посольство отримало вкінці відповідь, що невдовзі відійде до Київа окреме посольство з Буди, котре возьме участь у переговорах в спірній справі, бо свого часу по битві під Перемишлем угорський король, поручив зворот Погорини за галицького князя, що присягав тоді на похилений хрест корони св. Стефана.
Се рішеннє було значним успіхом галицького посольства, бо опізнювало можність рішеня Київа й давало Византії та Суздалеви можливість прийти на час з підмогою галицькому князеви. Боярин Микулич зараз вислав з вісткою про те до Галича двох їздців, отримавши для них перед тим окрему ескорту до границі, причім гойно сипав дари на всі боки від служби до вельмож, розуміючи по свому слова Халдієвича на памятній раді бояр, що треба десь переломити страшний обруч ворогів. Коштівна то була річ і старий воєвода Халдієвич не даром накликував бояр, щоб передовсім грішми підперли молодого князя.
Опісля рушило галицьке посольство дальше на полуднє. Його угорська екскорта змінялася в придорожних городах, Скелідзес віз з Будапешту дуже значну скількість возів і мав зі собою більшість людий ріжно язичної збиранини. Вони весь час ходили на пів пяні й заєдно билися між собою.
(Продовження на наступній сторінці)