— За якою? За Польщею?
— Ні... Панна знає, що Польща не нещасна.
— Так за Волощиною?
— Так... Вона мені дорога, як батьківщина.
— А як спадщина батьків... Адже панові повинна належати волоська корона?
— Повинна... Але панна знає, що вона не належить мені: корона господарів волоських упала з голови Могили...
— То пан її підніме й надіне на свою голову.
— Так... надіну — або корону, або.~ чернечий клобук.
Чоловічий голос вимовив ці слова з тремтінням і замовк.
— Чому саме чернечий клобук? — теж з тремтінням прошепотів жіночий голос.
— Бо в мене нічого не лишається в житті.
— А саме життя? В ньому так багато прекрасного.
— Звичайно, коли це прекрасне належить нам... А коли воно не наше — то бог з ним і з життям!
Слова ці були вимовлені з гіркотою і болем; в них бриніли сльози.
— Я не розумію пана,— ще тихше промовив жіночий голос.
— І панна бажає зрозуміти?
— Бажаю.
— І пробачить мені те, що я змушений буду сказати?
— Що ж це таке? Що пан скаже? ще більше затремтів жіночий голос.
— Панно! — з палким поривом і з болем заговорив чоловічий голос.— Усе, що є прекрасного для мене в цьому житті, все моє щастя, всі мої надії — все це уособили для мене ви, тільки ви, божественна панно!
— Ах! — чи то з переляком, чи то з радісним тремтінням вигукнула панна Людвіга й підвелася.
Рвучко підвівся й молодий Могила — це був відомий згодом київський митрополит Петро Могила.
— Панно, простіть мене! — з тим самим запалом промовив він.— Простіть моє безумство... Я не хотів образити вас... Якщо я насмілився признатися вам, то цей — мій зойк, моя молитва,., а молитва й бога не ображає...
Панна Людвіга мовчала. Біла троянда, яку вона тримала в руці, тремтіла.
— Простіть! — ще з більшою силою вимовив Могила.
Панна мовчала. Могила взяв її за руку.
— Скажіть хоч одне слово, слово прощення,— благав він.
— Я... пане не образив мене... я... я не знаю.... у пана...— ледве чутно промовила дівчина.
— То панна прощає мене?.. Так?
— Так... так... пан такий добрий...
Могила припав до рук дівчини й палко цілував їх... Людвіга відчула, як сльози його закапали їй на долоні. Він ридав...
— Що з паном? Єзус-Маргя! Що з вами?
— О! Я хочу смерті...,смерті! Отут, зараз же!
Він обняв дівчину й палко припав обличчям до її рлеча. Людвіга розгубилася, затремтіла вся і, обхопивши руками його голову, почала цілувати її...
— Мій пане! Мій добрий!.. Що з вами?
— Я не хочу жити... я не можу так жити,, убийте мене зараз отут, у ваших обіймах!
— Пане мій... добрий... любий... я не хочу вас убивати...
— Але ж ви не знаєте всього! — простогнав він.
— Чого саме, мій любий пане?
Він, здавалося, трохи опам'ятався, взяв її знову за руки і глянув заплаканими онима в її ясні очі, в яких теж блищали сльози.
А там, у кінці алеї, ця нестерпна музика ніби на зло гула й тріщала, наче знущаючись з людського горя.
— Вислухайте мене, люба панно,— знову тихо заговорив Могила.— Я не повинен вам говорити цього, не повинен бентежити спокій вашої невинної душі, ваших чистих думок... Так, бог свідок, я не можу, не можу та й не смію взяти з собою в могилу свою таємницю, яка в той же час і ваша.
— В могилу, пане? — злякано спитала дівчина.
— В могилу, люба панно...— Я... я вмираю для вас, і, може, скоро татарський спис проб'є серце, яке билося лише для вас... Я кохаю вас!
Дівчина нічого не відповіла, тільки обличчя її, по якому текли сльози, враз спалахнуло...
— Я кохаю вас більше за моє життя,— говорив далі із сльозами в голосі Могила,— кохаю більше вічного спасіння... але... але ви не можете бути моєю...
Дівчина злякано підвела на нього очі: рум'янець щік змінила блідість.
— Я говорив сьогодні з вашим опікуном і дядьком, з князем Янушем: я просив у нього вашої руки, просив дозволу поговорити з вами, щоб дізнатися про ваші почуття до мене і від вас самих дізнатися про свою долю... Та князь Януш розбив усі мої мрії, розбив моє серце... Він відмовив мені!
Тепер рум'янець знову з'явився на щоках панни, і прекрасні очі її спалахнули.
— Дядько? Князь Януш?.. А хто дав право князю Янушу розпоряджатися моїм серцем і моєю долею, як долею своїх хлопів? — гордо промовила молода дівчина.— Я вільна полька!
Могила припав губами до рук панни.
— Панно! Щастя моє! — шепотів він палко.— Але князь Януш каже, що не він цього не дозволить, а сам святий отець, папа.
— А яке діло, пане, святому отцеві до мого щастя? — так само гордо спитала горда полька.
— Я для вас схизматик, люба панно... Я — православний.
— А хіба пан не може прийняти католицтво?
— Не можу, люба панно.
— Навіть задля мене, пане? — затремтів у дівчини голос.
— Навіть задля панни...
Дівчина гордо випросталася. Рум'янець чи то обурення, чи то сорому, знову залив її щоки.
— То пан говорив неправду,— гостро сказала вона.
— Яку неправду, люба панно?
— Пан тільки-но сказав, що любить мене більше вічного спасіння...
— Так... так... я сказав це —і скажу ще раз...
— І не хоче змінити свою хлопську, схизматську віру на справжню, шляхетську?
— О панно! Ви краєте мені серце.
— Не я краю його, а так пан хоче.
— Ні, ні! О боже мій!
Могила хотів знову схопити руки дівчини, але вона відхилилась.
— Я задля панни, задля тебе, божество моє, не можу цього зробити! — палко вигукнув Могила.
— Як задля мене? Я не розумію пана.
— Так, так! Тільки задля вас!
— Пан у Парижі розучився говорити,— знизала плечима панна.
— О панно! Зрозумійте мене: якщо я зміню віру моїх батьків, я втрачу право на корону моєї країни, й панна втратить це право!
— Корону? О, всі корони світу не варті мого особистого щастя!
І горда панна швидко, не обертаючись, обмахуючи палаюче обличчя віялом, пішла просто до палацу, звідки лунали запальні, знадливі звуки мазура. Могила стояв блідий, проводжаючи очима красуню.
Коли вона ввійшла до яскраво освітленої зали, старий гетьман, великий Жолкевський, побачивши панну ще здаля, як личить справжньому полякові, "закренціл вонса" і, побризкуючи острогами, пішов прямо їй назустріч.
— Можу просити чарівну панну на мазура? — шаркаючи ногами й церемонно вклоняючись, прошамкав беззубий герой.
— Дякую панові гетьману за честь,— відповіла панна, присідаючи.
Старий гетьман, зігнувши руку, не дуже вільно пересуваючись по паркету подагричними ногами, почав виробляти ними різноманітні дурниці, що звуться фігурами. Зате гарненька й* граціозна панна виробляла ці дурниці чарівно, і в неї вони були вже не дурницями, а чимось дуже милим...
— Панна танцює, як ангел,— упадав коло дівчини старий гетьман, плутаючи фігури.
— А пан гетьман був на балу в пана бога? — усміхнулася Людвіся.
— О! Прекрасна панна така ж дотепне, як і чарівна,— викручувався старий переможець Наливайка, ще більше плутаючи фігури.
— А пан гетьман такий же непереможний на полі честі, як і безпорадний на паркеті,— знову відбулася жартом красуня, блиснувши на старого своїми чудовими очима.
— А це тому, прекрасна панно,—забурмотів зовсім зачарований старий,— що на полі честі я не бачу таких божественних оченят, а то я й там був би такий же безпорадний, як на паркеті...
— Я чула, що пан гетьман знову веде свої непереможні війська на ворогів нашої дорогої вітчизни,— заговорила панна серйозно.
— Так, чарівна панно, я змушений вести їх.
— Чому ж змушений?
— Я бажав би вітчизні спокою...
— Хто ж його порушує?
— Та знову ті лотри обідрані — козаки.
— А може, пане, вони й роблять це тому, що вони — обідрані?
— Ні, чарівна панно, вони з природи хижаки.
— А що про них чути зараз?
— Та чутки недобрі: вони нас зовсім посварять з султаном.
— А як пан думає — вони щасливо повернуться з походу?
— А чому це так цікавить чарівну панну?
— Не мене, пане гетьмане,— усміхнулася Людві-ся,— а мою покоївку.
— Не знаю_. Кримці он уже напали на Україну.., Я боюся, що вони нападуть і на землі Корони польської.
У цей час до танцюючих поквапливо наблизився молодий вродливий пан і шанобливо виструнчився.
— Що скаже пан поручник? — незадоволено запитав Жолкевський.
— Тривожні вісті, ясновельможний пане гетьмане,— тихо відповів молодий поручник.
— Тривожним вістям немає місця тут, на паркеті,— гостро відказав старий гетьман.
— Гонець прискакав...
— Нехай чекає кінця мазура,— спинив йрго гетьман і танцював далі, сопучи й задихаючись.
(Продовження на наступній сторінці)