А осторонь, біля колони, стояв Могила, блідий і похмурий. Він. ніяк не міг відігнати думку, що, мов хробак, точила його мозок: "Чому я мушу змінити віру, а не вона? Чому моя віра хлопська?.."
XIX
Могила був родом молдаванин. Щось римське, класичне було в його зовнішності і в характері. Хоч він був ще зовсім молодий — близько двадцяти років,— однак у нього виявлялися задатки майбутньої великої людини.
У минулому його рід був славний і знатний. Дядько його, Ієремія, був господарем молдавським, а коли маленькому Петронелло,— так звали майбутнього митрополита Петра Могилу,— було не більше шести років, батько його, Симеон, вступив на престол волоський.
Все усміхалося в майбутньому маленькому, чорноокому, смуглявому й задумливому Петронелло. Сім'я його родичалася із знатними польськими магнатами —— з князями Вишневецькими, Борецькими й Потоцькими, бо чорноокі й горбоносі сестрички йогб, схожі на справжніх римлянок, подобалися цим вельможним панам і ощасливлювали їхні доми.
Коли серйозному не по літах Петронелло минуло чо-тирнадцять-п'ятнадцять років, він уже був наслідником престолу Молдавії і Волощини.
Треба було подумати про більш широку освіту майбутнього господаря, і Петронелло послали в Париж для
вивчення премудрості еллінської, римської та найновішої європейської. У молодого Могили виявились блискучі здібності, й успіхи його в науках перевершили всякі сподівання.
Але й серед паризького гамору, серед блиску, серед золотої польської молоді, яка теж вчилась у Парижі й набиралася там європейського лоску, Могила лишався таким же задумливим, зосередженим, тихим і скромним Петронелло. Коли його однолітки і майже земляки, польські юні магнати, розтрачували молоді сили в товаристві спритних парижанок, відлюдкуватий Могила у вільний від навчання час блукав по околицях Парижа, полями й лісами, милуючись розкішшю полів, зеленню гаїв і прислухаючись до різноманітного, чарівного голосу природи.
У цьому німому спогляданні поетичного життя природи думки його линули на далеку батьківщину, до інших, більш диких і незайманих і тому таких дорогих йому картин природи й життя, блукали похмурими й величними горами, безкраїми степами батьківщини, берегами величного синього Дунаю та звивистого Пруту. Він мріяв зробити цю любу батьківщину щасливою і могутньою. "В союзі з Польщею та Україною вона стане,— думав молодий мрійник,— охороною і фортецею християнського світу від всепоглинаючих хвиль мусульманського моря", яке навально сунуло на Європу.
Але молодим мріям його не судилося здійснитись: йому не довелося бачити не тільки корони своєї рідної землі на мрійливій чорнявій голові, але й самої рідної землі... Могили втратили престол Молдаво-Волощини, і юному вигнанцеві з вітчизни, мрійливому господари-чеві дала притулок гостинна Польща.
Учений мрійник вступив до лав польського війська, під начало славнозвісного гетьмана Жолкевського.
Але ні військова слава, ні польське життя не задовольняли вимог молодого мрійника. "Не війна покликання людини,— думав він,— не мечем здобувається людське щастя".
Не викликав у нього симпатії й інший бік польського життя — аристократизм. В єзуїтах та ксьондзах він бачив не послідовників Христа, а тих самих нещирих панів, лише зброя в них прикривалася сутаною.
Він думав, було, зупинитися на лютеранстві; але воно, здавалося йому, висушило дух християнства; в
т
ньому не було поезії. І він оддав перевагу православ'ю, в якому плекалося його золоте дитинство.
У цей період душевного розладу й боротьби з самим собою він зустрів людину, яка зачарувала його своєю невинною, цнотливою красою. Це була панна Людвіся, племінниця князя Острозького. Молодий мрійник бачив у ній ідеал чистоти й непорочності. І він покохав цю чистоту всіма силами свого могутнього духу. І дівчина покохала цього задумливого вигнанця, в глибоких, лагідних очах якого їй вбачалося щось таке, чого вона не помічала ні в кого з тих, кого знала на світі.
Та коли вони освідчилися одне одному, то побачили, що їх розділяє безодня. Могила аж тепер зрозумів, яка безодня відокремлює Польщу від його батьківщини, котру він втратив, і від України, що стала його другою батьківщиною. Дівчина, яку він покохав усіма силами душі і яка його кохала,— ця дівчина раптом каже йому, що його віра хлопська...
"Хлопська... Ні, вона не повинна бути хлопською!.. Вона повинна бути такою ж високою й могутньою, як та, що нею пишається ця горда красуня..."
І Могила усе частіше замислювався над "хлопською" вірою. Він почав вивчати її, поставив це вивчення за мету всього життя. Він почав вивчати й її — "панську" — віру і все думав, думав, думав над істинами тої й другої.
І нарешті він надумав те велике, виконати яке була здатна лише його велика душа. І він виконав це: він дав хлопам, зневаженим панами, науку, і хлопи добре-таки розхитали ту будівлю, під захистом якої процвітала панська віра й панська неправда.
Але після панни Людвісі він нікого вже не любив; своє гаряче серце він сховав під чернечою рясою, і ніхто не чув, як і чим воно там билося, страждало й раділо.
На другий день після балу Могила виїхав до Києва, а з Києва—до лубенського маєтку князя Михайла Вишневецького, який був одружений з двоюрідною сестрою Могили — Раїною.
Але ні князя Михайла, ні княгині Раїни тоді вже не було в живих. Усіма незліченними багатствами й численними маєтками князів Корибутів-Вишневецьких на Волині, на Поділлі, в Галичині, Литві й на Лівобережній Україні володів їхній молодий син, князь Ієремія Вишневецький. Він недавно одружився з гарненькою панною Гризельдою із знатного й багатого роду Замой-ських і тепер, справляючи медові місяці й возячи свою молоденьку дружину по своїх численних маєтках, якийсь час відпочивав та бавився вловами у своїх українських майонтках, а саме — в розкішному замку під Лубнами.
З великою тугою в душі їхав Могила до свого знатного родича, щоб хоч у далеких, ще не бачених ним краях Лівобережжя розвіяти тугу, відігнати від себе милий образ, який став тепер для нього джерелом невимовних страждань.
Яка нудна дорога 1 Які похмурі ця зелень, цей ліс, це небо і ця хмаринка, що тихо плине по небу туди, туди, до Острога... Чи згадує вона про нього?.. Ні, вона танцює і сміється з старим Жолкевським, розмовляє з молодим Замойським, слухає ґречності князя Корецько-го, а про нього — забула...
А ще недавно цілувала в голову й плакала —"мій пане" казала... І це саме казатиме іншому, а він думатиме лише про неї, лише її пам'ятатиме, лише її одну любитиме...
А в душі все бринить та музика, яка грала тоді, коли він плакав у неї на плечі...
— Назад! — крикнув він своєму візникові, який, натягнувши віжки, стримував баский, вмилений четверик коней, що несли важку коляску рівним лубенським полем.
Візник здригнувся й обернув до нього своє вусате й засмагле обличчя.
— Що пан велить? — здивовано спитав він.
— Нічого, це я спросоння,— з досадою відповів Могила.
Вдалині, на горі, з-за темного, освітленого призахідним сонцем лісу показалисй шпилі башт.
— То замок князя Вишневецького?
— Замок і є, пане,— була відповідь.
Дорога пішла вгору, рівна, уторована, широка, обсаджена високими, стрункими тополями, що стояли над нею, наче сторожа. Золоте проміння сонця грало на зелені тополь, від яких уздовж дороги лягали довгі, скісні тіні. Між тонкими стовбурами де-не-де видно було жінок і дітей, які поверталися з замка; вони вклонялися незнайомому чорнявому панові, що сидів у розкішній колясці. Коні, почувши близькість стійла, весело форкали й ще швидше бігли вгору.
Незабаром показалися темні дахи замка, похмурі стіни, ряди колон, що підтримували балкони. Вікна горіли промінням призахідного сонця, наче в замку було засвічено всі свічки й канделябри. Похмурість замкових стін ще збільшували кам'яні стояни, на які ніби спиралися підвалини стін і які, здавалося, були з'їдені та поточені часом. Видно було, що чимало століть прошуміло над цими стінами та їхніми кам'яними підвалинами.
Внутрішній фасад замка, звернений до Сули, виходив у парк, що розкинувся на березі цієї гарної ріки. Вихід із замка в парк був через криту галерею, яка мовби повисла над кручею, а з галереї вниз вели кам'яні сходи, заставлені тропічними рослинами та прекрасними мармуровими статуями. Звідси відкривався чудовий краєвид на Засулля та на широкі українські степи, що зливалися з обрієм.
Багато хлопських та всяких інших рук і голів попрацювало над парком. Величезні, нагромаджені один на один камені утворювали штучні скелі, і під цими титанічними спорудами чорніли штучні гроти, обвиті плющем та різною зеленню. З інших скель падали водоспади, виблискуючи на сірому камені та оповиваючи водяним пилом розкішні клумби з найрізноманітнішими квітами. Подекуди били фонтани... Усю воду, яка тільки була поблизу замка, зібрали в різні резервуари й підземними, а іноді й висячими трубами провели в парк і перетворили на шумливі каскади та чудові фонтани.
(Продовження на наступній сторінці)