смерть, небажану й бажану і навіть пожадану. Але не ті найбільше нещасливі, що були в страшних руках війни; бувають і такі, яких вона ощадила, а які в чдальшім життю жалуються їй словами: "Чому ти не забрала нас у сиру земленьку, в муках конання?" Вона показує людям, як сила замагає силу й які ріжні є сили на світі, і як хитрість збиває силу з ніг і як припадок панує над усім, мов збиточний хлопчик в кімнаті, повній дорогоцінного скла. Але й він не годен змінити того, щоб вода не плила й каміннє не котилося вниз. Бо вічні є закони світа і як тягар олова, так тягар провини все падатиме вниз.
Молодий князь спав, аж поки сонце не стануло над найвисшими недеями Горганів і в княжих теремах не зібралася повйа рада бояр. Тоді збудили його й він убравшися, поспішив на раду. Був втомлений і блідий та мав дивне вражіннє, що втратив не тільки половину днини, але й пів життя, бодай того доброго, сонішно-го, щасливого життя. Як золотий промінь, що лучив його теперішні турботи з веселістю минулих днів, блимала в нім думка про сина. Нею оживлений увійшов до радної гридниці, що була заповнена до краю.
Його привитали як вчера, тільки може з іще більшою пошаною. Сим разом нарада не тревала довго. Така велика більшість заявилася за війною як за чимсь самозрозумілим і немов поставновленим, що меншість замовкла й своєю мовчанкою немов потверджувала становище противників. Щойно по промові воєводи Халдієвича порішено, що князь може ще провадити переговори в справі замирення на основі відступлення двох східних городів Погорини. Але в можливість мира не вірив вже ніхто й бояри таки зараз розїхалися, приготовлятися до походу; київського посла повідомив великий печатник, брат перемиського воєводи й приятель Халдієвича, що князь і рада бояр постановили предложити київському князеві поділ Погорини та що в тій ціли виїде до Київа окреме посольство.
Князь ішов з воєводою Халдієвичем до своєї кімнати, як приступив до него лікар княгині й вклонившися, сказав, що мавби щось заявити князеві на самоті. Молодий князь в переконанню, що лікар говоритиме про новонароджене дитя, відповів:
— "Говори! Я не маю тайн перед старим приятелем мого батька".
Тоді лікар отягаючися, сказав:
— "Молода княгиня зовсім уже здорова".
— "Син?" з ніжною гордістю й укритим острахом запитав князь.
Лікар замнявся й по хвилі відповів:
— "Княгиня повила — донечку..."
Бліде лице князя зблідло ще більше так, немовби вся кров сплила з нього. Опісля червень почала йому підступати й дійшла аж до очий. Запримітили се і лікар і воєвода тай оба почали нараз,
говорити. Але князь не чув, що вони говорять. По хвилі прийшов до себе й обернувшися до воєводи, сказав дивно твердим тоном:
— "Ходім! Треба кінчити діло!"
— "Розпочинати, княже!"
— "Нехай буде розпочинати!"
Вступили до кімнати князя, перед котрою, як все, куняла медведиця.
Ярослав, як усі мужчини з його роду, скоро приходив до себе. Він був вже зовсім спокійний і сказав до воєводи:
— "Думаю, що найважнійша річ, відтягнути Угрів від війни".
— "Так!" відповів воєвода.
— "А що зробити з Ляхами?"
— "З ними не стоїть говорити, бо вони занадто бідні й голодні, щоб не пішли скрізь, де тільки сподіваються, поживитися. Впрочім маю певні вісти, що війною проти нас можуть піти тільки два ляцькі князики: краківський і сандомірський. Першого розібємо над По-прадом, а другого треба ще в осени, а найдальше в зимі облягти в його курнику".
— "Угрів думаю відтягнути двома способами: переговорами
й ударом Византії. В тій ціли висилаю завтра посольство до ви-зантійського цісаря, яке має його повідомити про смерть мого покійного батька та про війну з Ізяславом і зажадати на основі договору цісаря Мануїла з моїм покійним батьком, щоб визан-тійські сили як найскорше перейшли Дунай і вдарили з полудня на Угорщину. Те саме посольство вступить по дорозі до Буди й спробує навязати добрі відносини між мною й угорським королем. Як се вдасться йому, то має дальше їхати до Византії вже без домагань, щоб вона вдарила на Угрів".
— "О се нема страху, щоб шурин Ізяслав не пішов йому на поміч. Я боюся чогось иншого, а саме, щоб він не приказав по дорозі між Будою й Дунаєм зловити ціле наше посольство так, що воно не доїде до Византії".
— "Мабуть ні", відповів князь. "Мій покійний батько говорив мені нераз, що Угри дичіють як тільки вийдуть поза свою землю, але дома вони поводяться по лицарськи. Як тільки з ними відповідно поводитися. А молодий Микулич уміє з ними говорити".
— "А я думаю, що тим лицарям, що ще.так недавно як чорні від бруду чабани переходили нашими степами, нема що вірити".
— "Обережність не зашкодить ніколи, хоч якраз супротив Угрів може вона бути менша, чим супроти старої Византії. Я дам другу грамоту Мирославови Крушині в тайні перед цілим посольством. І якби Угри відібрали від Микулича мою грамоту, то на молодого Крушину не звернуть уваги. А що буде, як Византія не прийде на час, або взагалі не прийде?"
— "Сего не треба боятися. Я знаю цісаря Мануїла. Мусимо лиш о те подбати, щоб він мав час напасти на Угрів. Від посольства, що поїде до Київа, залежить, чи цісар Мануїл матиме час, поспішити нам на поміч".
Тут старий воєвода положив обі руки на своє чоло й помалу запитав:
— "Але кого вислати до Київа? Хто зможе переконати старого Ізяслава, що ми не хочемо тільки зискати на часі? Се трудно буде зробити, дуже трудно. Бо навіть мала дитина знає, як є... А Путятич уміє дивитися й слухати".
Князь також задумався. І тихо стало в кімнаті княжій. Лиш крізь відчинені вікна долітав одностайний шум Дністра. Мовчанку перервав князь словами:
— "Так, се буде дійсно трудне посольство..."
Князь подумав ще хвилю й сказав:
— "Ізяслава переконає тільки такий чоловік, який сам переконаний, що я хочу мира. Такого чоловіка маємо: є ним ігумен Данило".
Старий воєвода положив обі руки на стіл, а морщини його чола вигладилися. Він радісно подивився на молодого любимця свого й промовив:
— "Так. Я не тільки що не міг-би переконати про те київського князя, але не можу навіть зрозуміти, що галицький князь має всего на всего літ двайцять. Ігумен Данило як сотворений на посла до Київа. І тому, що вірить у твоє миролюбіє й тому, що говорить добрі проповіди. А в старих київських церквах добра проповідь ліпше западає в душу, чим у нових галицьких".
— "Що ігумен вірить у моє миролюбє, в тім він навіть не так дуже ошибається", сказав задуманий князь таким голосом, якби говорив до себе. Воєвода видивився на нього, якби хотів замітити: "Знов нерішучість?" Але молодий князь відповів на його здогад:
— "Пропало! Війна буде. А до помочі ігуменови додам Граж-данця й Судиславича. Вони вже дадуть собі раду з дорадниками Ізяслава, як тільки ігумен справиться з ним самим. Гражданець знаменито списуватиме нову хрестну грамоту", з якимсь тяжким віддихом сказав молодий князь. Він почував себе дуже ніяково в тій помотаній сітці дипльоматичних підступів, яку сам починав плести. Та в душі леліяв мрію про мирну працю для сврєї волости й всіх земель нашого народу.
— "Лишається ще тільки одно посольство — до Суздаля", сказав воєвода.
З неохотою відповів князь.
— "Відійде й воно, хоч я волівби обійтися без сеї помочі. Вже важнійше, те, щоб тесть порозумівся в нашій справі з половецькими ханами". Воєвода додумався, що князеви неприємна була згадка про Суздаль ізза несповнення його надії на першого потомка, але не сказав нічого.
Князь запитав ще:
— "Чи сили, якими розпоряджає мій перемиський воєвода, вистарчить на здержаннє ляцьких князів?"
— "Тих голодних князиків? — Зовсім вистарчить. При дрібочці сприту вистарчило-б і війська, що стоять у Ряшеві, Ярославі та Сяноці", відповів старий воєвода, що не любив свого суперника, перемиського воєводи Дмитра Надітича й зовсім неслушно робив натяк на недостачу сприту в нього.
Розпрощалися, й Халдієвич вийшов.
Але вернув з коридора й сказав:
— "Маю ще одну раду для тебе, княже, тільки не знаю, як приймеш її".
— "Кожду твою раду приймаю радо, воєводо", відповів молодий Ярослав, котрому зробилося приємно на думку, що старий воєвода числиться з ним уже майже так само, як з його покійним батьком.
— "Моя рада така, щоб до київського посольства вжити також старого міщанина Рака".
Князь широко розкрив очі.
— "Адже се тайний провідник противного мому батькови міщанства!" сказав.
— "Якраз для того добре було-б синови, ужити його до важного діла й тим позискати".
— "Тим його не позискаємо. Впрочім він не згодиться їхати до Київа".
— "Як не позискаємо, то бодай ослабимо його ворожнечу. Але невиключена річ, що він згодиться їхати: він має в Київі свої склади й тому буде на руку, переїхатися там на княжий кошт. Я сам піду до нього в тій справі, може ще з ігуменом. Тоді мабуть не відмовить".
— "Можеш спробувати".
(Продовження на наступній сторінці)